Коли у жовтні минулого року Президент Леонід Кучма ліквідував Національний комітет з профілактики наркоманії та захворювання на СНІД, дехто з підвідомчих структур зітхнув із полегшенням: надто вже багато повноважень той мав, і чимало кого «засмикав» тодішній його голова. Лише два тижні не вистачило тоді Нацкомітету, аби затвердити нову національну програму на 1998—2000 роки, яка мала протидіяти розвиткові цієї страшної хвороби в Україні. Та позаяк програма «зачіпала» (за словами її авторів) не лише «чуму ХХ сторіччя», але й відомчі інтереси чиновників від медицини, її спіткала така сама доля, що й сам Комітет і його команду. Про те, чому так сталося, розповідає мій співрозмовник — Валерій Івасюк — науковий експерт Українського центру прав людини, голова комісії з питань охорони здоров’я правозахисного об’єднання «МИ», кандидат медичних наук, а до жовтня минулого року — президент Національного комітету з профілактики наркоманії та захворювання на СНІД.

— Наскільки серйозною лишається для нас проблема СНІДу сьогодні?

— Україна перетворюється в епідемічне вогнище соціально-небезпечних захворювань. Не випадково Пітер Піот, виконавчий директор «UNAIDS» (спеціального комітету для боротьби зі СНІДом при ООН. — Авт.) на Всесвітньому форумі конгресів СНІДу заявив, що «Україна породила четверте світове вогнище епідемії СНІДу». Як відомо, перші три — Центральна та Південно-Східна Африка, Північна Америка та Індокитай... Бо через безпосередні дії відповідальних осіб Україна вже рік існує без національної програми боротьби зі СНІДом та наркоманією. Якщо 1987 року в нас було зафіксовано першого хворого громадянина, а до 1995 року нараховувалося лише 183 ВIЛ-інфікованих і основний шлях їх зараження був статевий, то нині... За даними незалежної експертизи соціально-економічних наслідків СНІДу в Україні, здійснених Британською радою та «UNAIDS», на даний момент у нас може налічуватись 180 тисяч ВІЛ-інфікованих. Загальне число жертв до 2016 року може сягнути 1,8 мільйони. До речі, з сьогоднішньої кількості хворих майже 90 відсотків — це

ін’єкційні наркомани. Тому СНІД і наркоманія йдуть «у парі».

— Відомо, що на 53-й сесії Генасамблеї ООН Україну вперше згадали добрим словом як країну, що пішла цивілізованим шляхом у проблемі подолання СНІДу. Чи прогнозували ви тоді, що чекає на Україну 1998 року?

— Україна ще тоді усвідомила, що долати СНІД можна лише загальнонаціональними зусиллями. Тому й прийняла закон про СНІД першою не тільки серед країн СНД, але й країн Східної та Західної Європи. Адже СНІД не є суто медичною проблемою. Як і наркоманія, це хвороба, що виникає внаслідок соціальних і поведінкових проблем.

Сьогодні у нас немає інституцій народного й державного контролю за діяльністю вищих посадових осіб та вищих органів влади. Відповідальність розмита, а законодавство відсторонене й існує окремо від життя. Приклад. Верховна Рада ухвалила, що спеціальним органом держуправління в сфері профілактики СНІДу є Національний комітет при Президентові України. Тому за все, що відбувається в цій сфері, відповідає Президент і голова комітету пан Івасюк. Не подобається Івасюк, Президент має повноваження поміняти голову комітету. І знову бути відповідальним за того, кого він призначив.

— Замість цього Президент ліквідує сам комітет...

— Вперше Президент Л. Кучма, за поданням міністра охорони здоров’я Андрія Сердюка, зробив це ще 1996 року. Потім знову поновив комітет, додавши до його функцій ще й профілактику наркоманії. Але 1997 року ліквідував знову...

— Боротьба Міністерства охорони здоров’я проти Нацкомітету — це була боротьба «за владу» чи «за гроші»?

— Певні особи дійсно мають інтереси саме в питанні розподілу коштів. Усе, що сталося в сфері СНІДу, крутиться довкола лише одного підприємства. Цим усе й пояснюється.

— У інформаційно-аналітичному бюлетені «МИ» за серпень нинішнього року ви писали, що співзасновниками цього підприємства є вельми відомі особи.

— Не те лякає, що це фармацевтичне підприємство виготовляє тест-системи, які замінили імпортні високочутливі тест-системи, котрими користувалися за часів роботи Національного комітету профілактики СНІДу. Лякає їхня якість. Адже вони дають більш як 30 відсотків хибнопозитивних та хибнонегативних результатів! Це — факт, який ніхто не спростував. Документи на підтвердження цього є у Президента, у кожного депутата, у Кабміні. Відсоток похибок такий великий, що один із основних експертних інститутів країн Євросоюзу — лабораторія інституту імені Гете у Франкфурті — зробила висновок: «Ці тест-системи не можуть використовуватися на практиці», бо похибки нестандартизовані й настільки різняться, що не можна зробити висновку, де ж помилка...

