Шлях до Храму
На відкритті виставки "Від школи до Храму" сивоволосий Майстер з молодими очима і сором'язливою усмішкою говорив про пошуки Цінності. Звісно ж, йшлося про матерії тонкі, про цінності духовні, але які так чи інакше живуть у нашому світі, а значить, матеріалізовані. Хто ті люди, котрі ловлять своїми чарівними сітями невловиме і змушують його спускатися із світу позаземного у наш, земний? Їх чимало серед нас. У даному разі - Майстер і його учні. Микола Стороженко, професор, керівник майстерні живопису і храмової культури в Українській Академії мистецтв, та його студенти, випускники, аспіранти, соратники.
Майстерня Миколи Стороженка - подвижника української культури, автора унікальних мозаїк і розписів, Учителя з великої літери, котрого не одне покоління художників, котрі закінчили нинішню Українську Академію мистецтв, називають Батьком, - створена 1994 року. Створювалася вона з думкою про те, що зараз, коли така тяжка, часом страшна дорога привела Україну до Храму, виникла необхідність і можливість відроджувати старі церкви і будувати нові. Але на той час зруйновано і втрачено культуру, традиції, школу. Забуто канони, не стало майстрів. Інерція тотального післяреволюційного знищення всього, що торкалося духу і духовного, виявилася дуже сильною і спустошуючою. Ця інерція часто приводить у храми не художників, а глухих серцем ремісників, котрі не усвідомлюють, за що беруться, неосвічені і не підготовані до такої справи. Таким чином, старі храми, які дивом уціліли впродовж семи "червоних" десятиліть, часто руйнуються зсередини антихудожніми розписами. А нові церкви ризикують залишитися незаповненою формою із позолоченими маківками. Адже справді чудотворна ікона - нехай вона буде виконана на дошці, полотні чи стіні, - вбирає в себе так багато: і езотеричні знання тисячоліть, і наукові розрахунки, і філософський погляд, і релігійний зміст, і художню цінність. Тому ікона не може створюватися байдужими руками, не може бути поставлена на потік. Писання ікони - процес дуже особистий і водночас звернений до найширшого і найбільш неосяжного - космосу. Тут необхідна чистота душі і помислів. Треба завжди пам'ятати про те, що в давнину справжні іконописці (богомази), навіть котрі жили в миру, щоб написати ікону, серйозно готувалися: постилися, усамітнювалися. Адже це велика відповідальність - створити образ Богоматері чи Христа, чи образ святого. Адже саме через створену художником ікону віруючі отримують можливість поєднати свою душу, думку, розкаяння, вдячність чи палке прохання з тим чи іншим егрегором, котрий, у свою чергу, дасть Бог, озветься і підтримає, допоможе, вилікує, втішить, просвітлить чи осінить.
Усвідомлення цих проблем і привело до створення в Українській Академії мистецтв майстерні живопису й храмової культури Миколи Стороженка. Слід сказати, що ця майстерня - історична і духовна спадкоємиця іконописця Аліпія, котрий творив у ХІ столітті, і Лаврської школи XVII-XVIII століть. А в навчанні і творчому втіленні художнього стилю, традицій, канонів звертається до великих шкіл минулого - Київської, Чернігівської, Новгородської ХШ-XVI століть, українського бароко...
Під крило майстра тягнеться талановита молодь. Він уміє вчити. Починає із азів - як підготувати для ікони дошку, підібрати дерево, висушити його, зробити ковчег, покласти левкас; як натуральну яєчну темперу приготувати, як фарби розтерти. А кінцева мета? "Хотів би з них майстрів зробити, не залазячи в душу, дати гарний кругозір і тонке, чутливе сприймання світу. Нехай живуть, творять і радіють".
Цього року - третій випуск майстерні Миколи Стороженка. Не ювілейний. А виставка вже традиційна. Восени 1995 і 1996 років у залах галереї мистецтв Києво-Могилянської академії демонструвалися дві перші експозиції, які ввели в світ українського мистецтва таких талановитих молодих художників, як Ганна Іпатьєва, Вадим Козик, Іван Гончар, Андрій Петрушевський, Владислав Чечель, показали праці вже зрілих майстрів - Володимира Недайборща, Івана Пилипенка, Олесі Соловей, і, звісно ж, самого майстра - Миколи Стороженка.
Виставка, яка відкрилася у виставковому залі Спілки художників на Червоноармійській у Києві, змушує знову замислитися про духовне мистецтво. А також про те, що споконвічна сила образотворчого мистецтва, проявлена в іконописі та монументальних розписах церков і соборів, залишається невід'ємною частиною не тільки богослужінь, а й просвітлінням і очищенням для віруючих і тих, хто прагне віри.
