Барбара МОНХАЙМ: «Треба робити ставку на молоде покоління»
![](/sites/default/files/main/openpublish_article/19990114/45-10.jpg)
У такому виборі не було б нічого незвичайного, якби не одна обставина. Країни, що потрапили в поле зору Б.Монхайм, абсолютно корумповані. Наприклад, познайомившись восени минулого року із впливовими українськими політиками, зокрема з Горбуліним, іншими чиновниками із президентської адміністрації, щоб обговорити можливість відкриття програми допомоги бездомним дітям, вона почула пропозицію профінансувати на півмільйона доларів якийсь комітет. І тільки після цього... мало сенс розмовляти на тему допомоги дітям. Отже, чим же все-таки керується Б. Монхайм, коли приймає рішення допомагати Україні? Чому її не зупиняє приклад прагматичного Сороса, який згортає свої фонди в нашій країні саме внаслідок марної витрати коштів? Із цих питань ми почали інтерв’ю.
— Я гадаю, поки що небагато людей у Європі розуміють, про що йде мова. Безпека Європи, баланс сил у Європі все-таки будуть визначатися і незалежністю України. Крім того, я, як полька за національністю, хоч і живу в Німеччині, вважаю Україну найближчим сусідом Польщі. І, звичайно, я гадаю, що такі люди, як я, котрим не потрібно заробляти собі на життя і в котрих досить багато грошей, мають бути стурбовані тим, що відбувається з їхніми найближчими сусідами. Я гадаю, що люди на Заході не усвідомили свою велику відповідальність за те, що відбувається в їхньому найближчому оточенні. І я організувала цей семінар для журналістів (під час якого була записана ця розмова. — Ред.), щоб пояснити, що за події, які відбуваються в країні, відповідальні також і економіка, і засоби масової інформації. Відповідальність несуть і люди, які мають досить великі статки, саме як люди, котрі живуть у Європі.
— Розкажіть, будь ласка, про ваші найближчі плани стосовно України.
— Я хотіла б, щоб Україна посіла гідне місце на карті світу; тобто щоб Україна асоціювалася не тільки з Чорнобилем; щоб про неї знали, як про країну з 50-мільйонним населенням, як про прекрасну країну із чудовими людьми, яких просто треба підтримати. Я усвідомлюю, що в цьому регіоні проживає велика кількість бездомних, бідних дітей. Якщо ми не будемо сьогодні піклуватися про них (а я хотіла б допомогти не тільки українським, але й румунським дітям, дітям інших країн), то, зрештою, вони стануть злочинцями. Однак ініціатива, подібна до моєї, може бути звичною для цих країн, тому що її учасники нічого не зароблять. І все ж я впевнена, що за умови серйозного ставлення до цієї справи зможу і в Україні знайти багато молодих людей, які допоможуть мені як добровольці.
— Тобто ви переконані, що в Україні зможете-таки здійснити свої ідеї і що ваші гроші, незважаючи ні на що, не будуть витрачені даремно або розкрадені?
— Я велика оптимістка, навіть ідеалістка і впевнена в тому, що вони не будуть розкрадені.
— Україна має репутацію країни, в якій отриману допомогу використовують не за призначенням: купуються автомобілі, будуються приватні особняки... Ви, напевно, і самі помітили, що українські чиновники вважають тих, хто все ще хоче допомагати Україні, щонайменше, дивними.
— Так, і в мене склалася думка, що є ще люди, які думають передусім про себе, а не про країну. Одного цього було б досить, щоб кинути все. Проте я належу до того типу людей, які ніколи не здаються.
— Розумію, ваш вибір — то ваша особиста справа. Але як бути з такою обставиною: допомога (мається на увазі масштабна допомога) об’єктивно може заважати реформам, наприклад, можна підтримувати владу, що реально не має наміру провести реформи. Іншими словами, значна грошова допомога призвела до того, що люди нашої країни навіть не робили спроб вирішувати свої проблеми самостійно. Була деяка імітація правильних учинків, після чого надходила порція грошей...
— Вважаю, що процес демократизації в Україні буде тривати просто трохи довше, ніж у Польщі. Зверніть увагу, в Польщі й раніше ситуація була набагато кращою. Поляки легко могли їздити за кордон, могли купувати західні газети. Тут не можна забувати про вплив подорожей та інформації. Пам’ятаєте, як писав великий Гете: «Подорожі дають людині освіту».
Україна ж була абсолютно закритою країною, існувала тільки комуністична пропаганда. І це значною мірою деморалізувало людей. Коли я минулими роками організовувала семінари для польських менеджерів, то виявила, що, незважаючи на нашу велику відвертість порівняно з іншими країнами, менталітет поляків був настільки відсталим, що мені довелося погодитися, коли один із менеджерів підійшов до мене і сказав: «Барбаро, може, нам варто зробити який-небудь семінар стосовно зміни менталітету?»
У сказаному дійсно чимало правди. Це не можна так просто змінити, треба бути терплячим. Можливо, треба робити ставку на молоде покоління. Краще було б не закачувати безліч грошей у ці країни, а замість цього давати освіту молодим елітам. Тому що найважливіше з того, що можна зробити для цих країн, це допомагати їм прийти до самодопомоги. Мені іноді здається, що, можливо, справді має статися щось таке, що дозволить мобілізувати Україну, допоможе їй вирватися з цього бруду. Можу послатися на особистий досвід. Мій син, якому тепер 29 років, досі тільки вчився і не заробив жодної марки. Мені було дуже важко сказати йому: «До побачення». Він зібрав чемодан, поїхав до Америки. Певний час я про нього нічого не чула. Але от недавно одержала від нього повідомлення, що він самостійно справляється із проблемами свого життя. Так що іноді все-таки варто зважитися на стрибок у «холодну воду».