Новорічна анкета «Дня»

1. Яким ви запам’ятали 2008 рік? Яким він залишиться в історії України та світу?

2. Складіть ваш особистий рейтинг подій минулого року.

3. «День-2008»: яким ви його побачили? Яким хочете бачити в 2009-му?

4. Розкажіть про себе: місце проживання, вік, професія, захоплення...

5. Ваше новорічне звернення до українців або афоризм.

Дмитро ГРЕЧЕНОК, Алушта:

1. 2008 — рік пам’яті Голодомору в Україні 1932—1933 рр. Біда в Івано-Франківській області, викликана руйнівною повінню.

Сумний результат правління в державі кучмівських спадкоємців — деградація всіх гілок влади з ознаками загрози державній безпеці. Це, маючи і нас на увазі. Колись В. Гавел писав: «Раніше ми сиділи в зоопарку; нас випустили, і ми опинилися в джунглях».

2. Минулий рік — рік сумних подій в Україні. Сумні молебні, і немає покаяння. Вічно знедолена Україна і смертельна міжусобна боротьба за владу. Становлення і зміцнення держави мало цікавило старшину колишню, та й сьогоднішню — також. У минулому сторіччі була героїчна спроба УПА, при повній підтримці народу, домогтися незалежності та свободи, але криваві режими потопили її в крові.

Сповзаємо в середньовіччя. Насильство нечисленної сильної меншості над численною і слабкою більшістю з кожним роком наростає. Це сталося тому, що ми це дозволили. На Майдані усвідомлено кричали, але крики не були сприйняті серцем. За Томасом Мором: «Коли держава в злиднях, то глава її — не господар у країні, а сторож у в’язниці».

За даними соціологів минулих років, 70% населення мали комплекс жертви. Сьогодні — це вже мор економічний. Депутати, колишні комуністи, пенсіонери, спадкоємці батьків і братів своїх, повинні піти.

Насущна проблема, а в майбутньому катастрофа — це культура й освіта. Освіта технічна та гуманітарна. Ми стоїмо над прірвою, а бухгалтерів уже надлишок, і рахувати вже нічого.

Дорогою культури ведуть сердючки, кролики та вихованці Поплавського. Шустер став незамінний — ніхто так тонко не спрацює, щоб, як говорив Петро I, «дурь была видна» — і депутатська, і підібраних німих «людей із регіонів» на трибуни. Присутність Шуфрича — це на посилення депресивного тиску на глядача.

Невже ми так і не здолали браку освічених людей з 1919 р., про яке говорив Є. Петрушевич (газета «День» № 198)? Що робити? — Вчитися, вчитися і думати!

3. Жодної газети «День» я не читаю з метою збереження свого інтелектуального почуття і підживлення себе знаннями.

«Кур’єрська» українська пошта доставляє мені газету раз на тиждень, і політичні розробки для мене залишаються в минулому. Я не шкодую. Річ у тім, що газета в роздріб (на пошту) доставляється таким же способом, старіє, не запитана з цієї причини і списується. Знайти її у відділеннях зв’язку Сімферополя та Харкова важко. Тих, хто її читає в Алушті, я знаю в обличчя. Інформація в газеті достовірна, цікава в усіх галузях життя. Автори цих публікацій, я б сказав, — праць, високоерудовані та шановані мною люди. Вони — патріоти України і знавці своєї справи. Їхні прізвища мені відомі, й від кожного чекаю саме того, чого так усім нам не вистачає. Книги, газета, виставки, круглі столи з ученими, студентами та іноді з тими, хто «двох слів не зв’яже».

2009-го року хотілося б через газету розпочати пошук людей, яких пропонуватимемо на заміну застарілих і тих, хто накрався.

4. Дюрренматт зазначив, що «...людина описує зрештою завжди одне й те ж: саму себе». Ось і починаю: Живу 20 років у м. Алушта. Це симбіоз дивовижної природної краси та рукотворної нікчемності. Інженер-будівельник, пенсіонер. Моє життя — книга, історія, філософія, мистецтво. Мандрівки... Передплачую часопис «Всесвіт».

