Андрій Шевченко: футбольна перлина з Оболоні

- Назвеш одразу головну мрію на 1998 рік ?

- Хотів би, щоб ми грали у фіналі Ліги чемпіонів.

- О, це говорить далеко не той юний Андрійко, що восени 1994-го відкривав для себе клубний футбол Європи. Скажи, нині тяжче знайти голеву мить? Мабуть, захисники прискіпливо вивчають манеру Шевченка...

- Упевнений, що складніше доводилося саме тоді. Не тому, що різниця з багатьма гравцями була у 6-8 років (її я відчував місяців зо три, а далі пішло на рівних). А тому, що команда не грала. Не грала так багато, як у ці півтора сезони. І настільки солідно, аби поважали, навіть боялися.

- Особисто для тебе рік 1997-й видався доволі стабільним, чи не так?

- У цілому, так і йшло. "Випав" тільки місяць на операцію. Але Ярослав Володимирович Лінько зробив усе, щоб я повернувся. І зважте: зробив у київській клініці № 28.

- Так це ж прекрасно: принаймні, класні футболісти й хірурги в нас іще, як мовиться, не перевелися. Стверджують, що й естрада наша ось-ось матиме щасливу долю. Ти нею цікавишся?

- Розумієте, не можна вказувати людині: дивись естраду, або дивись футбол. Ірина Білик, "Грін Грей", Олександр Пономарьов - це, безумовно, паростки нового. І я вболіваю, повірте, щоб Україна й у мистецтві піднялася. Але, по-перше, не захоплююся цим жанром спеціально. Слухаю музику під настрій. Я зростав на Леонтьєві, Шуфутинському, Аллі Пугачовій. Від цих пісень не відвертаюся й тепер. По-друге, потрібно, щоб у країні існував забезпечений середній клас, а не більшість тих, які ламають голову, що завтра поїсти...

- Є ще такий шлях - перебратися на Захід, або принаймні до Росії.

- Але цьому всьому є межа. Попит на українських спортсменів на момент відокремлення країн цілком зрозумілий. У нас же, припустімо, футбол не був чимось новим. Свою репутацію заклав іще в союзні часи. І при відпливі навіть у сотні гравців він може самовідродитися. А шоу-бізнес, як мені уявляється, є ще молодшим, ніж Україна незалежна. З'являються гарні голоси, але й чимало дилетантів. Згодом хтось зникає. Йде розвиток. От ми грали зі збірною Північної Ірландії. Так їй же не заважає, що відсотків 90 їх складу - десь за формальним кордоном.

- До речі, про збірну. Як вважаєш, праві ті, хто виводить їй схвальну оцінку: все-таки, до ЧС-98 не добралися?

- Гадаю, неправі й ті, хто пише тільки про невиграш у хорватів. Ні, я розумію, що сам перший тайм проти німців на їх полі - то ще не доказ. Але це була заявка. Загалом же в групі №9 віддавали сили до кінця. І вихід до "плей-офф" це велика справа. Мені, наприклад, пам'ятні всі відбіркові ігри збірної. Я просто знаю, що такий досвід дорогого вартий. Втіха ж не в тому, що "також мимо" Чехія, Ірландія, Швеція, Росія. А в тому, що ми самі попереду Португалії.

- Маєш на увазі, що трепету перед грандами тепер не відчуваєте?

- "Зірки" нас не лякають, просто нормально хвилюєшся перед матчем. А як вибіг на поле, то куди увесь трепет і подівся. Поглинає боротьба.

- Якось Євген Пилипович Лемешко сказав, що саме нападаючого "зробити" десь у спортучилищі неможливо. Він має знайтися на пустирищі. Так чи був той самий двір дитинства у Андрія Шевченка?

- Було поле 216-ї середньої школи на Оболоні. Але ж були ще потім Олександр Шпаков і Олександр Лисенко, які вчили нас справжнього футбольного розуму в школі "Динамо".

- Під час вечора "Людина року в футболі України" ти був буквально нарозхват. Це все не паморочить голову?

- Гадаю, що в тому залі було багато великих людей. І недаремно просили стати перед об'єктивом поруч Блохіна та Леонідова - учня та Вчителя. Й там не захвалювали тих, хто на чолі клубів дає нам можливість бути тими, ким мріємо. Бути справді самим собою.

...Андрій Шевченко, схоже, вже навчився цій гідності. Він думав прилетіти з екзотичних островів на день-два пізніше. Але, дізнавшись, що його чекають на врочистий вечір, обміняв квитка на ближчий виліт.

ФОТО РЕЙТЕР