Ми свого щастя й своєї кризи ковалі

За законами професійних ковальських цехів середньовічної Європи, жодного мандрівного коваля місцевий коваль не мав права виставити за двері. А навпаки, зобов'язаний був продемонструвати йому секрети власної професійної майстерності. Сьогодні обмін інформацією між спеціалістами одного профілю фактично відсутній. Саме це, а ще спроба згуртування та бажання привернути увагу до проблем збереження старого кованого металу підштовхнуло Галицьку асоціацію ковалів спільно з культурно-мистецьким центром «Дзига» та Львівською академією мистецтв провести Перший міжнародний фестиваль ковалів, який відбувся з 9 по 11 жовтня у Львові.

«То добре, що хлопці зробили таке свято, — каже мені найстарший на цій імпрезі коваль, 73–річний Янко Олексій Дмитрович, котрий приїхав із села Доротова на Івано-Франківщині. — Колись радянська влада то занехаяла, а тепер, коли в людей земля приватизована, власні коні, ковальське вміння йо як потрібне. Відроджуватися зараз на часі. Звичайно, тут ковальство інакше, художнє, а в селі більше фізичної сили треба докладати, трохи інші вміння потрібні — не кожен коня підкує. Але все одно всі ми схожі: ковалі — у нас професія».

За словами одного німецького коваля, львівський фестиваль засвідчив: українські ковалі — самобутні, не гірші за своїх колег із інших держав, а багато в чому — й цікавіші, і їм є з чим виходити у світ і є чим його підкорювати.

№195 13.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»