Патріотична пригода

По суті, для міщанської Америки, яку не топтали фашистські чоботи й безтурботне небо якої ніколи не затьмарював жирний дим із печей нацистських крематоріїв, либонь, і перебування власних солдатів на європейській арені військових дій у роки Другої світової видається деякою ризикованою, небезпечною, але в чомусь і екзотичною пригодою на зразок африканського сафарі. Спілберг, мабуть, добряче шугонув своїх співгромадян по мiзках, знявши з натуралістичним захватом і стилізацією під документальну кінохроніку, в палевих сіро-бруднуватих тонах, епізод десантування морських піхотинців на вузький пляж у Нормандії під шквальний вогонь із фашистських дотів. Двадцять хвилин за допомогою віртуозної камери свого постійного оператора Януша Камінського режисер дає сьорбнути глядачам зі слабкими нервами кривавої каші. Безладно миготять тіла й обличчя, сичать, врізаючись у пісок, і дзенькають, пробиваючи неміцні каски, кулі, на великому плані один солдат намагається запхати кишки в розпанахане міною пузо, інший — безтямно хапає відірвану снарядом руку, контузія третього підкреслюється раптовою, після шаленої стрілянини ще ефектнішою тишею. Тріскіт, свист трасуючих черг, крики й стогони, криваві бризки й перекошені жахом і нерозсудливістю мужності фізіономії десантників. Двадцять хвилин кошмару й слави. Двадцять хвилин бездоганної технології й постановочної майстерності.

Бій закінчено. Глядача, котрий витримав штурм і стримав нудоту, взято в полон. Починається велична епічна, на дві з половиною години розповідь про порятунок рядового Райана. Доблесний і мудрий сивий-головнокомандуючий, переглядаючи списки загиблих, випадково з’ясовує, що троє братів солдата загинули під час героїчної висадки десанту, й вирішує, що відповідно до норм демократії, де цінність одного громадянина так само важлива, як і інтереси нації, єдиний продовжувач династії Райанів із Айови мусить повернутися до матері (навіщо, до речі, було призивати всіх?) На пошуки солдата споряджається спеціальна експедиція на чолі з капітаном Міллером (Том Хенкс). Ось тут на всіх шанувальників Стівена Спілберга, винахідника «Щелеп» і архітектора «Парку Юрського періоду», чекає величезне розчарування. Ті, хто сподівається, що експедиція хоробрих американських хлопців у фашистський тил нагадуватиме запаморочливі подорожі Індіани Джонса, мабуть, можуть вчинити так само, як роблять сьогодні у США фанати Лукасових «Зоряних воєн», покидаючи зал після перегляду рекламного кліпу чергової обіцяної серії. Спілберг цього разу знімає ідейне, а значить, незважаючи на 11 номінацій на «Оскар», смертельно нудне кіно. Пропаганда, навіть щира, завжди багата художніми втратами. Для Америки, можливо, патетика патріотичного подвигу, суворі солдатські будні, що описуються з нудотним пафосом, довжелезні риторичні дискусії на тему «чи варте життя одного жертви вісьмох?» (загін рятівників сформовано режисером, між іншим, з неухильним дотриманням принципів політкоректності, що у нас колись іменувалося інтернаціоналізмом — тут тобі й ірландець, й італієць, і єврей) — все це, напевно, американській публіці вдивовижу. Ми цього піднесеного патріотичного варива вдосталь наїлися за часів загального «виховання в дусі героїчних традицій» і навіть можемо злегка пожартувати над режисером, котрому, крім консультацій «визнаного історика Стівена І. Амброуза», як рекомендує його прес-реліз, не завадило б звернутися до фонду радянських військових фільмів. Подивитися, наприклад, «Летять журавлі», «Перевірку на дорогах» або «Сходження», а за ними услід і відразу — опупею «Звільнення». Либонь, й не атакували б його герої на повний зріст кулеметне гніздо, та й фриців у останньому епізоді не косили б десятками.

Ворог у фільмі Спілберга знеособлений. Але справжній парадокс «Рядового Райана» в тому, що, доводячи фундаментальний принцип західної цивілізації (цінність одного конкретного громадянина), режисер фактично не встигає довести неповторність кожного конкретного героя. Їх не вдається як слід ні розпізнати, ні полюбити. Логіку фільму визначає суто абстрактна ідея, а не художнє чуття. Те, що Спілберг його в собі подавляє «ідейної користі ради», демонструє, звісно, не віртуозна кривава тяганина прелюдії, а дві-три пронизливі сцени, що тонуть, на жаль, у в'язкій пропагандистській патоці «Райана». Наприклад, панорама зали, де десятки друкарок друкують похоронки, або епізод, коли, перебираючи іменні медальйони загиблих солдат, герої починають ними просто забавлятися. Цей раптовий цинізм — правдивий, сама природа людини бунтує проти постійної заглибленості в горе. Але людські реакції швидко гасяться черговим пропагандистським кліше.

Райана, ясна річ, у результаті, хоч і шукали навмання, рятують. Він виявляється таким же доблесним солдатом і доброчесним громадянином, як і благородний капітан Міллер, біля могили котрого вже старезний Райан, оточений виводком численних дітей і внуків, патетично запитує: «Але ж правда, я недаремно прожив життя?» А хіба інакше буває в патріотичних агітках? Хоча, звичайно, забавно було б, якби виявився у мирний час тихий Райан пройдисвітом-зловмисником або сексуальним маніяком. Утім, це з іншого жанру.