«Роберто Зукко» — ляпас суспільству

Поява Кольтеса в «українській афіші» — факт неординарний. Нехай і з прикрим запізненням, але в полі інтересів українських артистів потрапила, справді видатна драма, яка вимагає нестандартного рішення й художньої мови. Заради справедливості слід, правда, відзначити, що в Європі також Кольтеса канонізовано вже після смерті, й він так і не дочекався сценічного втілення свого найкращого твору. «Роберто Зукко» максимально спресував се, що тривожило нонконформіста Кольтеса в сучасному для нього суспільстві. Сам переживши спокусу марксизмом, наркотиками й гомосексуалізмом, досконально вивчивши світ міських нетрів, він тлумачив насильство не лише як симптом суспільного божевілля, а також як своєрідну форму очищення світу від скверни й лицемірства. Подібно до обожнюваного ним Достоєвського, Кольтес «виловив» Зукко, як колись великий російський містик Раскольнікова, з пересічної кримінальної хроніки. На відміну від реального прототипа, герой Кольтеса скоює абсолютно немотивовані вбивства і, на превеликий жаль для Федора Михайловича, не кається в них. Він — сліпе знаряддя найвищої кари, яке несамовито вдирається у світ, не жаліючи ні старого, ні дитину.

ЦСМ «Дах», можливо, трактує «Зукко» трішки спрощеніше. Союз майстра реалістичної школи соціального критицизму Володимира Оглобліна, сценографа-нігіліста Ігоря Лещенка і молодих акторів-аматорів, котрі вміють значно краще зображати стани, ніж передавати приховане значення епізоду, перетворює містерію Кольтеса на пристрасну публіцистичну драму.

Спектакль «Даху», ясна річ, значною мірою учнівський, і брак майстерності акторам далеко не завжди вдається компенсувати старанністю. Але вони прагнуть говорити про світ глибоко та серйозно. Граючи все-таки «Роберто Зукко», а не фривольні французькі водевілі, що їх так полюбили традиційні українські театри.

I