Час вищої європейськості

Останній том Грушевський писав за складних соціально-історичних умов, коли будь-яка спроба визначення національних домінант у літературному розвитку була позначена тавром «буржуазного націоналізму». Як відомо, шостий том побачив світ досить пізно, не без сприяння з боку діаспори. В шостому томі автор працював із матеріалом, який показував, що українська культура, зрештою сама українська нація перебувала в центрі європейських орієнтирів у період Бароко, вона відображала досвід європейського культурного буття, а в такому разі руйнувалася концепція колиски трьох братніх народів.

Отже бароковий час у «Історії української літератури» М. Грушевського представлено частково в п’ятому і шостому томах. Історичний час XVI, XVII, XVIII століть — це час складних неузгоджень, конфронтації на релігійному грунті, час національно-визвольних рухів, це доба Козаччини, доба історичного самоосмислення як повноцінної нації, визначення національного коду, національної самобутності. З другого боку, на тлі соціально-історичних процесів Грушевському вдається показати і полілог культур та ментальностей, які були адаптовані в українській літературі, що переймала досвід на рівні ідейно-тематичному, генологічному (жанровому), поетикальному з інших літератур, із якими перебувала в тісних стосунках.

Щодо основних віх барокового часу, через який прокладає свій дослідницький погляд М. Грушевський, то можна назвати такі: «Виступи козаччини в інтересах православної церкви», «Церковно-козацький союз», «Плетеницький і Сагайдачний», «Організація Київського братства», «Зв’язки Києва з Західною Європою в XVI—XVII ст.», «Заходи Плетенецького до організації культурного центра в Лаврі», «Важніші твори лаврського гуртка. Писання Копистянського», «Київське братство і братство Луцьке», «Братське шкільництво взагалі і київське зокрема», «Смотрицький в обороні нової православної ієрархії», «Соймова кампанія 1622 р.», «Суплікація» православної шляхти; «Юстифікація» Борецького», «Відносини України до Москви на початку XVII ст.», «Паренезис» Смотрицького. Проект українського патріархату», «Тріумф Могили і могилянства...» тощо.

Дослідницька методологія Грушевського полягає у виокремленні в межах кожного підрозділу найвизначніших творів відповідно до історичного критерію, визначення контексту щодо написання цього твору, адже, як ми вже зауважували, більшість текстів цієї доби має ідеологічний ангажемент, їх було написано з конкретною практичною метою під час полеміки тощо. Визначивши причини написання, завдання, які ставив перед собою автор у творі тощо, Грушевський переходить до безпосереднього літературного аналізу, часто цитуючи великі фрагменти з творів, щоби так разактуалізувати їх у новій читацькій рецепції, адже деякі з цитованих текстів досить важко знайти в загальному літературному обігу того часу.

М. Грушевський вказує: «Відродження Києва як культурного і національного центру після стількох віків упадку й провінціального занедбання супроводиться живим відчуванням його колишньої слави, зв’язаних з ним історичних подій, політичних і культурних досягнень і претензій». Грушевський наголошує на визначальній ролі Києва як духовно-релігійного центру, протиставляючи культурну спадщину Києва землям Галичини: «Підіймаються думки про те, що цю традицію колишньої сили, слави й могутності руського народу і його православної церкви — відроджену, відповідно продемонстровану й задокументовану — можна і треба протиставити тому натискові польщини й католицтва, що таким жахливо скорим темпом ширилися по «руських землях» і викликали ще так недавно почуття безпорадності й безпомічності в православних кругах. Для тих західноукраїнських культурних робітників, котрих силами, замислом, ініціативою в значній мірі творився цей рух, це було певного роду одкровенням — ця безпосередня стріча з пам’яттю землі, що підіймалася їм назустріч з київських руїн, безконечних печер, урочищ, з їх мовою про князів і багатирів, великі страждання і великі тріумфи в боротьбі за Русь, за християнський світ против «неприятеля святого Христа». В Києві розпочався новий період боротьби за національне право, новий розквіт духовного життя: «Тут констатуємо, що відживлення історичної традиції в цій київській добі, на київськім грунті було одним із секретів цього літературного пожвавлення. Важною прикметою його було це інтенсивне релігійне посвячення національного життя, боротьби за національне й соціальне право. Відроджуючи історичну традицію на обгрунтування національних домагань даного моменту, з нею разом підіймали той релігійний елемент, що ним була перейнята тутешня київська традиція. Стара київська література, перепустивши через релігійну призму тодішні політичні й національні змагання — перевівши над ними свою церковну цензуру й надавши церковну закраску і релігійне усвячення: благословення церкви та християнства всьому тому, що через цю церковну контролю перейшло, — тепер віддавала на послуги нового моменту цей церковно-національний капітал».

