Ностальгія за батьківщиною
Кожен з нас, живучи у спільній "родині народів", де наче у дитбудинку були старші й молодші, але не було батька з матір'ю, насправді мав і свою особисту, відмінну від когось країну, і своє власне, не схоже на чуже минуле. Звідси ж походить і не тотожнє іншим уявлення про майбутнє. "Знаєш, - казав Осип Мандельштам своїй дружині ще на початку тридцятих років, - якщо коли-небудь був Золотий вік, то лише - дев'ятнадцятий. Але ми про це не знали". Загалом ми багато про що не знали у шаленому зриві ентузіазму, котрий, ніде правди діти, існував у колишньому нашому житті.
Сьогодні мені фізично зрозумілою стала фраза Бодрияра: "доба відчуження нині постає перед нами, як певний Золотий Вік". Причому ностальгія за символічним минулим не передбачає ніякої реставрації, ніякого повернення: це ностальгія за ностальгією, яка може існувати лише у середовищі, що являє собою "ментальну пустелю". І не шукайте у тій відчуженості нового ентузіазму чи волі до життя.
У культурологічному ж аспекті руйнування колишнього центризму небезпечне, либонь, не тому, що багатотисячне військо літераторів втратило свій почесний статус. Ну й нехай вже незручно нині визнавати себе за письменника при знайомстві (а що ти видав друком останнім часом?). Ну, припустімо, зовсім зникнуть з соціокультурного обрію наші часописи-товстуни, й найвідданіші лицарі абсурду ("Україну люблю, тому що це absurdum est) писатимуть до еротико-ринкових видань: людина, яка кілька років тому коментувала багатотомову збірку творів французького класика, нині змушена писати двадцять рядків про те, як у клубі "Голубий павич" Шура Видріна грала на арфі, сидячи у ванні з портвейном. Отож не в тому, мовити б, печаль, що портвейн був так собі, а у повному відриві культурного прошарку від притаманних йому суспільних традицій.
...Усі, хто хоча б раз бував у Харкові, мабуть, пам'ятають, яка чудова панорама відкривається з Університетської гірки: далекі, вкриті зеленню холодногірські райони з собором неподалік базару, і зовсім близькі - центральні, окреслені річкою Лопань. Дивлячись навсібіч, розумієш мудрих латинян в їхнім "ubi bene ibi patria" ("батьківщина там, де тобі добре"). Загалом, Харків - гарне місто ще й тому, що про нього багато написано: чистої краси, як такої, не буває, і захоплюватись камінням Афін та липами Парижу можна лише тому, для кого вони пов'язані з конкретною культурною традицією. Отож і собі втішаюся часом галявиною при місцевому Покровському соборі: Сковорода десь тут сидів, Квітка знову ж таки... І розумієш, що довколишній пейзаж дихає споконвічною свіжістю не стільки завдяки журавлівським іонам, скільки завдяки світлій пам'яті про Міхновського, Хоткевича, Алчевську, або, скажімо, Хвильового з Кулішем.
А втім, дарма шукати нині згадку про вищезгадані славетні постаті, блукаючи вулицями Харкова. Де-не-де перекладені українською рекламні плакати на кшталт "пийте кока-колу" майже поглинає вир чужоземних звертань до місцевого тубільця. Духовному й матеріальному зубожінню слобідської столиці асистує наростання так званої капіталістичної хвилі збагачення випадкових на цій землі індивідумів. "Весь бруд тепер виплив нагору й підходить, як дріжджі, користається з нагоди, щоб десь зачепитися, пристосуватися, швидше закріпитися, пустити нові пагінці", - писав колись Аркадій Любченко в "Щоденнику" про так нелюбий йому Харків. Те ж саме маємо й тепер.
Статус пересічної людини ніяк не змінився, навіть коли вона збагатилася на перепродажі сірників чи мишоловок, чи вигідно одружилася. Хто був ніким, той нічим і залишився, не дуже бідкаючись через власну незмінну совєтську карму: скажімо, скромні стодвадцятикарбованцеві інженери не пішли за нового життя грабувати обмінні пункти валют, а й далі сумирно животять. І жоден з колишніх економічних злочинців, своєю чергою, також не змінився на краще - коли йому розв'язали руки й надали ініціативу, він ще веселіше плює на закон і моральні норми.
Можливо, що саме для цих "нових старих", завдяки зусиллями місцевої влади, на занедбаній донедавна Лопані відкрито "навігацію" й пущено неоковирний "прогулянковий" пароплав. Невдовзі планується відкрити ще й прибережні атракціони на кшталт діснейлендівських і подовжити річковий шлях "з варягів" у "світле майбуття". Та, либонь, ці забавки навряд чи покращать приречений настрій земляків спритних хитрованів.
Отож, горьківська "людина" знову "зазвучала гордо" і... розгубилася, втративши дорогою колишні позиції з перших років державності, що, виявляється, грунтувалися на диктаті перших осіб номенклатури. Соціальний реванш для місцевого мешканця унеможливлюється очевидним усвідомленням того, що поки грабували загальнонародне майно, він даремно сподівався на якусь справедливість. І тому стоїть він при, тепер вже "судноплавній", своїй річці Лопань, час од часу чухаючи потилицю та спльовуючи в цвілу воду, й мимрить, всміхаючись, своє споконвічне "ubi bene"... І нема йому на розраду щиросердного письменника Іллі Еренбурга, який колись подарував нам солодке слово "відлига" й котрий зі свого емігрантського пагорба скоригував той відомий латинський вислів, мовляв, "батьківщина, друже мій, це також там, де тобі погано".
