Подорож на край Кольору

Місцерозташування Тіберія Сильваші символічне: «ненарратив», концепцію якого він ревно сповідує, завжди спрямований у піднебесся — навіть якщо це лише останній ярус Українського дому, що дав притулок Бієннале 1998 року або одному з аналогічних проектів в роки минулі. Не важливо, які. Важливо, що полотна Сильваші завжди були на видноті, хоча й не «розштовхували ліктями» сусідів.

Та й сам автор — лідер, але не диктатор, патріарх, а не стариган. Авторитет, який може бути яким завгодно, але не авторитарним. У «п’ятірці» «Живописного заповідника» між Мудрецем (Кривенком) і Ченцем (Гейком) — він, Сильваші, — Вчитель. Не одне покоління київських майстрів вдячно згадує його уроки. Ще працюючи в умовно реалістичному напрямі (яке всередині готувало підступ офіціозу: бомби ще не склепали, але гнотик вже займався), він товаришував з молодими радикалами-гіперреалістами. Наприклад, із С. Гетою, чиє життя обірвалося так безглуздо й трагічно торік. А сам навчався у Тетяни Яблонської, кого вам, читачу, сподіваюся, представляти не треба. Він же керував наприкінці 80-х — початку

90-х років — Седнівськими сезонами, де з ним і познайомився автор цих рядків. (Засвідчую: зазвичай від «метрів» за версту віддає зарозумілістю. Тільки не від Тіберія.) І саме Сильваші «помітив і благословив» трансавангард, що прокльовувався в ті роки, новонароджених бультер’єрів «Паризької Комуни». А невдовзі — а саме з 1992 року — став на чолі окремого напряму в мистецтві. (Групу без найменшого вагання охрестили «пластиками», що істині не відповідає: вони з’явилися пізніше.)

«Живописний заповідник» — секта, творчий орден, клуб друзів і однодумців. Так, але ще й вектор пошуку, приклад для наслідування, лабораторія для втаємничених. А втім, зітхаючи визнає Сильваші, всі його учасники і він також, пережили період «групівщини». І тепер кожний прямує своїм шляхом, доказом чого є й нинішня персональна виставка в «Art-East». (Незбагненна кліматична особливість: з настанням зимових холодів експозиційна діяльність художників-нефігуративістів помітно пожвавлюється. Пройшли виставки Павлова, Кривенка, Бажая, Криволапа, Животкова...) Язик не повертається назвати її «прохідною» — занадто високий якісний ценз представлених картин — але цього разу автор не пов’язує з нею жодних особливих «месіанських устремлінь». Близько двох десятків полотен, усі написано впродовж минулого року. Вперше — кілька шовкографій, три полотна вже виставлялися в Москві, ще кілька — на Трієннале і в «Ательє Карася».

Загалом, «робоча виставка» («Проекти — залишимо для великих залів», — холоднокровно резюмує художник). Але Тіберій залишається Тіберієм. І кожна картина — наче непритомність кольору. А може, розмірковування «про роль особистості в історії»: неодмінно — свавільний мазок або пляма, кинуті у вир чужорідності... для того, аби по-новому організувати живописний простір, чому кожний з кольорів, що береться нерідко в його пігментній оголеності, визнається іншим у досі приховуваній ірреальності. Поле для асоціацій — невичерпне. Пухлини, що спалахують на поверхні астральних тіл, або моря, що поглинають архіпелаги надій, сумнівів, тривог. Живопис — як подорож. «Авантюра. Є туристичний вояж, а є подорож, а з неї можна й не повернутися. Подорож — це паломництво в Незвідане... Я не знаю, де можу зупинитися. Оце і є живопис», — казав Тіберій Сильваші в одному з інтерв’ю.

Звичайно абстракціоністів (слово це Тіберію не дуже подобається) сварять за те, що вони «не вміють малювати». До нашого героя це не має жодного стосунку: свого часу він віддав данину і видимому, і пізнаваному, і тому, що має чітку назву. Але живопис того часу (80-ті роки) вже містить у собі «грони гніву» — сполохи майбутніх пожеж, концентрацію кольору, для реалізму загалом-то немислиму (див. його «Жести»,

1983 р.). Сильваші, якого ми знаємо сьогодні, — народився тоді. І все свідчить про те, що не за горами чергова «несподіванка», ще один «етап». Нехай виставка в «Art-East» — status quo його творчого потоку. Віриться: він шукає нове річище.