Людина без рушниці дістає професію
Військова людина без рушниці далеко не просто вписується в життя цивільного суспільства і навіть може бути для нього певною загрозою внаслідок своєї соціальної незахищеності та звички до силових дій.
Цю загрозу розуміють як в Україні, так і за її межами. 1996-го року в нас було прийнято комплексну програму соціальної та професійної адаптації колишніх військовослужбовців. Вона знайшла підтримку з боку Європейського Союзу, який фінансує відповідну програму TACIS.
Напередодні міжнародної конференції кореспондент «Дня» зустрівся з координатором проекту TACIS Вольфгангом Рудольфом.
— Яку конкретну допомогу вже дістали від вашого проекту українські офіцери?
— Національний координаційний центр соціальної та професійної адаптації звільнених військовослужбовців на чолі з полковником Олександром Шикаловим створив за нашою підтримкою одинадцять регіональних центрів працевлаштування (Вінниця, Дніпропетровськ, Донецьк, Євпаторія, Київ, Львів, Миколаїв, Одеса, Сімферополь, Харків, Хмельницький). Програма TACIS поставила їм усе необхідне обладнання (від розмножувальної техніки до комп’ютерних програм), брала участь у навчанні персоналу, у створенні методичної бази. Навчальні центри дають колишнім офіцерам грунтовні знання в царині менеджменту й маркетингу, й це дає їм змогу відкрити власну справу або працювати за фахом у будь-якій фірмі. Ці курси вже закінчили 4,5 тисячі чоловік. Зараз навчаються 1600. Ще 900 колишніх офіцерів або членів їхніх родин зараховано на навчання.
— Перепідготовка — це провідний напрям у роботі регіональних центрів?
— Тепер на перше місце вийде інший вид діяльності — працевлаштування, пошук і створення нових робочих місць. Звільняється дедалі більше офіцерів і прапорщиків, а місць на підприємствах дедалі менше. Ми в цьому напрямі працюємо не лише з державними службами працевлаштування, а й із приватними фірмами, використовуємо власні контакти з комерційними структурами. Наші центри служать своєрідними бізнесінкубаторами, де випускники мають змогу користуватися їх обладнанням при створенні й у початковий період роботи власних фірм.
— Наприкінці цього року ваш проект має бути завершеним. Чи виживе без підтримки TACIS створена вами система навчальних центрів?
— Я щиро вірю в її життєздатність. Наш проект коштував 7,3 млн ЕКЮ, але це — дуже не багато. Досить сказати, що основна мета нинішньої міжнародної конференції — вивчення досвіду України, яка створила досить дешеву, гнучку й цілком життєздатну систему соціальної підтримки та професійної адаптації колишніх офіцерів. Наші центри мають досвід залучення до фінансування своїх програм місцевих органів влади, державних організацій, приватних фірм і фондів. Частину з них загалом створено на основі комерційних структур чи громадських організацій, які працюють за контрактом з Національним координаційним центром.
— Чи стежите ви за подальшою долею офіцерів, котрі отримали у вас путівки в мирне життя?
— Авжеж. При цьому виділяємо і згодом тиражуємо найуспішніші види їх діяльності. Приміром, у Запоріжжі добре зарекомендувало себе офіцерське підприємство, яке займається топографічною зйомкою місцевості. І тепер ці рентабельні послуги опановують за нашою допомогою й в інших регіонах.
— Чи припинить ЄС фінансувати програму допомоги колишнім українським офіцерам?
— Мені здається, що й соціально-економічна ситуація, і наміри обох сторін говорять про те, що наш проект буде продовжено. Історія вже показала, чого може накоїти чоловік із рушницею. Без зброї та без коштів для існування він не менш небезпечний. Тож допомога йому — надзвичайно актуальне завдання світової спільноти.