5. Хотілося б звернутися до читачів із латиською мудрістю: «Над нами немає царя, нехай же кожен сам має у своєму розпорядженні себе» і рекомендацією Марка Аврелія: «Почни вже зараз жити тим життям, яким ти хотів би бачити його наприкінці».

В. КУЗЬМЕНКО:

1. Дякую! Я дуже задоволений з того, що отримав можливість поспілкуватися з моєю улюбленою газетою. Що стосується того, яким я бачу 2008 рік для України, — на жаль, як і більшість із нас, — невтішним. Протупцювали ми його, час минув для держави даремно! Розчарувався у Президентові, хоч до того дуже підтримував його, але оте полювання за Ю. Тимошенко — просто ганьба.

2. Я — людина літня, мені вже 70 років, тому життя приносить більше прикрощів, ніж задоволень. Хотілося б, звичайно, залишити цей світ вільною людиною, але як це може статися, якщо вільної держави не маємо?! Час минає, люди деградують. З ким будувати Державу? А головне — молодь ніяка. Не переживає за своє майбутнє. Особливо у нас, на сході. Це дуже непокоїть.

3. А що стосується нашої газети, то, звичайно, хочеться зняти капелюха перед дружною редакцією газети. На жаль (для мене), повернувся знову Княжанський... Він не може сховати своєї неприязні до Тимошенко, а дарма. Вона нічим не гірша за двох Вікторів, і якщо критикувати — то усіх трьох. А до газети претензій не маю. Вам дуже тяжко, але йдете з високо піднятою головою. Так тримати!

4. Я — мешканець Дніпропетровська. Тут народився, тут пройшло все моє життя. Щоправда, в тяжкий 1947 рік ми з мамою рятувалися у бабці на Волині (м. Володимир-Волинський).

Про вік я уже казав вище, професія — інженер-металург. Весь час в російськомовному середовищі, а так хочеться поспілкуватися рідною мовою, проте нема з ким. Радий, що хоч російську версію газети маю, щоправда, купити її у нас можливо тільки «по-знакомству» з кіоскером.

5. Звичайно, хочеться звернутися до українців-«хохлів», щоб вони ставали справжніми громадянами, інакше нічого путнього не буде. Це ж дуже просто, згадайте, хто ви є, яких батьків діти. А сам собі думаю, чи є що згадати: російська школа, інститут, армія, праця — усюди російська мова зробила з нас хохлів. Тому хочу звернутися: товариші хохли, ставайте українцями, щоб потім могли сказати: «Я теж будував цю Державу!». Дякую. З Різдвом Христовим!

Дмитро КАРП’ЯК, публіцист

1. Бодай невеличка пригорща українських успіхів у цьому році знайдеться. Скажімо, виступ наших олімпійців у Пекіні. Здобутки братів Кличків... Чим не привід для національної гордості? Успіхом, хоч і малим, вважаю літню заяву Ніколя Саркозі у Варшаві про те, що «Україна, безумовно, європейська країна». Сказав це, очевидно, «навиріст», як заохочення. Продовжити перелік здобутків, на жаль, не можу. Особливо у соціально-економічній та політичній сферах. Були надії на вагомий урожай зернових, та втішних реляцій хліборобів щось не чув. Про успішну боротьбу з фінансовою кризою, котра дуже боляче і суто по-українськи відгукнулася в нас, нічого позитивного сказати не можу. Стривожили прояви затримання виплати зарплат, пенсій, перші повідомлення про наміри деяких роботодавців виплачувати людям заборговані гроші «натурою»... Брр! Пригадалися часи до 2000 року...

2. Особистий рейтинг подій року такий: відзначення 75-річчя трагічного Голодомору-геноциду в Україні (до Києва з цієї нагоди приїжджали поважні зарубіжні гості); четверті роковини відомої помаранчевої революції (було над чим задуматися з погляду нашого сьогодення, причин і наслідків невдач); а третя за рейтингом подія, на мою думку, — це 17-річчя проголошення державної незалежності України та Всеукраїнського референдуму 1 грудня на підтримку Акту незалежності, з одночасними виборами президента держави. Ми є, ми сущі в Європі й в світі, серед інших країн і народів! А от похвалитися чимось — прикладів таки мало знаходимо. Це теж привід для рефлексій. Обмежуся основним, як на мене, початковим, з якого й почалися інші негаразди: 1) обіцяне нам цивілізоване розлучення із «совєцькою» імперією зла не було здійснене; наші еліти, ні тодішні, ні пізніші, не зуміли покінчити з візантійською політичною культурою. Навіть таку вимогу не було поставлено. Як же ми думали йти «у Європу», долучитися до тодішнього «Вишеградського трикутника»?.. Якось проскочити «між краплинами дощу»?

