"Ученим можеш ти не бути, а кандидатом маєш стати"
Гадаю, всім зрозуміло, що розвиток науки в державі залежить не лише від величини субсидій, але й від того рівня вимогливості й самовимогливості, який існує в професійному середовищі вчених, від того, наскільки легко чи важко в цій країні захистити дисертацію й здобути вчений ступінь.
На жаль, у нас (та ще в СНД й Болгарії) досі зберігається громіздка система захисту, яка, на мою думку, аж ніяк не сприяє підвищенню якості дисертацій.
Надто жорстка структурована вертикальна структура рад із захисту та органів Вищої атестаційної комісії (ВАК), надто велика підзвітність, а тому залежність нижчої ланки структури, взаємозалежність вчених, які є членами атестаційної системи, - усе це фактори недосконалості, які призводять до порушення принципу незалежності, а відтак - до розвитку кругової поруки, клановості, корпоративності.
Ще один фактор - аморфні критерії оцінки якості дисертацій, отже "Положення про присудження наукових ступенів", якими користуються дисертанти, опоненти, експерти і чиновники ВАК, не змінюються впродовж багатьох десятиріч. Для технічних наук, скажімо, такими критеріями визначені актуальність, наукова новизна, практична цінність та впровадження. І тут багато залежить від літературних здібностей та порядності дисертанта, від того, як переконливо він зможе схарактеризувати, скажімо, актуальність своєї роботи.
Не є секретом і порушення принципу об'єктивності, зниження рівня робот, пошук обхідних шляхів, можливості своєрідних "розборок" між науковими школами. Не виключається навіть корумпованість та інші негативні явища. Усе це породжує девальвацію наукового ступеня, дискредитує спецради і саму ВАК.
Проте абстрагуймося на деякий час від обговорення принципових аспектів. Припустимо, що все гаразд, і спробуймо побути в "шкурі" нормального дисертанта, який, всупереч скруті, провів дослідження й готується до захисту вистражданої дисертації. Бюрократично все раз та назавжди визначено - обсяг, стиль оформлення дисертації та реферату, перелік і форми документів, процедурні правила. Причому правила - практично однакові для кандидатських і докторських праць. Відступ від них вважається вадою в роботі.
Виконуючи правила, здобувач наукового ступеня повинен знайти величезні кошти, щоб надрукувати кілька примірників дисертації та 100 - автореферату. Останні за місяць до захисту розсилаються згідно із затвердженими списками. Кембрідж чи Сорбона в них не значаться. Далі настає час збирання позитивних відгуків. Ті, що "відгукуються", як правило, читають не всю дисертацію, а лише її, так звану, "болванку". І пишуть відгук за старим принципом "ти - мені, я - тобі". Усім давно зрозумілі розпутні (??) наслідки. Проте так треба! Кому і для чого? Таке запитання не стоїть.
Далі - суворо зарегламентовані процедури публічного захисту, підготовки документів до ВАК. Відправка та виснажливе чекання...
У період чекання діє ВАК. Точніше, його експертні ради. Це головні органи атестаційної системи. Їхнє формування та функціонування - священнодійство, де славнозвісна "гласність" мовчить. Ці ради складаються з відомих авторитетів у відповідних галузях. Головною є роль експерта з вузької галузі, який практично одноосібно вирішує долю роботи та її автора. Він може у повній відповідності із "Положенням..." одразу дати високу оцінку дисертації і відправити її ним же визначеному "хорошому" опоненту, а може, згідно з тим же "Положенням".., зробити все навпаки. При тому не дуже важливо, як "проходила" робота, як вона оцінена опонентами, які думки висловлювали спеціалісти під час дискусії. Неозброєний чіткими критеріями, у тому числі кількісного характеру, "головний" експерт опиняється віч-на-віч із обставинами, які часто вищі за нього. Причини тут ті ж - не діють принципи незалежності, в т.ч. службової, та об'єктивності. За роки незалежності в усій системі змінилося лише одне: в атмосфері вже відчуваються "великокиївські" вітри - замість попередніх "великомосковських".
Вихід один - змінювати докорінно саму систему. Не обов'язково наближати її до західних зразків. Треба, щоб визріли умови забезпечення та стимулювання вищого світового рівня дисертаційних розробок. А доки існує державний контроль за атестацією, не можна припустити забруднення українського наукового простору лженауковим бур'яном. Це вже було. Був Лисенко. Мали ми і кожного четвертого науковця світу, згідно із статистикою...
Що конкретно хотілось би запропонувати для дискусійного обговорення проблеми? Перш за все - чіткі критерії оцінки рівня якості кандидатських (якщо зберегти цей ступінь) та докторських дисертацій. Це - наявність публікацій у високорейтингових вітчизняних та закордонних журналах, участь у міжнародних, переважно далекозарубіжних, конференціях. Кількість останніх - 1-2 для кандидатських, 3 - 5 для докторських робіт. Передбачаю заперечення: а як туди потрапити? Впевнений: за відповідного рівня власних робіт - цілком можливо.
Наявність патентів України та інших країн на розробки - другий критерій. Для докторів наук бажано мати кількох підготовлених кандидатів. Справжнє підтвердження рівня досягнень - державна чи друга престижна наукова премія. Інші критерії - публікації оригінальних монографій, участь у міжнародних проектах та грантах. На жаль, відсутність комп'ютерних банків наукових даних не дозволяє звертатися до дуже об'єктивного показника - індексу цитованості.
Безумовно, необхідно скасувати вимогу щодо публікації авторефератів кандидатських дисертацій. Дорого і марно. Досить підготувати 5-10 примірників рукопису роботи обсягом 50-80 сторінок із обов'язковою розсилкою в центральні бібліотеки та інформаційні заклади країни. Останні, на прохання зацікавлених, зможуть розмножувати та розсилати рукописи. Відгуки в розгорнутому вигляді за вільним стилем можуть готувати й надсилати у спецраду призначені нею ж три провідних спеціалісти даної галузі. Після представлення (а не захисту) дисертації підсумкові документи надсилаються до ВАКу разом з анотацією дисертації обсягом не більше двох сторінок. Це буде підставою для видачі диплома про вчений ступінь.
Щодо докторських дисертацій, то публікацію автореферату можна деякий час вважати доцільною, оскільки надрукувати в необхідній великій кількості великообсягову (але не більше 150-200 стор.) дисертацію складно. Можливим було б призначення, за згодою ВАКу, п'яти опонентів. Свій відгук вони готували б у двомісячний термін. Ще один місяць надавався б дисертанту для обов'язкового внесення виправлень, згідно із зауваженнями, зробленими опонентами. Присутність опонентів на захисті не обов'язкова. А ось присутність особи, що надіслала негативний відгук - бажана. Як і його офіційна відмова взяти участь у обговоренні дисертації.
Опоненти кандидатських та докторських дисертацій, як і члени спецради, повинні одержувати гонорари за роботу з державних джерел. Ні в якому разі не слід залучати для платні гроші здобувачів. Експертні ради повинні повністю оновлюватися кожні два роки. Можливо почергове перебування в ролі галузевого експертного органу різних спецрад. Поступово функції ВАКу мають змінюватися від контрольних до статистично-методологічних.
Харків
