Відродження фантома

У приміщенні Театру російської драми він репрезентує драму Ж. Ануя «Еврідіка». Пікантність майбутній події надає те, що «Золоті ворота» (комусь, можливо, пам'ятні за старою назвою — Театр поезії) випускають новий спектакль уперше за п'ять років. Тим часом театр є муніципальним, регулярно отримує нехай незначну, але дотацію, утримує крихітний, але реальний штат співробітників.

«Золоті ворота», таким чином, є мало не класичним прикладом існування явища на зламі епох: далебі, хіба можна уявити собі дивовижніший випадок театру «капіталістичного за змістом і соціалістичного за формою»? І справді, «Золоті ворота», практично не виступаючи в рідному місті (з муками здобутий куточок у кінотеатрі «Київська Русь», зрештою, довелося залишити забезпеченішим пошукачам), грали свою версію «Злочину i кари» Достоєвського у фриндж-програмі Единбурзького фестивалю, гастролювали в Карачі й Каїрі; керівник театру Валерій Пацунов має репутацію «міцного професіонала», що не раз доводив своїми постановками тоді, коли за оренду приміщень не потрібно було платити скажені гроші. Тепер «Еврідіку» грають мало не з трьох репетицій на сцені — і прокатна доля спектаклю залишається гранично туманною. Не виключено, що він знову зникне з поля зору глядачів, вестиме напівконспіративне існування, час від часу спалахуючи франтівськими повідомленнями про присуджені де-небудь за кордоном премії чи високі рейтинги в анкетах зарубіжних критиків. Уже тому «Еврідіку» варто подивитися. Хоча б для того, аби зафіксувати факт присутності «Золотих воріт» у країні, яка практично забула про них.

№230 01.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»