Команда Президента може реанімувати старі ідеї
Те, що крайні ліві завше грали з Президентом Кучмою «у чотири руки» - ні в кого давно сумнівів не викликає. Але можливість зміни Основного Закону не відкидає навіть Голова Конституційного Суду І.Тимченко. На прес-конференції 16 жовтня другий (після Президента) арбітр країни, відповідаючи на пряме запитання, як зміниться статус Суду в разі повної зміни Конституції в результаті референдуму, всього лише висловив побажання, аби Основний закон не змінювався протягом бодай 10 років. Але, навіть, якщо Конституція зміниться, то статус суддів КС нинішнього складу збережеться 9 років - з огляду на незворотність закону. Так що, хоча конституційні судді й готові покласти голови в боротьбі за правову державу, проте реальна загроза невелика. Що ж до закону про вибори, то КС розглядатиме його довго й ретельно, однак лише від суб'єктів подання залежить, коли саме й за якими конкретними питаннями (чи за всім законом у цілому, чи за окремими статтями) може бути прийнято цілком об'єктивну ухвалу. Простіше кажучи, за всієї об'єктивності, непідкупності, сміливості та професіоналізму суддів, КС все одно залишається знаряддям політичної боротьби.
Може видатися дивним, навіщо Президент «світить» свої плани напередодні вирішення долі виборчого закону. Але що ж робити, якщо немає ніяких більш цікавих напрацювань? А реагувати на події потрібно. По-перше, слід якомога жорсткіше відповісти Верховній Раді на її «бюджетний наїзд». По-друге, необхідно осмикнути (або задобрити?) центристські партії, які 15 жовтня заявили, що підписаний ними меморандум не є формою зобов'язань перед президентом (хоча в знайденому особливо допитливими журналістами протоколі до меморандуму йдеться й про консультації з якимось Центральним штабом. І про створення 1998 року коаліції центристів у Верховній Раді для підтримки президентської кампанії). Та, нарешті, далася взнаки відверта заздрість казахському колезі, котрий отримав владу в потрібному обсязі без проблем з міжнародною громадськістю...
Очевидно, у демонстрації «сили» з боку глави держави не останню роль грає й комплектація старої його команди. Спершу, ніж брати участь у виборчіх парламентсько-президентських перегонах, команда має продемонструвати, що дух її не скорений, а інтелект, про який стільки говорилося навіть опозиційними силами,- не вичерпаний. Можливо, Президент, який і сам не помічає або не хоче помічати, як змінилася країна завдяки його правлінню, вважатиме демонстрацію вдалою. Насправді, не можна ж починати боротьбу, розуміючи, що вона вже програна. Або підозрюючи, що тебе «пустили колом» твої співратники...
ДО РЕЧІ
Леонід Кучма в Бішкеку, ведучи мову про новий виборчий закон, критично висловився щодо українських політичних партій. На його думку, вплив партій в Україні незначний, оскільки кількість членів усіх партій становить лише 1,4% від усього населення України. "Говорити, що вони (партії) представляють інтереси всього народу, було б щонайменше нелогічним", - сказав Президент.
Погляньмо, однак, якою є ситуація у країнах розвиненої демократії. У Федеративній Республіці Німеччини нараховується близько 2 мільйонів членів усіх політичних партій, що становить лише 5% виборчого корпусу і менше ніж 3% населення країни. Однак тільки 250 тисяч партійців у ФРН є справді діючими, інші - "паперові" члени відповідних партій. Як бачимо, ситуація принципово не відрізняється від української.
У Сполучених Штатах Америки членами Республіканської або Демократичної партії вважаються ті, хто висловлюється на їхню підтримку і за них голосує. У такому разі, згідно з останнім опитуванням громадської думки, в Україні 11% дорослого населення було б комуністами, 10% - рухівцями тощо.
Отже, Президент даремно вважає, що у процесі партизації Україна пасе задніх. Колись в СРСР 10% дорослого населення було членами КПРС. Хіба через таку чисельність ця партія "представляла інтереси всього народу"?
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, "День"
