З днем народження, Києве-граде!

При цьому дослідники зазвичай пов’язують заснування Києва з діяльністю легендарного князя Кия, який, за свідченням «Повісті врємєнних літ», буцімто ходив до Царгорода і прийняв від візантійського царя «честь велику». Однак буквально сприймати це літописне повідомлення не слід. Для староруських книжників Царгород-Константинополь був центром світового православ’я й містичного плину світової історії. Тому вони і намагалися показати, що заснування Києва сталося ніби з благословення володаря царгородського престолу — міфічного глави сім’ї всіх християнських народів тогочасного світу. І тим самим пов’язати стольне місто Русі узами спіритуального споріднення з візантійським імператорським домом.

Рецепція християнської історіософії на Русі об’єктивно зумовлювала формування уявлень про Київ як про рівнозначне Константинополю місто. Невипадково західні хроністи називали його суперником Константинополя — «aemula scerptri Constinopolitani». Його топографія й космогонічна сутність «богохранимого міста» визначали ідеї містобудування та архітектурно-художнього оздоблення середньовічного Києва. Матеріальним утіленням визнання вірності джерелам християнської віри стало зовнішнє уподібнення Києва Константинополю, грандіозне будівництво міста за часів Ярослава Володимировича. Як повідомляє «Повість врємєнних літ» під 1037 р.: «Заложив Ярослав город — великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву Cвятої Софії, премудрості божої митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення святої богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив церкву Благовіщення на воротах, щоб давати завше радість городу сьому святим благовіщенням Господнім і молитвою святої Богородиці та архангела Гавриїла». Київські будівлі, споруджені за Ярослава, знаходять прозорі аналогії в архітектурі столиці східного християнства. Це свідчить про серйозні претензії Києва на схожість із Константинополем.

Вони виявилися й у засвоєнні Києвом греко-римської традиції святкування «дня народження» міста. Ця традиція має глибоке історичне коріння. Вона сягає тієї переломної доби у світовій історії, коли греко-римський імператор Константин (306 — 337 рр.) вибрав місцем для своєї нової столиці Візантій на західному березі Босфору. Збудувавши в цьому місті чимало пишних будівель, зокрема, храм Cвятої Софії, оборонні споруди, що їх вінчали Золоті ворота, володар новонародженої імперії присвятив її стольне місто Богородиці Заступниці. На честь народження міста — перетворення його з Візантія на Константинополь — 11 травня 330 року імператор разом із патріархом, кліром і народом склав молитовну подяку Богу і справив великі урочистості, які відтоді святкувалися щороку.

Освячення Константинополя припало на цей травневий день не випадково. Закладаючи підвалини Нового Риму, імператор орієнтувався на дату святкування народження Ветхого Риму, яка згідно з усталеною традицією припадала на 11-й день до Майських календ (Calendos Maies), 753 року до Різдва Христового. (Принагідно зазначу, що «день народження» Рима й дотепер святкується 21 квітня чи близько до цієї дати). Відповідно до нової християнської традиції відліку літ, якої дотримувався Константин, цей день тепер змістився відповідно до 11 числа місяця травня.

Ідеологічні орієнтації давньоруської політичної та церковної еліти в утвердженні Києва як Cicibos Celestis подібного Царгороду виявилися у виборі 11 травня днем освячення найголовніших київських храмів — Софійського собору та церкви Богородиці Десятинної. Як свідчать наявні історико-літургійні дані, 11 травня 6460 (952) року за княгині Ольги відбулося освячення збудованого нею дерев’яного храму Святої Софії. Заснування Десятинної церкви за Володимира Святославовича відбулося 12 травня 989 року (через те, що то була неділя), а рівно через сім років — 12 травня 996 року, також у неділю, церкву було освячено. Повторне її освячення відбулося 11 травня 1039 року. Цього ж дня 1046 року було освячено збудований Ярославом Мудрим Софійський собор. Дні освячення київських храмів та «оновлення Царгорода», радше перетворення Візантія на Константинополь збігалися в одному церковному святі — святі міста, яке було присвячено вшануванню Богородиці Заступниці — Небесній покровительці обох столиць.

Ушанування Богородиці Заступниці, яке поширилося в Києві із середини ХI століття, відіграло визначальну роль у формуванні образу міфологізованої столиці вселенського православ’я. Через те, що більшість київських храмів були присвячені Божій Матері, столиця Русі перетворювалась на богообране і богохраниме місто.

Таким чином, прагнення середньовічних мислителів і книжників пов’язати день народження Києва із днем народження Константинополя, повинно було сприяти утвердженню статусу Києва аналогічно іншим столицям вселенського християнства. Ці політико-ідеологічні устремління давньоруської політичної та церковної еліти, насичені зрозумілими сучасникам образами та символами, формували уявлення про найголовніше місто середньовічної Русі як про «Третій Рим» чи «Новий Єрусалим». Ця ідея ясно висловлена, наприклад, грецьким написом в апсиді Софії Київської, запозиченої із Другої Книги Псалмів: «...місто Боже,
найсвятіше із місць
перебування Всевишнього,
Бог серед нього, —
нехай не хитається,
Бог поможе йому,
коли ранок настане».