Серпень, жага узагальнень
Фраза зависла в повітрі, тим більше, що нас було покликано до продовження нашої роботи, а наступної перерви — ознака суто національної незафіксованості — вже виникли інші теми. Проте я, передусім як автор поетичного рядка «якось так воно все у глибокій дірі», наважусь-таки уявити собі, ніби зрозумів, про що збирався говорити наш видатний спостережник. Можливо, тому, що згадана ним осінь дев’яностого належить до найулюбленіших осеней, будь-коли пережитих мною. Зокрема й тому, що означила собою можливість іншого образу України — зненацька і прекрасно-катастрофічно оголилися часові нерви, порочне коло розірвалося й з’ясувалося, що цілком можлива молода, красива, динамічна країна. Дивитися в найближче майбутнє було цікаво й радісно, й наш із вами теперішній дев’яносто восьмий рік виглядав звідти шалено привабливо: живи, Україно, цивілізована й вільна, в Європейському Союзі ти щастя знайшла. Щось таке приблизно мали б ми нині наспівувати чи хоча б насвистувати.
Однак не співається. Віршований розмір не той, та й ритм у цілому, буттєвий ритм, як завжди, інакший, ніякий Європі не відповідний. Точніше, навіть не ритм, а його відсутність, або, як висловлюється один із національних героїв, «аритмія».
Наслідки її вже вимальовуються. Перебуваючи не так давно в Харкові, польський президент, здається, сказав, що йому було б вельми прикро, якби українські громадяни змушені були для в’їзду до Польщі отримувати візи. Підозрюю, чи то пак передчуваю, що умовний спосіб, до якого вдався Александр Кваснєвський, — це лише фігура дипломатичної риторики. Тобто справу загалом вирішено й крапки поставлено. Втішаймося ж і далі «багатовекторністю» наших гросмейстерів від зовнішньої політики — підсумком їхніх недремних зусиль буде ця химерна споруда в межах «СРСР мінус Прибалтика», вкотре протиставлена решті світу, — і нова залізна завіса від тієї ж таки решти світу на західному кордоні нашої з вами неньки. Завіса, щоправда, — з огляду на новітніші технології — може, й не залізна, а проте усе ж завіса, межа, стіна. До побачення, Європо, ти даремно спокушала нас своїм святковим мерехтінням! — скаже на це останній український окциденталіст і витре скупу сарматську сльозу.
Я далекий від таємниць великої (та й будь-якої) політики, тому, аби дати собі раду з країною, в якій живу, змушений дослухатися лише внутрішніх естетичних критеріїв. Перевіряти кожну довколишню з’яву на естетичну якість. І я вкотре змушений констатувати чергову хвилю «повернення колишніх», а відтак і всього колишнього: способу думання, мовлення, керування цією країною. Феномен спікера, прокурора чи ще там когось «зі старими чесними обличчями» тут аж ніяк не є чимось надзвичайним. Та сама Україна й ті самі українці — хитруваті твердолобі селяни, по-своєму вперті, по-своєму підступні, невиправно віддані світлому радянському минулому, горді своєю керівною діяльністю «в ті славетні роки» (така вже ця неусвідомлювана підлість доби!) — от вони знову посіли найвищі крісла. От іще один виток нашої, такої своєрідної спіралі розвитку. Це сім років тому здавалося, що їм гаплик. Зрештою, сім років тому ми справді були значно молодшими і могли собі дозволити невиправдані надії.
Безперечно, з цими старими добрими обличчями нам нічого робити в Європі. З цими — вдамося до спостережень Оксани Забужко — лупою на піджаках і складками на штанях. Свобода пересування, буттєвий достаток, казкові краєвиди й нестерпна легкість — усе це не дається просто так і жодним чином до нас не пасує.
От тільки часом буває дуже шкода тієї молодої й красивої країни, побаченої з початку дев’яностих.
