Костянтин МЕЛАДЗЕ: "Неможливо жити заможно, коли навколо ходять напівжебраки"
Його пісні знають мільйони. Його самого - практично ніхто. На відміну від брата, в композитора Костянтина Меладзе дуже замкнений спосіб життя: більшу частину часу він проводить удома або в машині. Уникає шуму, тусовок і, "щоб не діставали", як і раніше, живе в Миколаєві.
До Миколаєва Костянтин Меладзе приїхав з Батумі 1981 року, вступивши до місцевого кораблебудівного інституту. Сюди ж через два роки він заманив брата Валерія, якого потім привів до студентської рок-групи "Апрель", де грав і сам.
Професіонально брати почали працювати 1989-го - у складі відомої тоді рок-групи Кіма Брейтбурга "Діалог". Однак тривало це недовго: діалог ніяк не складався, трьом особистостям важко було ужитися разом. Тоді Меладзе вирішили пробиватися самі, створивши програму "Не тревожь мне душу, скрипка". З нею Валерій і поїхав підкоряти Москву.
За останні роки в його житті змінився лише антураж: замість кімнати у студентській "общазі" - квартира у престижному будинку на центральній вулиці, замість старенької дешевої гітари - солідна домашня студія з музичним комп'ютером. Костянтин Меладзе живе, відгородившись од світу автовідповідачем, пробитися через який вдалося лише завдяки старому знайомству.
- Сьогодні ти можеш дозволити собі жити де хочеш. Але, як і раніше, залишаєшся в Миколаєві...
- Я погано звикаю до нових місць. І саме тут почуваюся найкраще, хоч як дивно. У цьому мене не розуміє ніхто. Але мені так подобається. Може, згодом мені стане жити настільки погано, що я поїду.
- Що значить "погано"?
- Поясню. Неможливо жити заможно, коли навколо ходять напівжебраки. Якщо вони стануть жити ще гірше, можливо, я поїду. Усім не допоможеш, але жити на цьому "тлі" багато - незатишно якось, соромно. У Росії простіше, там хоч зовні люди так не відрізняються одне від одного.
- Ти із завидною наполегливістю намагаєшся ніде не "світитися".
- А це абсолютно не потрібно. Є композитори, які написали приголомшуючі пісні, абсолютно геніальні - і ніхто не знає навіть їхніх імен. Я нещодавно купив диск Елвіса Преслі, збірку кращих пісень, і коли прочитав, хто все це написав, виявилося, що ці імена мені абсолютно незнайомі. Відомим має бути виконавець - його всі повинні бачити, чути, любити або не любити. А я пишу пісні, і не потрібно публіці бачити, хто і як це робить.
- І все ж ти знявся в найпершому кліпі - "Не тревожь мне душу, скрипка".
- Тоді не вистачало музикантів. У кліпі знімалася вся група, і я став за клавіші. Але тепер я два роки вже не виїжджаю на гастролі, не знімаюся і взагалі уникаю телебачення.
- А якби тобі запропонували відновити програму "Мелорама", яку ти колись вів на "Тонісі"?
- О ні! Це була робота, що випадково підвернулася. Вимушена, іншої на той час не було, але треба було якось заробляти на життя.
- До речі, як ви тоді заробляли? Адже і за кордон їздили, і на ринку стояли?
- Працювали і там, і там - як усі нормальні люди. За кордон - не заради грошей, скоріше, заради романтики. Було одного разу: я поїхав до Югославії, а Валера - до Польщі. Ми абсолютно нічого не заробили, але із друзями поїздили, подивилися, як цей хліб дістається. А, крім цього, займатися доводилося всім: я "крутив" дискотеки, якісь вечори проводив - усюди, де можна було заробити. Після інституту мене розподілили до КБ конструктором: удень там, увечері на майданчиках, уночі і у вихідні писав.
- А як узагалі почав писати?
- Відразу скажу, що навчитися цьому неможливо. Є, звичайно, якісь навчальні заклади, але там не навчать, як писати пісні, які "заводили" б мільйони людей. Я свої перші пісні написав ще в НДІ, у групі "Апрель" - і через необхідність. У нас не було репертуару. Тобто ми співали Кузьміна, "Діп Перпл", але дуже відчувалося, що репертуару немає, а пісні десь брати треба. Тоді вирішили, що кожен спробує написати, - і в мене вийшло лаконічніше: і текст, і мелодія. Пісня стала популярною в інституті. Через те було вирішено, що надалі це буду робити я.
- Ти не підраховував, скільки всього написав?
- Не рахував, але опублікованих на пластинках, - нині виходить четверта, "Самба белого мотылька", - близько п'ятдесяти.
- Четверта?
- Найперший диск у нас вийшов ще 1990 року в Німеччині - "Осенний крик ястреба". Він маловідомий, там складна, але дуже гарна музика, хоч до поп-музики не має ніякого стосунку. Продюсером цього диску був Кім Брейтбург, із ним же у складі групи "Діалог" тоді зробили рок-сюїту, на вірші Арсенія Гаркавського, диск називався "Посередине мира".
- Раніше ти писав непогані інструментальні мелодії.
