З помпою на руїнах

Знову, як за радянських часів, гуртом вручатимуть посвідчення новоспеченим заслуженим акторам, діячам мистецтв і працівникам культури, а групі творців фільму «Москаль-чарівник» навіть Державну премію імені О.Довженка. Підписуючи указ про присудження цієї нагороди «за видатний творчий внесок у створення фільму» (оцініть стиль!), Президент уже вкотре продемонстрував видатну художню компетентність: мало того, що цей сороміцький водевіль, виготовлений режисером Миколою Засєєвим, м’яко кажучи, не належить до шедеврів, його ж і знято кілька років тому.

А, можливо, так і потрібно. У країні, де національне кіно дедалі більше перетворюється на якесь ефемерне, уявне явище, де практично паралізовано кінопрокат, де молоді режисери, закінчують інститут, не знявши жодного фільму, а досвідчені старі кінематографісти торгують на ринках сигаретами — що залишається, крім підтримувати міф, зберігати пристойну міну, нагнітати нудотну помпу? А що думає, заходячи на студію імені О.Довженка, один із найдосвідченіших українських кінорежисерів Юрій Ільєнко? З ним зустрівся наш кореспондент.

– Що ви відчуваєте у зв’язку з 70-річчям кіностудії ім. О.Довженка, — запитали ми в режисера Юрія ІЛЬЄНКА.

– Коли я заходжу туди, в мене клубок до горла підкочується. Не можу бачити цю мертву студію без кіно. Раніше тут уже поруч із прохідною вирувало життя. А тепер усі коридори пропахли коньяком. Хто нашу студію пропиває? Не кінематографісти. Кінематографісти, котрі її робили, раптом виявилися непотрібними. Вони не працюють. Це дуже трагічно. І заплющувати на це очі просто нечесно, несправедливо.

– Сьогодні, коли розмовляють про проблеми українського кіно, всі без винятку починають говорити передусім про гроші. Коли все-таки не торкатися фінансового боку, то чи є, на ваш погляд, схеми, моделі, завдяки яким національний кінематограф усе-таки міг би відродитися?

– Ми переживаємо дуже складний момент. Може скластися враження, ніби кінематограф справді загинув. Проте це не так. Просто його помилково виносять із домівки, наче покійника. Донесуть до кладовища, а він там однаково зведеться.

Авжеж, кінематограф вимагає більших фінансових затрат, ніж інші види мистецтва. Проте розвинений кінематограф, коли йде безперервний потік картин, ніколи не програє. Економісти кажуть, що слід робити принаймні шість фільмів на рік, аби студія окуповувала себе. Та це на діючому ринку. А його сьогодні зруйновано. Отже, аби український кінематограф розвивався, він потребує дуже серйозного протекціонізму держави. І справа далеко не тільки у грошах, а передусім у вольових зусиллях законодавчої й виконавчої влад, системі законів. Її, до речі, було напрацьовано й в Україні. Цей пакет законів, серед них і закон про авторське право, ухвалено вже 1992 року. Було, зокрема, підготовлено закони й положення про ліцензування фільмів, про створення фонду розвитку кінематографії, про відносини з телебаченням, про квотування національної продукції. Фрагментарно ці положення помалу втілюються в життя. А їх необхідно втілити водночас усім пакетом. При цьому, ясна річ, слід вкласти стартові гроші. Держава їх дати не може, і не варто на це розраховувати. Проте вона зобов’язана була створити протекціоністські умови для інвесторів, передусім внутрішніх. Нині для інвестора вкладені в кіно гроші — по суті, викинуті. Він не лише прибутків не побачить, але й додатково його обдере.

– Ви сказали, що шість картин на рік спроможні окупити студію. Однак, приміром, випуск 1996 року семи українських фільмів ніяк не вплинув на ситуацію...

– Я на мене, усе це гідні картини. Проте їх було відрізано від прокату. Кінопрокату як такого в Україні загалом немає. Інколи чую, що в нас кіно просто не потрібне, але ж це дурниця. Переконаний, що українське кіно має достатній потенціал, аби задовольнити власний ринок. Просто держава повинна нарешті збагнути: це, по-перше, економічно дуже вигідна справа, і, по-друге, важливий чинник впливу на спосіб життя суспільства. Либонь нерозумно навіть заперечувати, що кіно формує менталітет, душу, образ людини. Кінематограф бореться за дві речі — за душу і за гроші. Не ми перші опинились у такій ситуації. Французи, приміром, спромоглися створити складну багатовекторну систему підтримки національного кінематографу. Вони люблять і цінують свою культуру. Тож і відреагували адекватно на вторгнення американського кіно у свій простір, запровадили, приміром, додатковий податок з прокату голлівудських фільмів і спрямовують ці кошти на створення власних картин. А наше суспільство чомусь поставилося до цього вторгнення, як до видатного досягнення демократії. Глядач готовий дивитися кіно. Створили в Києві «Кінопалац», там величезна вартість квитків, а публіка однаково приходить. Позаяк тут пропонують якісне видовище, вражаюче зображення, звук «Долбі». Мав рацію Спілберг, коли сказав, що дивитися фільм по телевізору — те саме, що розглядати Рембрандта на поштовій марці. Кіно слід дивитись у кінотеатрах.

– Ви як завідучий кафедрою кінорежисури в театральному інституті маєте безпосередній зв’язок із новим поколінням кінематографістів. Куди вони підуть?

– Нині, на жаль, просто прийти в чистий кінематограф, як це було раніше, фактично неможливо. Хоча декотрі молоді люди все-таки примудряються знімати кіно. А більшість займається створенням музичних кліпів, реклами, телепрограм. I ця професійна режисура на телебаченні вже помітна.

– Проте вірогідність того, що ці люди повернуться, низька...

– Дехто, мабуть, і не повернеться. Та коли з’явиться реальна можливість знімати фільми, їх буде кому знімати, повірте.

Колись на студії О.Довженка під час павільйонних зйомок перед командою «Мотор!» давали сигнал спеціальним дзвоном. І всі на студії завмирали, як у грі «Вклякни!» І лише коли режисер давав команду «Стоп», студійними коридорами знову починали цокотіти підбори. Ми нині завмерли, але я особисто вірю, що ця безглузда пауза скінчиться. З командою «Мотор, зйомка!»

№174 12.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»