Граючий тренер

Утім, і в поставленому нею спектаклі «У колі любові» за Сомерсетом Моемом, який іде сьогодні ввечері, Батурiна виконує одну з головних ролей — леді Кіті. Сама Надія Петрівна жартома називає таке поєднання життєвих амплуа — граючий тренер. Треба сказати, так вважає не тільки вона. Колеги, які беруть участь у її виставах, зiзнаються, що для них репетиції Батурiної — справжня школа психологічного театру. Не випадково в її спектаклях на сцені театру «Сузір’я», що геть позбавлені постановочної претензійності, завжди багато акторських успiхiв. Ці роботи полонять не вишуканістю концепції, а рівним душевним теплом і чарівністю. Вони щиро розповідають про прості людські почуття та зрозумілі кожному переживання. Тому їх і люблять глядачі. Надія Петрівна говорить, що камерний зал театру «Сузір’я» має в собі заворожуючу ауру. Однак не тільки цим пояснюються аншлаги на спектаклях «Коли кінь непритомніє» Ф. Саган чи «У колі любові» С. Моема. Переповідаючи «салонні» історії про англійських аристократів, Батурiна і «настроєні» нею, як антикварні інструменти, партнери недекларативно нагадують глядачеві про людські почуття і стосунки, які за жодних умов не можна в собі нищити. Про благородство, співчуття, ніжність, відданість, душевну охайність. Те, що актриса трепетно береже ці почуття в собі, для неї самої — це і борг пам’ятi перед корифеєм Російської драми — Віктором Халатовим, Юрієм Лавровим, Євгенією Опаловою, з якими пов’язані натхненні хвилини її творчої кар’єри.

— Вони кожною клітинкою сповідували психологічний театр, — згадує Н. Батурiна своїх учителів по сцені. — І хоч які були талановиті, ніколи не страждали на зоряну хворобу. Віктор Михайлович Халатов обожнював імпровізувати. Текст переінакшував, як хотів. Коли я його благала дати точну репліку, відповідав: «Артист, як собака, повинен дивитися на партнера, слухати i вгадувати в який момент озватися». Почуттю ліктя на сцені я навчилася від них.

Звичайно, за роки роботи в театрі довелося пережити різне. Особливо психологічно важко дався період метушнi, коли головні режисери мінялися, як рукавички. Це був непродуктивний час. І хоч я грала багато, та коти на душі шкребли. Нас, акторів, навіть звинувачували у «кровожерливості», мовляв, «з’їдаємо» режисерів. Театр — складний організм. Творчі люди — дуже вразливі натури. Косий погляд, необережне слово можуть викликати пожежу. Дехто з режисерів за своїм рівнем був нижчим, ніж трупа. А в усьому безладді й конфліктах вважали винними нас.

— Тим часом у Російській драмі ви сьогодні зайняті лише в двох постановках — «Скажені гроші» й «Повернення в Сорренто». Ваше захоплення режисурою спричинені нереалізованістю в рідному театрі?

— У будь-якого актора бувають періоди, коли він менше зайнятий. Тут важливо не панікувати й навчитися чекати свого часу. Звісно, сцена «Сузір’я» — для мене своєрідний допінг. Проте й у театрі імені Лесі Українки я нині ставлю спектакль «Пізанська вежа» Н. Птушкіної. Це трагікомедія про нашу сьогоднішню душевну глухоту. Загалом, ми живемо в досить цинічний час, коли гроші стали мало не релігією. Я впевнена, що театр у такий час просто зобов’язаний говорити з глядачами про любов і взаємодопомогу.

— Ви, напевно, політично активна людина?

— У благополучній країні, де все налагоджено й відрегульовано, людей, котрі цікавляться політикою, зовсім мало. В Україні тепер інакше. Ми більше топчемося на місці, ніж ідемо вперед. Немає соціальних гарантій, впевненостi у завтрашньому дні. Кожний виживає поодинці. Країна роз’єднана. Немає єдиної мети й ідеї, які б об’єднали більшість. Десятиріччями нас привчали до того, що культура — це щось другорядне. На неї постійно не вистачає коштів. Переконана, доки психологія влади щодо культури не зміниться, країна буде ледве животіти.

— Ви вирішили дуже скромно відзначити ювілей. Вам не подобається його єлей чи ви взагалі не любите дні народження?

— Півроку тому померла моя мама. І світ потьмянiв. Я звикла, що в домi збираються наші з чоловіком друзі й на почесному місці сидить мама. Мені її дуже не вистачає.

А про ювілей скажу словами сатирика Михайла Задорнова: «Є три стадії старіння: склероз, маразм і ювілей. Хочеться якнайдовше побути в маразмі».

№227 26.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»