- Тепер нема коли, я роблю тільки те, що повинен робити: пишу пісні для Валери. А оскільки я пишу повільно - музику, слова, аранжування, - то на інше писання часу просто не вистачає. Я хочу закінчити останній альбом, а потім буде видно. Музика, напевно, зазнає змін.
- Ти пишеш тільки для Валери?
- Абсолютно щиро кажу: писати для інших немає ніякого бажання і потреби - ні матеріальної, ні творчої. Може, згодом це зміниться, якщо Валера змінить професію або захоче працювати менш інтенсивно. І тільки якщо мені сподобається хтось із молодих виконавців. Для зрілих я писати не буду ніколи, хоч пропозиції були. Переконаний, що в композитора, як і в інших творчих людей, є певний ресурс. За своє життя я можу написати обмежену кількість гарних пісень. І їх я хочу писати для свого брата.
- А сам "процес" - який він?
- Я пісні не винаходжу. Хоч є декілька речей, які я немовби сконструював, знаючи, що в цей момент модно. Але так стараюся не робити - більше покладаюся на натхнення. Коли воно є, пишу мелодію, роблю аранжування і вже після цього пишу слова. Хоч більшість робить навпаки: зазвичай накладають музику на готовий текст. Потім ми разом із Валерою закриваємося у студії: "рулимо" той звук, який нам сподобається. Готові пісні обкатуємо тільки живцем - на концертах.
- Ти - старший брат. Валера тебе в усьому слухається?
- У творчому плані ми все обговорюємо і вирішуємо разом. Буває, думки не збігаються принципово. Стосовно життя - кожен живе як хоче. Я не диктую своїх умов ніколи. Але я старший, і він зі мною радиться з різних питань.
- Як незнайомі люди реагують, дізнавшися, що ти - Меладзе?
- Частіше - ніяк: ну, Меладзе. Іноді запитують, чи не родич. Звичайно, кажу, що ні - однофамілець.
- У Грузії це прізвище поширене?
- Досить-таки, хоч не з найчисленніших. Прізвище мені подобається, і я пишаюся ним, як усі нормальні люди. Спочатку, коли ми тільки піднімалися, нам багато хто казав - мовляв, змініть прізвище. У Москві був сплеск націоналізму, і продюсери переконували нас, що стати популярним із грузинським прізвищем неможливо: це асоціюється з кавказцями. Радили: змініть закінчення. Але ми категорично відмовилися, бо огидно, на мій погляд, коли люди відрікаються від прізвища, а тим більше, від свого народу, нехай і непрямо. Це неприйнятно для порядної людини. І життя підтвердило, що це ні до чого.
- А що тебе зв'язує із твоїм народом?
- Кров, гени. У мене більшість родичів - грузини. Є і росіяни, і татари, але за своєю суттю ми грузини.
- Вважається, що грузини - запальний народ.
- Я змінююся з віком. У юності я був запальним, і Валера також. Проявлялося це в усьому: запальність, божевільна упертість. Це, до речі, і дозволило досягти нам чогось у житті. У нас була гарячковість, азарт - ми готові були все поставити на карту, і лізли на рожен. Тепер, ставши старшими, ми стали розсудливішими, і вивести з рівноваги нас досить важко.
- Ти пишеш тільки російською мовою?
- Я завжди писав тільки російською мовою, бо я нею думаю. Насилувати себе не люблю: писати, наприклад, україномовну пісню на злобу дня, бо є така кон'юнктурна потреба, не буду ніколи. Чи прийде до мене натхнення українською мовою - хто його знає, може, років через п'ять таке й станеться. А от грузинською мовою навряд - навряд чи я коли-небудь оволодію цією мовою.
- А коли жив у Грузії, співав грузинською?
- Не співав соло, але підспівував, коли чоловіки співали за столом. Надто вже заразливо вони вміють співати: у дворах прості слюсарі на три голоси можуть так затягти, просто фантастика. Дивно: не маючи навіть музичної підготовки, вони співають абсолютно точно. Напевно, це в генах.
- Тепер ти пишеш пісні з допомогою гарної апаратури, музичного комп'ютера. Це якось впливає на кінцевий результат?
- Допомагає зробити більш завершеною форму. По суті, головне в пісні - мелодія і вірші. А вони мало залежать від апаратури. Раніше я писав на чому завгодно - розладнаних гітарах, піаніно. Он, біля стіни, стоїть звичайна вісімнадцятирубльова шестиструнка. Цю гітару мені подарував наш барабанщик Олег Пругло, який грає нині у групі "Мечтать". Це було дуже давно, вона в нього вдома валялася, і він приніс її, бо мені не було на чому грати. Ця гітара "не звучить". Але я зберігаю її, бо саме на ній я написав "Не тревожь мне душу, скрипка" і "Лимбо". Вона щаслива.
- Якби ви починали сьогодні?
- У мене таке відчуття, що сьогодні я взагалі навряд чи починав би. Десять років тому статус професії музиканта був набагато вищий. Нині ця професія девальвована лавиною зірок чи не зірок, не знаю, як їх називати. Лавиною абсолютно бездарної музики. Тому сьогодні я музикою не займався б. Сьогодні музиканти - це зовсім не те, що тоді, коли починали ми.
Миколаїв
