РУЇНА
27 червня, 00:00
Гарольд Дуайт Лассуел
335 років тому в історії України відбулася подія, відома під назвою «Ніжинська Чорна рада». Результатом її стала криза української державності.
Уже сім років ми живемо в незалежній країні. Сім років для тисячолітньої історії народу — не так уже й багато. Утретє доля надає Україні шанс відбутися як сильній та самостійній державі. Проте як важко, виявляється, бути вільним. Нинішня криза державності, незбалансованість у зовнішній політиці та виборі пріоритетів, нечітке розуміння власного шляху — це хвороби росту чи наслідки суб’єктивних і невірних вчинків лідерів? Вердикт винесе історія. Через десятки, а може, й сотні років.
Ідучи вперед, ми маємо озирнутися назад і, оцінюючи події тривікової давнини, спробувати краще зрозуміти й усвідомити самих себе сьогодні.
У червні 1663 року в історії України відбулася подія, що увійшла до історії під назвою «Чорна рада». Їй судилося відіграти в загальному історичному масштабі, можливо, й незначну, та настільки яскраву для України XVII—XVIII століття роль, що вона заслуговує на особливу увагу.
У ході Визвольної війни українського народу 1648—1654 років під керівництвом
Б. Хмельницького було закладено основи української державності, країна стала на шлях національного та соціально-економічного звільнення. Однак, незважаючи на те, що ця епохальна подія була поштовхом до значних змін, на жаль, нерозв’язаних питань залишилось іще більше. Б. Хмельницький розумів справжні наміри Москви, шукав шлях до захисту інтересів України від зазіхань із боку московського уряду.
Серед козацької старшини виникали гострі суперечки стосовно того, чи залишатися Україні в союзі з Москвою (і що далі, то все більше втрачати залишки автономії), чи шукати союзників серед інших сусідніх держав. Особливо загострилися соціально-економічні проблеми. Україна постала перед дилемою: чи буде вона суспільством вільних козаків-землеробів, виразником інтересів селян і рядового козацтва, а чи козацька старшина відродить старий суспільний устрій, посівши місце шляхти?
Уже за 10 років по смерті Богдана Хмельницького все здобуте, відвойоване у ході всенародного повстання, було зведено нанівець неспроможністю українців об’єднатися задля досягнення спільної мети. Настали часи суспільного розбрату, чужоземної інтервенції, спустошення найродючішого краю. «РУЇНОЮ» назвали сучасники цей драматичний період в історії України.
Передчасна смерть Б. Хмельницького, коли на політичному обрії навкруги зібралися темні хмари, була для України величезним нещастям. Для наступників Хмельницького, котрі не мали його популярності та престижу, виявилося набагато важче здобути широку підтримку. Вже перше питання — хто буде наступником гетьмана, кому дістанеться його булава, символ гетьманської влади, хто поведе далі справу Хмельницького — не вдалося вирішити без ускладнень. Майже всі українські історики (Грушевський, Дорошенко, Липинський) погоджуються між собою у тому, що Б. Хмельницький хотів зробити гетьманство спадковим. Це певною мірою відповідало інтересам самої держави та настроям козацтва, хоча теоретично гетьманська влада була виборною, принаймні, така практика була дотепер у козаків. Однак династичним планам Хмельницького завдала удару загибель на війні його старшого сина Тимоша, талановитого юнака. Залишився молодший — 16-річний Юрій, який далеко не рівнявся до свого брата за здібностями, а до того був ще й кволий та слабкий від природи.
У квітні 1657 року в Чигирині на генеральній раді старшини Хмельницький поставив на обговорення питання про майбутнього свого наступника. Усі одностайно заявили, що хочуть мати гетьманом Юрія Хмельницького, «аби слава була, що в нас Хмельницький гетьманом». Старий Богдан офіційно сповістив про рішення ради всі сусідні держави: Москву, Польщу, Туреччину, Швецію, Семигород, Крим, Молдавію та Волощину. Всі визнали Юрія Хмельницького.
Проте, коли смерть Богдана настала так швидко й посеред такої складної політичної ситуації, усім стало ясно, що Юрій не готовий правити у такий переломний момент — це була перша спроба прийти до влади. Тому 1657 року гетьманом обрали одного з найближчих прибічників Хмельницького — генерального писаря Війська Запорізького — Івана Виговського (1657—1659 рр.).