Нині з подачі Міністерства охорони здоров’я приймається нова редакція закону про СНІД, де вводяться статті, котрі відкинуть країну назад... Це стаття 10, в котрій дається дозвіл на переливання неперевіреної крові (щоправда, «у невідкладних випадках»). А скільки злочинів можна буде виправдати завдяки цьому! Це стаття 11, за якою вводяться дискримінаційні заходи щодо іноземців, котрі перетинають кордон України з метою перебування на її території більш як три місяці (хоча єдине захворювання за ухвалою Всесвітньої організації охорони здоров’я, яке потребує обмежень пересування з країни в країну — це жовта лихоманка). Наші ж теперішні бійці зі СНІДом не дозволяють іноземцям приїжджати сюди тоді, коли в Україні свого СНІДу достатньо, й епідемія його тут вже на «самозабезпеченні». На неї вже не впливають менші чи більші дози привнесеного СНІДу, так як і наркоманії. Це — закони епідеміології. І єдине, чим це все обернеться, так це тим, що до нас застосують такі ж заходи, до того ж наші сертифікати за кордоном визнава

тися не будуть через те, що обстеження на СНІД здійснюються тест-системами, яким світ не довіряє! Вони ж не пройшли світового експертного обстеження!

— Чим відрізняється, на вашу думку, ця програма від проекту, який подавав свого часу Нацкомітет?

— Відсутністю системи заходів, експертизи й контролю, лабораторного обстеження на СНІД. Розумієте, йдеться про дуже великі гроші. Адже діагностика СНІДу — це два мільйони обстежень донорської крові плюс два мільйони — це найменше — обстежень простих громадян щороку. Додайте до цього все те, на що ще обстежується донорська кров: гепатити Б і С, сифіліс. Виходить, як мінімум, вісім мільйонів. То скільки лише в службі крові матиме зиску це єдине привілейоване підприємство-виробник тест-систем? Адже кожна тест-система, яка поширюється «Укрвакциною», коштує мало не сімдесят центів США. Я не беру до уваги санепідслужбу, де є свої обстеження, й кількість їх там ще більша! Так от заради чого городився весь город: щоб прийняти таку національну програму, в котрій нема жодних застережень, жодних сит, які б не пропустили неякісну продукцію!

У новій програмі також немає розділу, який упереджував би прихід у донорство деградованих осіб. Хоча ще в другій національній програмі, котру ми приймали при уряді Євгена Марчука 1995 року, для цього було запроваджене так зване передтестове консультування донорів. Людину мали обстежити три фахівці: дерматолог, венеролог, терапевт. І вже тоді на варті ставала тест-система. Чутливість — ось показник тест-системи. Бо чутлива система здатна виловлювати вірус мало не через день після інфікування. Опісля вводиться третій елемент перевірки: три місяці забрану кров зберігають у холодильнику. Далі викликають донора, знов перевіряють на СНІД і, якщо результат негативний, тобто СНІДу немає, забирають його кров з холодильника до клініки. Якщо результат показує наявність вірусу, — кров, що зберігалася — виливається. Подібний порядок введено в усьому світі. Тільки не три місяці зберігають кров, а півроку, а у США — навіть рік! А не переливають одразу хворим...

— Якщо на сьогодні ми маємо два мільйони донорів, і в усіх заберемо кров на зберігання, то як три місяці може витримати хірургічна медицина? І люди помиратимуть, адже штучних кровозамінників наша злиденна медицина не має?

— Необхідно національну службу крові оснастити такими приладами, завдяки яким можна донорів використовувати раз на чотири дні. Забирати в них лише те, що потрібно, а решту — повертати. Це так звані прилади для плазмофорезу. Так, як це робиться в усьому світі. І не збільшувати кількість донорів, а зменшувати. І не запроваджувати платне донорство, яке в нас знову ввели, й туди пішли люди, яким потрібні гроші, щоб придбати горілку чи наркотик... Через це лише минулого року Нацкомітет вивів із донорства 110 ВІЛ-інфікованих донорів, яким уже сплатили гроші за здану кров.

— І все ж нині здають кров і просто нужденні люди. А таких у нас чимало. Багато людей впевнені: якщо здали кров, їм мають заплатити.

— В усьому світі донорство безкоштовне. Але донор там отримує великі пільги. Він безкоштовно користується усією системою медобслуговування — і цього досить. От, приміром, у нас є лікувально-оздоровче управління при Кабміні. Це те, що залишилося після так званого 4-го Головного медичного управління, котре було за часів радянської влади. Там лікуються всі наші можновладці. Чи це є нормальним? Щоб у демократичній країні була подвійна медицина, подвійні стандарти охорони здоров’я?

Хліб і ліки в державі мають бути однаково доступними для всіх. Нехай до одного лікар ходить у апартаменти, а до іншого в халупу. Але припис лікаря, рука лікаря, рецепт і операція мають бути однаковими за ціною для всіх. Оце й є демократія. Ось чого ніколи не було в Україні і чого немає й досі. У цивілізованому світі теж є подібні привілейовані «управління». Для донорів. Виключно! Бо національним законодавством більшості країн визначено, що тільки донори органів, тканин і крові мають виключні, порівняно з іншими громадянами держави, умови медобслуговування. Бо ці люди на вагу золота, вони — носії чистої генетики.

Ліквідований Національний комітет з профілактики наркоманії та захворювання на СНІД мав би взяти на себе ще й службу крові. Бо всі ці три проблеми міцно пов’язані між собою...

№203 23.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»