3. Цьогорічний «День» побачив дуже різним. У листопаді — грудні, наприклад, багато в чому інакшим, ніж п’ять — вісім місяців тому. Декількох знаних мені авторів, зосібна з «Пошти «Дня», не зустрічаю в газеті... Перестали писати чи щось інше трапилось? Шануймо тих, хто має зрозуміло виражені погляди на справді важливе, свої теми та бачення проблем, не плутається в усьому. Всі ми люди (скажу так: лише люди), кожен може в чомусь помилятися. Про наступний рік. Хотів би, щоб газета час від часу порушувала питання, згадані наприкінці відповіді щодо другого пункту анкети. Дуже хотів би також зустрітися з вами, шановна Ларисо Олексіївно, як давній читач і автор газети, в одному із січневих номерів «Дня», почути сьогодні такі ж відверті, щирі висловлювання на різні не байдужі вам справи, як ви це зробили у січні 2002 р., з нагоди першого свого редакторського п’ятиріччя.

4. Що розповісти про себе особисто? Добре запитання, а відповідь буде коротка. Почуваюся вільною людиною. Не цураюсь вчитися в інших. Часом згадую колишнього дописувача «Дня» Івана Гватя з Праги: говорив українцям про моральну важливість «спроби засоромитися». Чуєте? Спроби засоромитися....

5. Пропоную давню галицьку примовку: «Завжди так не буде» (народний її варіант: «Все так не буде!»). Оптимістичний афоризм.

А на закінчення — маленька приємна згадка. Десь восени 1999 року отримав поштою довідку на цупкому жовтуватому папері про прилучення мене до гурту «експертів «Дня», і закінчувалась вона словами: «до останнього «Дня». І підпис головного редактора. Живи нам довго і щасливо. Всі ми також — всупереч чомусь лихому.

Віталій ГУБЕРМАН, Ялта:

1. Рік був без великих несподіванок. Нинішні прикрощі ми вже проходили, немає в них несподіваних моментів. Країна не розвивається. Дивує Ющенко. Я тричі за нього голосував, тепер, виходить, що себе він ставить над усіма. Цікаво, який діагноз поставив би йому Бехтерєв? Нічим хорошим в історії України цей рік не запам’ятається, хіба що побачили нормального спікера Яценюка.

2. На власні очі побачив Л. Івшину та Марчука в Ялтинському театрі, сфотографував, є фото. «День» — улюблена газета, за Марчука голосував на виборах (на жаль, не пройшов). Обидва мені цікаві

— «Реалізація» Тимошенко.

— Світова криза.

— Нашому коту виповнилося — 16!

3. Як багаторічний читач і прихильник спрямування газети вважаю, що газета тримає планку. На жаль, не знаходжу в цьому році матеріалів Клари Гудзик, якщо вона хвора — бажаю одужання. Без неї ваша газета «неповна» (за А. Платоновим). Соц. Партія у величезних кількостях розповсюджують тут безкоштовно свою газету. «День» у вигляді дайджесту, хоча б один раз на місяць по одному екземпляру на під’їзд.

4. Губерман Віталій Матвійович, 63 р. — різні напрями в літературі, живописі, музиці. Професія — інженер. Хобі — кулінарія, маю велику бібліотеку, кулінарні книги, а також певну кількість про театр, туризм.

Якщо в мізерній кількості почуття гідності та сорому влити вождям, тоді страшно буде уявити їхні муки.

5. «Живя в загадочной отчизне из ночи в день десятки лет, мы пьем за русский образ жизни, где образ есть, а жизни нет».