Довгий час радянська історіографія намагалася закріпити за Виговським ярлик «зрадника», який нібито намагався відійти від політичного курсу, виробленого Б. Хмельницьким. Водночас навмисно фальсифікувався і зміст так званих Березневих статей (1654), які передбачали лиш військовий союз двох незалежних держав. Переслідуючи далекосяжні плани, царизм намагався відійти від власних обіцянок, стати не союзником України, а її володарем.
Будучи вихованцем школи Б. Хмельницького, Виговський намагався діяти в тому ж напрямку. Відповідно до статей Переяславської угоди, гетьман підтримував тісні стосунки з багатьма державами, насамперед — із поляками й татарами. Було укладено Гадяцький трактат (1658), який передбачав союз із Польським королівством і Великим князівством Литовським. У тому союзі Україна (Велике князівство Українське) мала забезпечити собі повне внутрішнє самоврядування.
Після Гадяча Виговський із військом перетнув московський кордон, вимагаючи видати ворогів, які втекли з Путивля. Князь Трубецькой, котрий керував російськими військами, закликав український народ не слухатися гетьмана. Гетьман у своїх універсалах пояснював, чому треба розірвати союз із Москвою. Тоді військо Трубецького спустошило містечко Срібне, обложило Конотопський замок. Разом із кримським ханом Махмет-Гіреєм гетьман у битві на р.Сосновці ущент розбив російську армію (100 тисяч чоловік). Російський історик С. Соловйов так описує наслідки цієї битви: «Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше не зможе зібрати таку чудову армію, цар Олексій Михайлович з’явився перед своїм народом у жалобному вбранні й Москву охопила паніка. Ходили поголоски, що цар збирається перебратися до Ярославля за Волгою і що Виговський наступає прямо на Москву». Однак походу на Москву не було. У спину Виговському вдарили свої ж. Давні вороги гетьмана — Золотаренко, Я. Сомко та Цицюра — покликали на допомогу Трубецького. На милість російського війська здалися Переяслав, Ніжин, Батурин, Глухів, Новгород-Сіверський... У жовтні 1659 року, не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі. За твердженням О.Я.Єфименко, відомої дослідниці української історії, Виговський — це людина найближча до старого Хмельницького і за своїм досвідом у справах управління, можливо, людина, яка найбільш заслуговувала на владу.
Проте історичні реалії були зовсім іншими.
На вересневій військовій раді гетьманська булава знову перейшла до рук Юрія Хмельницького (1659—1663 рр.), який за підтримки старшини прагнув вирвати з рук царського уряду ряд поступок. Однак сталося інше. Перед загрозою застосування сили Ю. Хмельницький і старшина 7 жовтня 1659 року змушені були підписати так звані Переяславські статті, які, по суті, стали зайвим кроком на шляху обмеження автономії України (крім Києва, воєводське правління передбачалося запровадити у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані), урізалися права гетьмана та військової ради тощо. Майже всі дії гетьмана мали узгоджуватися з царем. Зрозуміло, що незалежно настроєна частина козацької старшини залишалася невдоволеною політикою царського уряду. Гетьман розпочав переговори з польськими представниками, які завершилися тим, що практично визнавалася чинність статей Гадяцького договору.
Такий розвиток подій украй загострив соціальні, політичні та релігійні суперечності. Відновленням панування Польщі висловлювали невдоволення частина старшини, рядове козацтво, селяни. Позбавлений підтримки, Ю. Хмельницький відмовився від влади (1663 р.) і постригся у ченці. Гетьманська булава на Правобережжі опинилася в руках зятя Богдана Хмельницького — переяславського полковника Павла Тетері.
На Лівобережжі становище тимчасового чи наказного гетьмана зайняв Яким Сомко з багатого міщанського роду, швагро Б. Хмельницького, людина не зовсім пересічна. Він був представником заможної старшини, яка бажала відокремитися від «черні» та утворити вищий, привілейований стан. Однак проти нього були спрямовані інтриги та доноси з боку інших претендентів на гетьманську булаву, і московський уряд не довіряв його відданості.
Зате все більше й більше вигравав у цій довірі Іван Брюховецький, який мав симпатії Запоріжжя та лівобережної черні. О.Я.Єфименко, так характеризувала Брюховецького: «Він був досить розумним, аби зрозуміти, яким чином можна було здобути владу, й достатньо позбавлений морального почуття, аби вільно перейти із ролі представника й захисника інтересів своєї батьківщини, народу в роль зрадника».
