Нагадування про Фенікса
У цього міфа є різні полюси. Серед його героїв — німецька мова, інакша, ніж власне німецька, переважно мова чернівецького єврейства початку століття. У цьому міфі присутній поет Пауль Целан, видатний носій цієї мови, її власник, пасажир фатально-розпачливого експреса Чернівці — Париж. Але є в ньому і легковажний фантазер та екзот Грегор фон Реццорі, оповідач таких собі анекдотично-притчевих «Магребінських історій». І от — чергова персона, чергова книга. «Час Фенікса», вибрані поезії Рози Ауслендер (1901-1988). Двомовне — німецько-українське видання, випущене у світ видавництвом «Молодий буковинець» за фінансової підтримки Гете-Інституту в Києві.
Ім’я Рози Ауслендер належить до найпопулярніших у німецькій поезії останніх десятиліть. Це при тому, що широкий читацький загал почув його у другій половині шістдесятих, коли старіюча, знеможена втечами і втратами поетеса врешті знайшла свій довічний притулок у пансіоні єврейської громади неподалік Дюссельдорфа й одну за одною почала публікувати приголомшливо-ностальгійні поетичні книжки. Перед читачами постав ще один унікальний світ — ірреальний і болісний світ старої європейської провінції, «зелена матінка Буковина» з її — постійно підкреслюваними — «чотирма мовами», «чотиримовними піснями», втрачений рай, «де були ми безгрішні, поки не впали бомби», вітчизна, яка померла.
Це світ насичений дивними метаморфозами й географічними абераціями, коли «Йордан упадає в Прут», а за вікнами в чернівецькому гетто прозирає Мертве море. У цьому світі оживають тексти священних книг і стають зримими янголи. Це світ лагідної щоденної містики, де «мрійну драбину» Якова прихилено до буковинських небес і назавжди вмонтовано в пейзаж «за вербами коло млина».
Можна тисячу разів спростовувати цю міфологему, ці буковинські ідилії. Конкретика історичних фактів говоритиме не тільки про янголів і святих (про них якраз найменше) і не тільки про чотиримовний толерантний діалог «лагідних людей у зеленому місті». Навпаки — історичні реалії свідчитимуть про привілейованість одних мов і пригніченість інших, точніше, іншої, однієї. Але факт поетичний — а саме ним є творчість Рози Ауслендер — несе в собі свою власну істину, так само неспростовну і, можливо, навіть більш переконливу — «чотиримовний збратаний спів у розламаний час». Культурний ландшафт, який, за висловом самої поетеси, створив її.
Ми успадкували цей ландшафт під кінець століття водночас із розпадом чергової «найтолерантнішої з імперій». Успадкували Чернівці з їхньою неповторно-облупленою й магічно-виноградною аурою, з усіляким повоєнним (інакшим) людом, із захаращеними дворами, де іншомовні (румунські? німецькі?) написи продираються зі стін нечитабельними зловісними знаками. Ми успадкували це місто разом з усіма його втратами. Не так давно, а втім, уже таки давно, бо ще вісімдесят дев’ятого року, знайомий німецький публіцист жахався, що в Чернівцях з їхньою неодноразово свого часу оспіваною культурою кави по-віденськи «нині подають лише коричнювате пересолоджене пійло». Але це так — додатковий сюжет, свідчення випадкових подорожніх.
Йдеться ж передусім про те, що ми успадкували відповідальність за наші власні міста. Вони переважно в аварійному стані, ситуація вкрай занедбана. Роза Ауслендер нагадує нам про це українською мовою: прийшов час порозумітися з минулим — час Фенікса.
№180 22.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
