Порятунок iз дна
Оте своє «почнеться» він пояснював просто: матимемо природне функціонування державної мови по всьому зрізу соціального пирога. Така собі, як на мене, нормальна реакція на нудотно-солодкуватий дух нафталіну та зіпрілі уявлення про високе, які на Заході ломоподібним фалосом блискучого стилю зламав Генрі Міллер, а в Україні намагаються хоча б глевкуватіше повторити цей акт Андрухович, Андрусяк, Винничук... Їхні успіхи поки що не дуже вражають. Здається, для тріумфу їм не вистачає дрібнички — того специфічного мовного матеріалу, який продукують міське дно, армія та зона. Весь цей осяжний, колоритний і далеко не бездарний людський пласт й досі послуговується в Україні мовою старшого брата. Між ними згадана повія, приємність спілкування з котрою мають забезпечити не шароварні шарварки та тонко-психологічні муляви з жовто-блакитними, на кшталт ленінських, кімнатами в казармах, а передусім вольовий авторитет української мови, який, починаючи з парламенту, мав би поширюватися не лише на представників усіх ланок силових структур, а й на кримінальних авторитетів. З ними треба працювати, їх треба залучати, їх непересічну енергію треба використовувати. Не треба боятися сили, не треба боятися бруду, не треба взагалі нічого боятися. Не забуваймо, що вершки світового бомонду часто мають, якщо не піратське, то жебрацьке коріння. Давайте дерзати, бодай як той півень з анекдоту: «Дожену, — мислив він стосовно курки, — покохаю, не дожену — то хоча б зігріюсь».I
