Втрачені ілюзії

«Боргова» криза, що почалася близько року тому, у вересні перейшла у відкриту фазу й те, що раніше уявлялося абстрактною економічною теорією, сьогодні відчувають на своїх гаманцях буквально всі. Справа в тому, що фінансові запити українського уряду, які він не повинен був собі «теоретично» дозволяти, виявляється, абсолютно фатально не можуть уживатися з міцною національною валютою.

Однак Віктор Ющенко не втомлюється повторювати, що «НБУ не збирається писати сценарію Страшного Суду» і зробить усе можливе, щоб втримати гривню від девальвації. Люди, які його знають, співчувають банкірові, адже він змушений говорити те, у що вже не вірить. На жаль, певна розгубленість, що панує у владних кабінетах, не залишилася непоміченою й пересічними громадянами. Зокрема, висловлювання голови Національного банку щодо нинішньої грошової та валютної політики, як видалося деяким нашим читачам, особливо обдарованим інтуїцією, розходяться (м’яко кажучи) як із реальною ситуацією, так і зі ставленням до останньої самого Віктора Андрійовича.

КРИЗА ЯК МОМЕНТ ІСТИНИ

Отже, приблизно з 18 серпня 1998 року, тобто наступного після початку російської кризи дня, голова Нацбанку справді перевтілився, як влучно помітила одна телекомпанія, в зірку українського екрана. Віктору Ющенку було відведено благородну роль уособлювати надійність і порядність влади, заспокоювати населення й підприємців, втримувати їх від паніки, зрештою, виступати від імені Влади (оскільки до інших її представників довір’я вже не було). Тези, на яких вибудовувалася пропагандистська кампанія, були такими: «в Україні немає причин для кризи», «криза експортується з Росії», «єдиний привід для неспокою — негативне сальдо в торгівлі з РФ, але його вплив влада зможе нейтралізувати». Пізніше з’явився ще один пасаж — «криза в Україні викликана психологічними причинами». Далі — більше: «Нацбанк не допустить глибокої девальвації гривні», «Нацбанк збереже банківську систему». Пізніше, після невдач із заморожуванням державного боргу, з риторики Нацбанку зникли згадки про підтримку курсу, наголос робився на гасла, що гарантують збереження вкладів населення і валютних резервів НБУ; тоді ж з’явилися посилання на недругів держави — спекулянтів, громадян з деструктивною поведінкою, непатріотичних банкірів тощо.

Суперечність позиції НБУ під час кризи пересічний громадянин може сформулювати приблизно так. Чому Нацбанк стверджує, що причин для кризи немає, а криза насправді є? Чому Віктор Ющенко каже, що гривня «глибоко» не девальвуватиме, а її доларова ціна щодо верхньої межі старого валютного коридору падає на 4% щодня? Чому НБУ гарантує збереження вкладів, а вони знецінюються? А втім, ці протиріччя актуальні лише для громадян, що розлучаються зі своїми заощадженнями. Для Нацбанку суперечностей немає: в кожний момент часу його дії були адекватні цьогочасній ситуації. Тому формально Нацбанк завжди мав рацію. Криза в РФ справді була лише зовнішнім приводом, оскільки внутрішньоукраїнські причини просто ще не встигли спрацювати. Те саме стосується й девальвації: монетарні показники знецінення національних грошей на момент російської кризи були відсутні, тоді як паніку зупинити не зможе жодний Нацбанк у світі. А втім, наведені докази на захист НБУ — тільки зовнішній бік справи.

ПІРРОВА ПЕРЕМОГА

Так уже склалося, що аналізуючи кризові процеси чи то в політиці, чи то в економіці до уваги беруться або Президент і політична бюрократія його адміністрації, або уряд і прем’єр-міністр з певним обсягом повноважень, або ВР з урахуванням розстановки політичних сил у ній. Економічний вплив і політична вага НБУ як інституту, що замикає на себе значну частину повноважень в галузі грошово-кредитної політики і має прямий вплив на характер макроекономічної політики з боку держави, аналітики в Україні, як правило, виносять за дужки. Насправді жодний серйозний конфлікт політекономічних інтересів (а фінансова криза є не що інше як конфлікт інтересів) не вирішувався без активного впливу або нейтралітету НБУ та його керівництва, зокрема.

Публічна непомітність постаті першого банкіра України головним чином пояснюється тим, що йому до останнього часу вдавалося «втілювати» як загальнонаціональні політекономічні інтереси груп підтримки, що стоять за ним, набагато успішніше, ніж це робили інші. Ми не називатимемо всіх політичних прихильників Віктора Ющенка поіменно, але концептуально до нього примикали всі ті, хто пов’язував свої сподівання (і підприємницькі доходи) з прогресом ліберальної ринкової економіки. Тому в тих випадках, коли горезвісні «клани» відверто лобіювали сумнівні з погляду корисності для країни закони та постанови, боротьба Нацбанку за фінансову стабілізацію не викликала заперечень. Оскільки вона об’єктивно сприяла зростанню реальних доходів переважної більшості населення.

