Де в нас не все так погано?

І все-таки «Версії...» («1+1»), показані 21 січня Ольгою Герасим’юк, були саме телевізійним шедевром. Я переконана, що їх просто зобов’язані показати на різноманітних телефестивалях і вручити їм найпрестижніші нагороди. А ще ці «Версії...» мав би побачити кожен, хто мріє про телевізійну журналістику, бо в програмі було все, в чому полягає суть цього ремесла. Приголомшуючі операторська робота й монтаж, точно відчуті (прораховані?) переходи з одного нюансу теми — в іншій, з однієї тональності — в дисонуючу, зі зйомок нинішніх болісних реалій — у пафосну хроніку радянської доби. Ці акцентовані стики особливо збурюють емоції глядачів і буквально змушують думати про побачене. Була в передачі й та образність, якої практично немає сьогодні у вітчизняному телеефірі, на відміну від російського, де аж ніяк не нехтують режисерськими рішеннями навіть, здавалося б, чисто репортерських, інформаційних тем. І, нарешті, у «Версіях...» з Луганська була правда — також нечастий гість на наших екранах. Дуже точний хід зроблено у програмі, коли група вирішила знімати в шахтарській лазні. Нагота природна в темній, сірій, заповненій густим паром лазні була надзвичайно сильною метафорою з життя і шахтарів, і нашої країни. Водночас автори розв’язали проблему побоювання шахтарів говорити правду відкрито, — щоб згодом на них хтось не вилив злобу. Голі, худі шахтарські, перепрошую, сідниці — вони, либонь, усі однакові, за ними не впізнаєш... Однак у програмі Ольга Герасим’юк не лише слухала, а й сперечалася: «Що далі? Це що — вихід: усім нам «лежати»?» І за бадьорою чоловічою відповіддю: «Так, будемо сидіти під парламентом нескінченно» читалася розгубленість людей, котрі насправді не знають «що робити?». Бо в більшості своїй і ті, хто змушує їх працювати без зарплати, і ті, хто виводить на страйки, — не про них насправді клопочуться. «Вожді» і з одного, і з іншого боку дуже часто лише «вирішують» свої питання. Отож, можливо, і йдуть шахтарі на самоспалення через розуміння саме такої безнадійності? А особистий авторський біль Ольги Герасим’юк за все це і створив на екрані саме той шедевр, який незручно так називати — бо кровоточить...

Вистражданою була також програма Людмили Лисенко «Не все так погано в нашому домі», прем’єра якої на УТ-1 відбулася в понеділок. Проект цей народився і не сьогодні, і не вчора, і пройшов через портфелі цілої низки керівників УТ-1, аби нарешті Зиновій Кулик таки випустив його в ефір. І на сьогодні, мабуть, це поки що єдиний проект, який за своєю ідеологією справді відповідає тому, що в ідеалі повинно бути на загальнонаціональному, головному каналі країни. Як сама Людмила Лисенко визначила задум програми — це публічний «пошук формули виживання» у країні, враженій не лише економічною й політичною кризою, а й утомою, страхом, песимізмом у свідомості її громадян. Не знаю, щиро кажучи, наскільки виправданою була участь у програмі як позитивний приклад вдало знайденої «формули виживання» кримського, дещо одіозного, підприємця Юрія Колесникова. Та сюжет про жителя Луцька Миколу Голованя, котрий п’ятнадцять років будує химерний будинок для своїх друзів, бив у ціль вельми точно, показавши, що на абсолютно різних рівнях абсолютно різні люди можуть, реалізувати себе всупереч обставинам. Однак основну проблему передачі, як вона бачиться на найближче майбутнє, особливо у зв’язку з наближенням політизації ефіру перед президентськими виборами, висловив один із експертів програми — Іван Дзюба. Він підкреслив, що пошук людей, котрі попри все роблять свою справу, повинен у передачі поєднуватися з чесним, відкритим поглядом на нашу реальність. Чи зуміють із цим упоратися творці програми? Овва, вже перший випуск не обійшовся без зворушливої патоки Володимира Куратченка про об’єднання «Злагода» і патетики Василя Кременя стосовно того, що протягом семи років незалежності України «ми заклали міцний фундамент нашому дому і досить надійно будуємо цей дім»(!) Я не знаю, можливо, в якомусь домі, про який відомо пану Кременю, і закладено міцний фундамент. Та чи точно це наш спільний дім?..

