Населення, мабуть, не отримає нічого

Коли чинні в країні закони й механізми їх реалізації віддзеркалюють усю сукупність інтересів, наслідком їхньої дії є безперервний ріст виробництва й підвищення його ефективності.

Наша ситуація в царині виробництва дає підстави стверджувати, що рівнодіюча різноспрямованих інтересів, відбитих у законах України, має негативну характеристику й призводить до зруйнування економіки. Її поворот у бік творення зв’язують майже винятково з приватизацією власності, яка, на думку архітекторів реформування економіки, має самодостатній характер. Проте як у такому випадку пояснити простежувану вже сьомий рік поспіль залежність між зниженням економічних показників загалом по країні та збільшенням кількості приватизованих підприємств? Оптимісти з органів виконавчої влади стверджують, нібито пік спаду виробництва вже пройдено (чи майже пройдено) й незабаром почнеться підйом. Для підживлення віри в це диво вдаються до старих, випробуваних у минулому, заходів: від зміни прем’єра, до захоплення в заручники керівників середнього й найвищого рівнів.

Скільки ж іще повинно минути років, аби почався підйом? Фахівці в сфері прогнозування, спираючись у своїх розрахунках на динаміку зміни макроекономічних показників минулого періоду, стверджували: підйом почнеться з 1994 року. На п’ятому році цих прогнозів у вчених Гарвардського університету починає уриватися терпець, і вони відкрито визнають своє нерозуміння процесів в Україні. Знаменне визнання! Воно свідчить, що реальні причини кризового стану економіки лежать у ній самій і приховані від стороннього погляду. Ім’я їм — інтереси.

Ніхто не сперечатиметься, що в умовах приватної власності потужною рушійною силою є особисті інтереси. Коли їх спрямовано на ріст виробництва, то воно розвиватиметься. Проте до останнього часу в країні оновлювалися в основному фінансово-банківська й торговельна сфери, які не створюють національний дохід, і це об’єктивно сприяло зруйнуванню вітчизняного виробництва.

Колективна (акціонерна) власність, викуплена за приватизаційні майнові сертифікати, в переважній більшості випадків є в Україні по своїй суті аналогом державної власності. Позаяк перебуває в фактичному розпорядженні й управлінні керівника підприємства, головний інтерес котрого — її (власність) привласнити. Механізм реалізації цього інтересу формується через розвал виробництва за технологією, яка вже стала хрестоматійною. Переподіл власності всередині підприємства триватиме досить довго, отже криза економіки має далеку перспективу й широкі горизонти: переважна більшість підприємств України — акціонерні.

Таким чином, без докорінного реформування законодавства й механізмів його реалізації проблему подолання кризи розв’язати неможливо. При цьому необхідно досягти розумного поєднання інтересів усіх учасників виробничого процесу.

У цьому світлі не видається ефективним і навіть розумним здійснюваний нині перехід до грошової приватизації. Адже продаватимуться передусім підприємства базових галузей. Із перших п’ятдесяти найпривабливіших для продажу підприємств до базових належать 90,5% (за вартістю), з другої півсотні — 54,6%, з третьої — 53%, з четвертої — 1%, а загалом із двохсот підприємств — 83,7%. Отже, на виробництво кінцевої продукції грошова приватизація позитивного впливу не матиме. Зате негативні зрушення, такі, як підвищення цін на сировину, матеріали, енергоресурси, не забаряться. Велике значення має також те, що володіючи підприємствами базових галузей, можна впливати на решту сфери виробництва. А позаяк реальні покупці першої найдорожчої півсотні підприємств ($4,1 млрд.) — це іноземні інвестори, то під їхній контроль вона й перейде. При цьому, враховуючи економічну зацікавленість у якнайшвидшому отриманні максимального прибутку, продукцію базових галузей значною мірою буде переадресовано за кордон. Небезпека перетворення України в сировинний придаток розвинених країн стане необоротною реальністю.

Виходячи з цих міркувань, чимало економістів, зокрема й автор, вважають, що передусім необхідно провести грошову приватизацію базових обробних підприємств. Адже починаючи новий етап реформування економіки, необхідно на чільне місце ставити інтереси більшості.