Стогін у пустелі
21 січня, 00:00
Андрій ОХРІМОВИЧ
І був день перший. Озброївшись кайлом,
ми трепанували череп ближньому своєму і, вийнявши звідти Бога, увібгали
натомість всепоглинаючу любов до «вождя». Згодом, засукавши рукави, ми
заходилися вирубувати ліси, творити гнилі моря, повертати навспак русла
річок... Сьомого дня, розігнувши спину та витерши піт із лоба, ми озирнулися
й побачили пустелю. Нам хотілося пити — ми лизали холодний камінь догми,
нам хотілося їсти — і ми пожирали один одного... П’яні од крові, осідлавши
червоних коней, ми гарцювали посеред Храму й гукали до сивого, з німбом
над головою діда: «Слухай ти, ми осквернили твій дім, де ж твоя кара?»
Переконані у своїй правоті, по трудах праведних, ми лягали спати. Привиди
закатованих в ім’я «щасливого майбутнього» не маячіли в нас перед очима.
Прокинувшись, ми знову лизали камінь і шукали бодай якого затінку. Наша
віра витікала з нас разом із липким смертельним потом. Сумнів вповзав до
трепанованих черепів: «Що там попереду? Фата моргана? Красиве досконале
марево? Чи щось відчутніше на дотик?» Спромогтися на більше ми були не
здатні. Надто стандартними були наші думки, рухи, усмішки... Наші діти,
вивчивши нові слова, гукали в порожнечу: «Завжди готовий!» Безперервна
перевірка бойової готовності стала для нас маніакальною необхідністю. Втрата
пам’яті забезпечувала зручну легкість у обпльовуванні могил дідів наших,
Біблія здавалася нам чимось на кшталт макової плантації, де мафіозі в сутанах
збирають «опіум для народу». Відмовившись від традицій, ми непомітно втратили
національне обличчя, перетворилися на середньостатистичних жителів певної
території. Тим часом пісок пустелі далі тріщить нам на зубах. Ми здіймаємо
очі до неба і благаємо, якщо не манни небесної, то бодай дощу, якщо не
Мойсея, то бодай мужика на чолі нації. Мужика, котрий знає що робити й
може це робити. Ми чекаємо на нього, вихаркуючи чорний пісок зневіри з
кров’ю, а часом із важким, мов сонячна куля, матом.