Одним із центрів духовного життя Києва, що стоїть у центрі концепції М. Грушевського, постає Лаврський гурток — явище цілком самобутнє, що трималося на найвизначніших духовних особистостях свого часу, які невтомною працею і глибокою релігійною вірою у благочесність своєї справи підтримували українську духовну культуру. «Блискучий літературний, чи краще б сказати, книжний успіх лаврського осередку й із ним відродженого Києва взагалі як культурного центру в значній мірі пояснюється тою обставиною, що в складі того гуртка від перших початків поруч такого талановитого організатора, яким був Плетенецький, знайшовся такий визначний літературний талант, як Копистенський. Беринда, Земка, Л. Зизаній, не говорячи про інших, — це були літературні корисності тільки; Копистинський, судячи з усього, був великою літературною силою...». Таким чином, у своєму концепційному баченні розвитку української літератури в добу Бароко Грушевський визнає роль особистості, яка, зокрема, в аналізованому історичному часі силою свого авторитету, інтелекту впливала на розвиток духовно-релігійного та культурного життя, адже в центрі тогочасної літературної творчості — полеміки та дискусії, суперечності з питань релігійних та світоглядних, історичних і політичних, саме тому велика вага в цих дискусіях надавалася окремим особистостям. Скажімо, Грушевський зауважує: «Головний доробок Копистинського — в полеміці і апологетиці». «Палінодії» М. Грушевський приділяє особливу увагу, зводить цю працю в канон найвизначніших творів своєї доби, говорячи, зокрема, про здобутки Лаврського гуртка. У свою чергу, акцентування на цій праці мало і світоглядно-ідеологічне значення, воно відображало концептуальні основи історії української літератури, принципи відбору текстів, що складали центр її канону.

Важливими в змістовому й концептуальному планах для Грушевського є «Вірші на похорон Сагайдачного», аналіз яких винесено в окремий розділ. Дослідник подає опис структури книжки Саковича, біографію гетьмана, композиційні особливості, контекст написання віршів, часом удаючись до емоційно забарвлених визначень («Потім «передмова» (що може означати не так передмову в нашому розумінні, як властиво промову, як це слово й уживається) — «зацне силному войску єго кор. милости Запорозкому: ласки божоє, доброго здоровя и щасливого над неприятелми отчизны звитязтва з несмертельной славы набыванєм автор, от в Троици єдиного Бога зычит». Це дуже інтересна похвала і апологія козацької свободи (підкреслювання наше. — Д. Д.)...»). Відчутно, що дослідник прагне подати для читача не лише науковий історико-літературний коментар, а й процитувати якомога більше віршів, на тексти яких важко натрапити в культурному обігу.

Значну увагу в літературі початку XVII століття М. Грушевський, що природно, приділяє полемічній діяльності найвизначніших представників цієї епохи, зокрема, М. Смотрицькому (розділ «Смотрицький в огні»).

Говорячи про піднесення Києва в духовному житті, Грушевський зазначає: «Стара київська література, перепустивши через релігійну призму тодішні політичні й національні змагання, — перевівши над ними свою церковну цензуру й надавши церковну закраску й релігійне усвячення: благословення церкви і християнства всьому тому, що через цю церковну контролю перейшло, — тепер віддавала на послуги нового моменту цей церковно-національний капітал». Таким чином, у розділі «Оживлення традиції історичної, національної й державної» автор «Історії української літератури» прагне поєднати розвиток духовно-культурний із національними тенденціями й прагненнями, утвердженням соціального компоненту, визначити релігійний і політичний зв’язок у літературі XVII століття.

