Речі треба називати своїми іменами

Задовго до Максиміліана Волошина, котрий глибоко роздумував про роль інтелігенції, Тарас Шевченко задався запитанням: «І голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде апостол правди і науки?». У цій думці поета корениться й завдання для інтелігенції сьогодення. Тільки правда й наука дозволяють називати речі своїми іменами, уникати віртуальності.

Філософ Мамардашвілі, демонструючи межу стійкості чого-небудь, наводить історію про папугу, яку доцільно нагадати читачеві внаслідок її стріляючої актуальності.

Здатності плюрального птаха, в якого до ніг було прив’язано кольорові нитки, його господарка демонструвала так: потягне за білу — каже «Привіт», потягне за червону — «До побачення!».«А якщо, — пропонує подруга хазяйці, — я потягну за обидві?» — «Дурна! — вигукує папуга. — Я ж упаду!» Ми, як відомо, у багатьох справах досягли безмежжя, але їхні автори продовжують стійко стояти на ногах.

Здається, що одна з місій інтелігенції — одночасно смикати за всі «ахілесові» нитки «папуг», а не співати їм вірнопідданські панегірики чи відсиджуватися у відомій позі страусів. Час вимагає обговорювати й засуджувати «цих придуркуватих» не на кухні чи в бані, а публічно — через всі інституції культури й науки. Називати речі своїми іменами — це веління часу. Справжні інтелігенти повинні стати інформаційними «папарацці» і в дзеркалі правди та науки культурно й професійно називати чорне чорним.

Але на шляху до створення інформаційного поля істини, як основи для розумної громадської думки, постав плюралізм. Ми забули, що цей «ізм» — інструмент знаходження істини, а не догма демократії, що стала ширмою для політиканів. Наш доморослий плюралізм у державній політиці став маятниковим: учора рішення «так», сьогодні — «ні». Приклади: звільнити СП від податків — потім оподаткувати; запровадити акциз на алкогольні напої — потім зняти його; ліцензувати окремі види діяльності — потім скасувати тощо.

До цієї «сизифової праці» втягнено міністерства й комітети, весь державний апарат. Він перебуває в Стані Постійної Імітації Діяльності (такенний «СПИД»), який може погубити державу як таку.

Створюється враження, що управління економікою, що перебуває в стагнації, відбувається за принципом пісочного годинника: владний механізм постійно перевертає його, щоб створити видимість руху й змін, які в більшості випадків «не в той степ». Ресурс часу принципово непоправний.

Небезпечне перебування влади в ситуації, до якої потрапила «альтернативна прибиральниця». Вона з віника висмикувала по волоску, примовляючи при цьому: «Підмітати, не підмітати». Останній волосок випав на рішення «підмітати», але було вже нічим. За умов, коли вітчизняний виробник майже задушений власною політикою, запитання «Бути чи не бути державі?» стало сакраментальним. І в такій ситуації трикутник «Президент — Верховна Рада — Кабінет Міністрів» став майже бермудським. Де ж злагода?

Можливо, автор помиляється в оцінці руху «Злагода». Парадоксально, але факт: воно здорово відгонить плагіатом від сусіда. Пригадаймо рух «Наш дом Россия». Воно до краплі повторено: там був автором прем’єр-міністр Черномирдін (у нас —Пустовойтенко), рух виник перед виборами президента Росії (у нас — перед виборами Президента України). Навіть лозунги, заяви й запевнення — ті ж самі. Фінал «російського варіанту» відомий. Здається, що доктрина «національної злагоди», запропонована Євгеном Марчуком, більш вселяє... довіру, навіть за одним показником — «іспанським варіантом» примирення.

Найболючішою для нас стала дилема: як будувати міст — уздовж чи впоперек ріки? Її «плюральність» — поле діяльності багатьох депутатів. Подібну ситуацію описано в романі Леонова «Російський ліс»: один учений створював розумну науку лісу, а його плюральний «опозиціонер» постійно критикував її. На критиці він прожив усе життя, не створивши ніякої розумної й корисної альтернативи.

У цьому світлі наша «опозиція» здається дитячим лепетом про серйозні речі. У нас немає теорії, крім найдавнішої — фіскальної. Нинішні економісти, підкидаючи ідеї політикам, продовжують живитися критикою трупа економіки колишнього СРСР. Причому від ринкової економіки взято властивий їй легальний негатив — спекуляція на створеній вартості. Основа нашого бізнесу — це перепродаж зарубіжних товарів із поверненням більшої частини капіталу до місця їхнього виробництва. Щодо курсу «реформ» продовжує бути відкритим запитання — звідки ж, нарешті, почати реформи: з промисловості, управлінського апарату, фінансово-кредитної системи чи із сільського господарства? Україна по вуха залізла в борги. В американського письменника А. Бірса є новела про чарівну заячу лапку, що виконувала бажання. Тільки робила це вона так, що господар лапки завжди шкодував про своє прохання. Наприклад, була потрібна велика сума грошей. І ось листоноша приносить чек: син потрапив під автомобіль, отримайте страховку. Ставлення наших правителів до зарубіжних кредитів нагадує ситуацію, описану новелістом. Без великих зусиль власного народу навряд чи вижити в розстрочку, залишаючи заложниками дітей і внуків.

Якщо сьогоднішню атрибуцію «реформ» узяти та спрямувати на найближчу перспективу, то породжується якесь особливе почуття, в якому найголовніше значення належить не тільки інстинкту особистого самозбереження, а й побоюванню за державу взагалі. Історія надала Україні «фінляндський шанс». На жаль, передумов до стрибка поки що немає. Потрібен лідер, котрий би своєю програмою дав ефективну атрибуцію справжніх реформ і не скаржився на те, що йому перешкоджають. Поганим політикам, як і танцюристам, завжди щось заважає.

Навіть найщиріші політики прагнуть бути правдивими в тому, що кажуть народу. Але вони брешуть у тому, про що умовчують. Викривати недоговорене ними — опосередкований шлях для апостола правди та науки, яким повинна бути інтелігенція.