Полонянка флорофілії

... На безлюдному осінньому пляжі граційна та інтелігентна Юлія зустрілася з безглуздою резонеркою-волоцюгою, котра вважає себе експертом із нещасного кохання. Дами розпили пляшечку, і Юлія, розчулившись, по-бабськи оповіла свою неймовірну сімейну драму. Вийшла заміж з любові за шкільного вчителя ботаніки, але щастя так і не зазнала. Чоловік був холодний і цілісінькі дні пропадав у оранжереї. Одного разу секрет відкрився: він пристрасно захоплений рідкісною живородною квіткою, яка латиною теж зветься Юлією. Ба, більше: Юлія-2 вже «вагітна» і, судячи з усього, саме від Ботаніка. Виявляється також, що у ніжного флорофіла Ботаніка є ревнивий і грубий суперник — Садівник. Конфлікт «зелених» джентльменів закінчується трагічно: Юлія-2, окроплена чимось їдким, гине. Отут і виявляються доречними акушерські навички та жіноча великодушність Юлії-1. Оперативно (тобто швидко, шляхом кесарева розтину) рослинку-дитину врятовано. Батько-запилювач не тямить себе від щастя. Юлія-1 знаходить розраду в обіймах давно захопленого нею колеги Хірурга. Життя продовжується...

Думаю, навіть у такому побіжному переказі сюжетна канва «Двох Юлій» здатна вразити читача своєю справді неземною піднесеністю над грубою фактурою дня нинішнього і місць тутешніх. У історії світового кіно, мабуть, лише в період гітлерівської окупації Франції знімалися подібні абстрактно-поетичні опуси («Фантастична ніч», «Вічне повернення», «Вечірні відвідувачі» тощо). Тоді під девізом «поезія, мрія, фантазія» кращі галльські режисери в інакомовний формі намагалися провести контрабандою патріотичні та гуманістичні ідеї. Насмілюся передбачити, що інтелектуальний «багаж» і авторські резони Олени Дем'яненко набагато скромніші. Попередній її фільм «Жорстока фантазія» (1994) за п'єсою П. Маріво був точно таким же оранжерейно-герметичним, хоча й щирішим за мовою. Це була мова звичайної дівчачої мрії про абсолюти ніжних почуттів. Прекрасна Фея викрадала прекрасного Юнака, намагаючись своїм неземним коханням запалити взаємне почуття. На жаль, «принц» своєю грубою натурою не збiгався із піднесеною мрією. Тоді й виникла ідея «чарівної палички» (до речі, рослинного походження), здатної облагородити коханого... Але як же соромно було бачити неоковирні красивості тієї стрічки й чути нескінченні патетичні декламації персонажів! І не було в тому оповіданні ні йоти іронії, щоб хоч якось прожувати ту романтичну галету. У «Двох Юліях» наявний той самий мотив душевних пріоритетів жінки в коханні, однак форма викладення (віддамо належне автору) рішуче модернізована. Точніше, постмодернізована.

«Іронічна мелодрама» — так автор визначила жанр свого нового фільму. Органічніше стали грати актори, та, на жаль, в абсолютному стильовому різнобої. Одні працюють у реалістичній психологічній манері, інші — в підкреслено умовному пародійному ключі. Коли в кадрі зустрічаються персонажі з одного художнього виміру, в сюжеті виникає щось значуще й цікаве. Наприклад, у сцені спокушення Юлії-1 Хірургом вельми переконливо, на відкритих пристрастях зіграні й спокуса адюльтером заміжньої жінки, і таємна драма інтимного життя гінеколога («Не пам'ятаю жодного жіночого обличчя — одні розсунені коліна»). Однак варто зійтися в кадрі натурально переживаючій Вікторії Малекторович (Юлія) та форсовано комікуючому Сергію Іванову (Ботанік), як стає ясніше ясного: їхній сюжетний шлюб не тільки сексуально, але й естетично неспроможний. Нічого, крім поверхових хохм, від цього союзу чекати не варто.

І драматургія, і режисура «Двох Юлій» позначені зумисною (?) еклектикою. Майже всякому «а» автори старанно підшукують у паралель комічно неадекватне йому «б». Так, фільм, який стартує з документальних кадрів справжнього «кесаревого розтину», закінчується їх пародійним парафразом — хірургічними маніпуляціями з квіткою. На подібних зiткненнях і висікається нехитрий гумор «Юлій»: милi, але пустi слова герої вимовляють із пафосом і «розумними» обличчями, а патетичні сентенції виголошують, навпаки, придуркуватим тоном, побутова мова раз у раз збивається на декламацію, а тривіальні сценки супроводять музичні фрагменти з високої класики. Слід визнати, що фільмові вдається розвеселити багатьох глядачів, та навряд чи навіть найсмішливіші будуть заперечувати, що стрічка загалом не дуже винахідлива в комічних приколах, повільно тягуча за темпом і, якщо чесно, іноді просто нудна.

Тут, імовірно, треба повідомити, що «Дві Юлії» оголошені «кращим українським фільмом 1998 року». Перемога дісталася картині в боротьбі з трьома (!) конкурентами перевагою у два голоси після опитування 21 кінокритика (де їх стільки, цікаво, відшукали засновники премії «Арсенал»?). Те, що національне кіно — формений фантом, по суті, тільки засвідчило це рішення. «Найкращим фільмом» у нас виявляється мила дрібничка, приклад «дівочого» кіно, автор якого й сам іще знаходиться у процесі становлення. Загалом, наш лідер явно зелений, у тому значенні, що ще не зрілий. Доречно пригадати тут еротично-ботанічний анекдот. Ростуть поруч дві шалено закоханi квітки. Нарешті одна з них не витримує: «Чорти б їх забрали, де ж ці кляті бджоли!?» Ось і я думаю: чи не час зламати оранжерею і в чистому полі дочекатися нескромних бджіл?

№232 03.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»