Острови під позіхаючими небесами

Як і по всій Україні, в поїзді Ужгород—Харків багато тарганів. Жваві провідники на кожне полице-місце намагаються продати старий постільний комплект. У ранковій Полтаві шестирічний син щиро дивується: «Скільки яблук під ногами! Всі сплять, тому й не позбирали».

Попутка до Диканьки коштує дешево: гривню чи дві. У людей немає грошей. Скрізь — прообрази громадянської війни, накипи злості. На кладовищі біля Страшкового лісу скромно поминали мою матір. Півроку після смерті. Проходив бомж — із тих, хто харчується з могил — ворон незалежної України. Запропонували цукерки і печиво. Взяв. А пляшка коньяку була випита. Очі його блиснули гнівом. Пішовши, я вирішив повернутися. Бомж тікав у ліс, квіти на могилі було розкидано, могильного горбика потоптано.

Щойно прийшли — сусідка плаче. Хлопчик проходив межею між чужими городами: «Ти тут чужий?! — крикнули йому. — Чому ходиш?» І оравою побили хлопця так, що лежить у лікарні...

Три рідні сестри зчепилися за материнську хату. Середня зробила там ремонт, впорядила, а молодшій і старшій стало завидно. Хоч у молодшої квартира, а у старшої — дві й великий будинок. Середню вигнали. Судяться. Кажуть, що вона їх лупцює. Хоча Любу і так побило десятиріччя роботи у Чорнобильській зоні, й до боїв, за станом здоров’я, вона не цілком здатна. Або — цілком нездатна.

Українці, бачачи суєту верхів, перестали боротися за Україну. Воюють за будь-яку доступну для взяття рідну хату.

Як і депутати.

Звичайно, не всі.

Хтось відмовився від нардепівської зарплати та інших парламентських надбавок на користь, наприклад, дітей-інвалідів або шкiл. Але мало хто.

Пора!

Прийшов час і для таких жестів.

Щоб не було війни...

У Києві — тривожність. Убивствам не дивуються. У Святошинському районі, в сусідньому будинку, поруч із тим, де я зупинився, викидний ніж зупинив життя робітника в рідному під’їзді. Міліція приїхала потім. Іншої ночі — під вікнами йшов сатанинський шабаш: спочатку пацани вбивали кота, потім «мочили» один одного, потім згвалтували якусь дівку. Коли я вийшов, готовий до смерті, дівка закричала: «Чого ти причепився... Це — життя!»

Зрозуміло.

Це — Київ! Нехай у провінції ще вірять. Вони — наївні. І чесно приймають із феєрверками посадових столичних осіб.

Нещодавно розбився японський літак. Самурай-синоптик облив себе бензином і спалив. Потім зрозуміли: аварія була не через погоду.

Ніхто не вбив би себе через погану податкову політику в Україні.

У Російській імперії нудьгували також. Цілком елітарні люди. Дворяни. Вони, маючи все, вийшли на Сенатську площу з готовністю піти в петлю. За народ! І пішли. Деякі з них. І напрошується думка про те, що змінилося б усе. Хоч трохи. Хоч трішки. Якби не шахтарі, не комбайнери, а до всеукраїнського мудрого парламенту вийшли представники, у повному складі, бодай однієї з існуючих обладміністрацій. Адже вони в нинішній Україні — справжні колишні дворяни. Чому б їм не вийти перед парламент і не вишикуватися в каре. Їх не повісять, але щось зміниться. Пролетарів менше слухаються. Демократія! Життя йде іншакше. Потім їх переміщують на кльові посаді за рубежем, щоб не ображалися за зняття. А на чотири роки призначають чергового монстра, який занапастить усе вщент, піде в консульське зарубіжжя і дасть хід ще одному, зріючому в народних надрах, обласному губернатору.

Для інших людей тим часом продовжуватиметься природне життя. Згідно з Конституцією. Але вона, бідна, ніяк не набере життєвої чинності. Поки все діє як «виняток». Позбавляють зарплат і пенсій, освіти і здоров’я, обіймають посади, заборонені Конституцією.

Все нормально.

Все, як завжди.

№194 10.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»