Життя, як шкура зебри: білі смуги чергуються з чорними
22 серпня, 00:00
Завершилася реконструкція центру Києва. Настрій жителів зрозумілий будь-кому,
хто хоч раз у своєму житті робив ремонт. Бруд, безлад, незручність і, нарешті,
ремонт закінчено. Ви любовно оглядаєте свіжопоклеєні шпалери, лагідно погладжуєте
кахлі у ванній й думаєте: «Дiдько його візьми, життя тільки починається!»
І Президент також піддався загальній ейфорії і сказав, що Хрещатик стане
для кожного громадянина реальним свідченням духовного відродження України
і її розквіту.
Тільки Держкомстат не піддався впливові всенародного тріумфу й похмуро
заявив про зниження темпів зростання обсягів виробництва промислової продукції
в Україні порівняно з минулим роком.
Наші сусіди-росіяни також зайнялися ремонтом, розширили валютний коридор.
Щоправда, цей ремонт був більше схожим на термінове спорудження виходу
під час пожежі. А ми всі живемо як у старій комунальній квартирі: начебто
кожний сам по собі, незалежно. Але коли в сусіда горить на кухні, у нас
крізь дим ледве-ледве проглядаються бадьорі заяви уряду й НБУ про стабільність
українського фінансового ринку.
Одначе політичне життя значно різнобарвніше, ніж повсякденне. Прем'єр заявив,
що в Україні немає опозиції. От сиди тепер і гадай: може вони там угорі
всі давно одне з одним домовилися, а нам показують політичне шоу під назвою:
«Боротьба опозиції за народне щастя». І за цю самовіддану боротьбу, їй
вручають ордени.
І перед Європою незручно, у всіх опозиція є, а в нас немає. Гаразд, якби
до влади комуністи прийшли. При комуністах нічого немає: ні м'яса, ні масла,
ні опозиції — загальний дефіцит.
А можливо, ця заява зі світу потойбічного життя? І її потрібно розуміти
в метафізичному значенні. А саме, кожний громадянин України, побачивши
по телевізору виступ пані Тимошенко або товариша Симоненка, повинен три
рази сплюнути через ліве плече, перехреститися й сказати: Цур, мене, цур!
Згинь опозиціє, тебе не існує!
Найстрашніша, найчорніша смуга. Загибель шахтарів. Що тут скажеш? Хіба,
що матюкнешся з приводу цього життя і вип'єш склянку горілки, згадавши
загиблих. Нехай земля їм буде пухом. І не втіхою (яка тут може бути втіха),
а слабкою надією звучать слова: за білою смугою йде чорна, проте і чорна
не назавжди, за нею обов'язково буде біла. Дай Боже!