Отже після перших кредитних угод з МВФ і особливо після проведення грошової реформи курс на стабілізацію національної грошової одиниці перестав бути вузьковідомчою турботою НБУ і отримав, принаймні номінально, статус загальнодержавної політики. Саме тоді НБУ реально зміг грати роль суб’єкта, який, ототожнивши себе зі стабільністю «нової» національної грошової одиниці гривні, має легітимне право на встановлення діагнозу та виписування рецептів під час лікування хвороб української економіки. У цьому ж контексті потрібно було трактувати сенс і значення позиції голови правління НБУ В.Ющенка, які він сформулював 2 роки тому: «НБУ підтримує дії уряду доти, доки ці дії не позначаються на силі українських грошей».

РІК У ЛАБІРИНТІ

Українському уряду знадобилося трохи більше ніж рік, щоб позиція Нацбанку перестала відповідати процитованій заяві. Хоча формально «силу українських грошей» було підірвано набагато пізніше: російською кризою. З грудня 1997 року Нацбанк різко змінив свою монетарну політику. Грошову базу, стискувану впродовж трьох попередніх місяців пропорційно відпливу нерезидентських ресурсів, у грудні було відпущено на свободу. У цей період Мінфін разом з НБУ збільшили приплив емісійних грошей через купівлю Нацбанком боргових зобов’язань уряду. Відтак були передвиборні операції й весняна фінансова криза. Тоді Віктор Ющенко пояснив ситуацію приблизно тими ж причинами, що й сьогодні: «Під час ухвалення рішень ми виходили з психологічного та морального чинників. Ми не маємо тих причин, які працюють на російському ринку... НБУ не бачить причин для девальвації національної грошової одиниці і збирається будь-що втримувати її курс у параметрах валютного коридору». А влітку уряду знов потрібні були гроші, і Нацбанк знов купував ОВДП, витрачав валютні резерви для підтримки курсу, що обвалюється через втечу з України нерезидентів. У результаті над гривнею виріс інфляційний навіс (який, до речі, саме зараз її і топить). Здавалося б, така позиція НБУ була єдино можливою реакцією на поточну ситуацію. Можливо, з технічного погляду так воно й було.

Але маймо на увазі, що НБУ в наш час не може перебувати поза політикою. І Віктор Ющенко прекрасно це розуміє. Починаючи з того моменту, коли Президент і уряд відверто почали «рулити» в бік розбудови номенклатурного капіталізму, команда Віктора Ющенка не знайшла нічого кращого, як теоретично «звинуватити» власті в непомірних фінансових (читай — політичних) апетитах. Серія літніх публікацій за авторством голови НБУ і його радника Віктора Лисицького у відомчому журналі «Вісник Національного банку України» не залишає сумнівів в тому, що є справжньою причиною колапсу, який насувається. Як випливає з контексту їхніх статей, що проводжувана в країні економічна політика, яка лише імітує ринкові реформи, не тільки поставила країну на межу краху, а й створила передумови для відновлення жорсткого авторитарного режиму.

Слід зазначити, що конкретний сценарій розгортання кризи з подальшим крахом фінансової системи добре відомий вітчизняній політекономічній еліті, бо він багато разів реалізовувався — в Мексиці, Південно-Східній Азії, Росії. Україна поки що з деяким спізненням іде в фарватері загальнокризової логіки: перший етап — крах фондового ринку, на другому — падає валютний ринок, потім — власне падає фінансова система в цілому, на четвертому етапі — відбувається зміна економічного курсу. Вихід із боргової кризи, як показує світова практика, можливий, на жаль, тільки через знецінення незабезпечених зобов’язань держави (ОВДП) і грошової маси.

А втім, теоретично, політичні власті України ще можуть повернутися на траєкторію ринкових реформ, і цим сценарієм, можливо, виправдовуються всі компроміси, що допускаються НБУ. Однак, якщо брати до уваги підготовчі кроки уряду — концентрацію власності і фінансових потоків в руках вузького кола владних постатей та інститутів, — шанси на відновлення економічного лібералізму мінімальні. Тому не варто дивуватися, якщо найближчим часом саме Віктора Ющенка буде звинувачено у втраті контролю за грошовою масою, валютним курсом і відсотковими ставками, а ініціатива санації боргової кризи перейде до одного з вищих органів влади — парламенту або уряду, які просто будуть змушені встановити жорсткий оперативний контроль і за грошовим обігом, і за самим Нацбанком. І якщо на початку цього року або принаймні влітку голова НБУ ще міг піти красиво, тим самим публічно попередивши про лихо, що насувається, сьогодні таке попередження вже явно спізнилося. Власне, це і є відповіддю на питання про ціну політичного компромісу.

№185 29.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»