Відчуття певної стерильності програми (правда, в фіналі глядачів закликали до дискусії — дай-то Бог!) посилювало і її дизайнерське оформлення під якийсь чи офіціозний салон, чи операційну — без затишку й тепла, з надлишком яскравого світла, білого кольору й квіткових горщиків, і, як на мене, цілковита невідповідність костюма ведучої стилю студії. Отож, поки що в «домі» на УТ-1 було не все так добре, але дуже хочеться, щоб це була просто перша чарка колом, і щоб в авторів програми вистачило стійкості й чисто професійного чуття знімати її некон’юнктурно, без удаваностей, зайвих емоцій і захвату.

І ще одна прем’єра відбулася на УТ-1: міжнародного огляду «Погляд у світ». При цьому на СТБ уже вийшов (після дворічної перерви) другий випуск аналогічної програми «Вікна у світ». Колись саме цей проект став одним із «піонерів» у руйнуванні старих устоїв і радянських стереотипів у телевізійній журналістиці, давши дорогу у ТВ-життя Миколі Вересню, Ростиславу Хотіну, Віталію Портнікову. Нині в передачі поки що один ведучий — Євген Федченко. Підходи до інформації й аналітики — у найкращих сюжетах — у стилі «класичного» ММЦ-СТБ: пошук прихованих від широкого погляду пружин подій, досить несподівані зіставлення фактів. В останній програмі цікавим здався сюжет, який закільцював в одну тему дві історії: перипетій Піночета в Англії й виходу на волю Абдулли Оджалана з італійської в’язниці. Європейська Феміда, за версією «Вікон у світ», наважившись було на історичний прецедент суду над диктаторами й терористами, «обламалася» на небажанні держав брати на себе «зайві» проблеми (приміром, Німеччина, погодившись на депортацію Оджалана, напевно пожала б плоди протистояння курдів і турків, які живуть у цій країні). Євген Федченко поки що не створює таку-собі авторську ауру в передачі, його відводки до сюжетів здебільшого не сприймаються ексклюзивними й неповторними. Проте, гадаю, у цього талановитого журналіста, знаного постійними глядачами «Вікон» СТБ, вже давно, є всі можливості — й аналітичні, і прогностичні, і чисто смакові — для акцентування саме власного «вікна у світ».

Напевно, складніше буде з авторською атмосферою в передачі «Погляд у світ» ведучому Тарасу Аврахову, донедавна газетяреві. Поки що він статичний, не відриває очей від суфлера і мало оригінальний у коментарях до сюжетів (виділити з яких можна аналіз наслідків чергового нездоров’я Єльцина для відносин Росії з Україною). У прем’єрній добропорядній, нуднуватій і досить банальній програмі якоїсь особливої творчої «іскри» помітити не вдалося. До речі, як стверджує відомий журналіст Георгій Гонгадзе, авторство проекту і назви належить йому. Проте, нібито дозволивши Георгію зробити пілотний випуск, керівництво НТКУ віддало згодом проект на «відкуп» абсолютно іншій творчій групі. Пояснивши, за словами Гонгадзе, ситуацію тим, що він, мовляв, ще «молодий і зелений для виходу в ефір загальнонаціонального каналу в ролі ведучого». Правда, в титрах нинішньої передачі Гонгадзе й Ко немає ні в якій ролі, приміром, автора ідеї. На жаль, поки що не маю офіційних підтверджень чи спростувань цієї версії подій. Утім, це загалом уже не перший випадок на УТ-1 з використанням ідей, авторам яких кажуть «перепрошую — прощавай». Пригадаємо історію Дмитра Тузова з «Ток-рингу». Навряд чи можна всі ці «дивні» історії зводити до спільного знаменника. Проте, здається, в тому, що відомий своєю некерованістю Георгій Гонгадзе навряд чи міг підійти Зиновію Кулику як ведучий хоч і міжнародної, але політичної програми — годі сумніватися. На жаль, нашій владі Особистості не потрібні, їй з ними важко. І клопітливо. І навіть наш «Доренко» власного, містечкового штибу. Втім, мабуть, це природно: «свита» не повинна затьмарювати «короля».