Він вибився на перше місце, як зручний демагог і промовець, здобув собі популярність тим, що виступив проти збагатілої старшини. Вороже і з ненавистю ставився він до Польщі, — цю ненависть він виніс, мабуть, із двору Б.Хмельницького. За єдиного законного володаря України Брюховецький вважав російського царя і ніяк не міг зрозуміти стремління до власної держави. «Мене ні страх, ні ласка неприятеля, ні меч, ні вогонь від православного і єдиновірного монарха нашого розлучити й віддалити не може...» Московський уряд, зробивши ставку на Брюховецького, не помилився і знайшов у ньому коли не надійну, то вищою мірою корисну зброю для своїх задумів. Він вирішив допомогти Брюховецькому захопити булаву. Єдиним легальним засобом, яким можна було здійснити «обрання Брюховецького гетьманом, було скликання «чорної» ради, тобто таких виборчих зборів, де були б представники не лише козацтва, а й усього народу (духовенство, міщани, посполиті)». «Чернь», котра симпатизувала Брюховецькому як ворогу заможного козацтва, мусила віддати йому перевагу своєю чисельністю; з іншого боку, метушня та безлад, які неминуче панували на такому величезному зібранні, за сприяння московських ратних людей могли досить легко покрити прогалини у формальному боці виборчого процесу.
Остаточний вибір гетьмана вирішився на так званій «Чорній раді», під Ніжином у червні 1663 року, куди з’явилися обидві партії зі своїми ватажками, Сомком та Брюховецьким. На раді були присутніми багато запорожців. Однак вирішальним чинником стало московське військо під керівництвом спеціального царського посла, боярина Вєлікогагіна. Рада була дуже бурхливою і закінчилася перемогою Брюховецького, якого поспішив визнати від імені царя Вєлікогагін, а також погромом козацької старшини, що стояла за Сомка. Кілька днів після цього в Ніжині та його околицях чернь грабувала та вбивала заможних людей. Сомка і його прихильників було заарештовано й через три місяці страчено. Дехто був засланий до Москви. Брюховецький, скинувши із посад усю попередню старшину, поставив нову, звичайно, з-поміж своїх прихильників та запорожців. На думку відомого українського історика Д. Дорошенка, це була своєрідна соціальна революція, котра ще більше зруйнувала життя Лівобережжя, яке стояло на порозі нової війни з Польщею та зі своїми ж братами — українцями з Правобережжя.
В історії України можна знайти багато прикладів братовбивчої війни. Трагедія українського народу саме і полягає в тому, що, будучи розділеними на два ворожі табори, українці змушені вбивати один одного. Немає сенсу засуджувати тих чи інших героїв історії, і дуже важко вгадати, що було б, якби не відбулася Чорна рада. Однак деякі висновки зробити можна.
Відсутність сильної харизматичної особистості державного масштабу призводить до перемог невеликих кланів, які шляхом інтриг і зради інтересів держави досягають своїх одномоментних, корисливих цілей. Для досягнення цих цілей використовується «голос народу», гра на інстинктах якого призводить до страшних наслідків.
У такі часи дуже високою стає відповідальність національних еліт, саме вони не повинні дозволити, аби голос розуму був задушений криками. Сьогодні час замислитися над цим.
Історія людства розвивається по спіралі. Кожен наступний виток — це повторення минулого, попереднього, та на більш високому рівні. В одному інтерв’ю письменник Фазіль Іскандер стверджував, що в ХХ ст. у всіх розвинутих країнах загальну виборчу систему буде відмінено як досить безглузду й ненадійну. Вибирати правителів у кожній країні будуть триста-чотириста спеціалістів найвищого гатунку (найкращі філософи, найкращі психологи, найкращі письменники, журналісти, юристи, економісти тощо). І хоча тут є шанс того, що будуть обрані не найрозумніші та гуманні люди, однак навіть при цьому вони будуть на кілька щаблів вищі за тих, хто проходить по закону про всезагальні вибори.
Із цим твердженням можна погодитися, можна сперечатися, можна заперечувати. Історія залишила це питання відкритим.
Читайте також:
Delimiter 468x90 ad place