Здається, що цей розділ у шостому томі «Історії української літератури» є останнім, у якому ще не наявний російський вектор, адже з наступного розділу в історичне поле аналізу Грушевського входить російський політичний компонент, який зумовлює «вагання в київській орієнтації», московський вектор стає активно присутнім у історичному плані, в духовно-релігійному та суспільному житті України. Грушевський згадує супліки І. Косинського до царя, до патріарха; листи Борецького, Юзефовича; аналізуються писання Саковича і Смотрицького (лист Смотрицького до Борецького з приводу «Апології», «Паренезис», «Екзетезис» Смотрицького тощо). За браком місця в цій роботі ми не можемо зупинитися на аналізі цих розділів у «Історії української літератури» Чижевського. На нашу думку, важливіше спинитися на постаті митрополита Петра Могили.

У шостому томі Грушевський докладно зупиняється на аналізі молдавсько-українських зв’язків першої половини XVII століття, боротьбі Могили за господарство, зв’язки з польським і українським магнатством. Подано також і біографічні дані про рід Могил, про самого митрополита Петра Могилу. Дослідник визначає велику історичну місію П. Могили в українській культурі, який посідає центральні місце в «пантеоні» найвидатніших імен, зауважуючи: «Нарешті приходить черга поговорити про цю улюблену традицією постать, що надовго закрила для потомства, можна сказати, все культурне київське, ба навіть усе українське життя XVII століття. Для людей, що стояли під впливами києво-могилянських традицій (а ці традиції захоплювали дуже широкий круг дослідників і письменників XIX століття), все, що перед Могилою, — це були тільки скромні предтечі, що по нім — епігони, що і в порівнення не могли йти з ним». Зазначено особливе місце Петра Могили, який був «людиною незвичайною і чужою». Але причина такої чужості, на думку Грушевського, криється аж ніяк не в його молдавському походженні. «Важніше, що був він людиною не демократичного, а великопанського походження, це одно; друге, що родинні зв’язки зв’язували його з цілою низкою великопанських домів українських і польських, а родинні традиції виховали в почуттях вдячності й пієтизму до Польщі, її королів і гетьманів, і тим він дійсно відрізнявся різко від загалу українського духовенства, до шляхетської Речі Посполитої та до її уряду, настроєного опозиційно, а часто й сильно озлобленого і ненависного».

У подальшому розділі «Тріумф Могили і могилянства. Писання, йому присвячені» М. Грушевський зупиняється на тому періоді, коли на митрополичий престол було вибрано супротивника Могили Ісаю Копинського. Саме в цей час, на думку дослідника, «...скільки було свідомого бажання вибити зброю з рук противників, заявивши себе гарячим прихильником аскетичних традицій печерських, балканських, святогорських (є серія святогорських повістей серед агіографічних записок цих років) і старого православного благочестія — не гіршим від котрих-будь його прихильників. І скільки було тут підсвідомого прагнення в цій напруженій і непевній боротьбі знайти в повишених релігійних настроях своє, внутрішнє оправдання для походу врозріз з бажаннями і настроями громадянства, в конфліктах з санкціонованими канонічними формами, котрі йому доводилося зчиняти в своїх змаганнях за владу».

«17 липня Могила в’їхав урочисто в супроводі духовенства, шляхти і дворян своїх до своєї кафедри...» Ця теза є останньою в аналізі епохи першої половини XVII століття в шостому томі М. Грушевського. Це видання задумувалося як перша частина шостого тому, але, як уже було зазначено, інші видання, які б розвивали цей період, так і не були знайдено. В такому разі цією історичною датою обмежується концепція барокової літератури в «Історії української літератури» М. Грушевського.

ДЕЯКІ ВИСНОВКИ...

Концепція бароко в «Історії української літератури» М. Грушевського є важливою складовою в метаісторичній системі української історії та культури. Вона унаочнює модель духовного розвитку, конструює історичний образ України як самобутньої держави, яка завжди прагнула незалежності чи бодай автономії в умовах імперського панування; яка має свою культурно-історичну ментальність. Барокова українська література в концепції М. Грушевського постає у зв’язку з соціально-релігійними процесами в Україні кінця XVI — XVII століть. Аналізуючи барокові тексти, дослідник звертає увагу на панорамне висвітлення контексту їхньої появи, аналізує композицію, відзначає прагнення до ускладнення барокової літератури, синтетичність її художньої природи. Вказано на суб’єктивність барокових текстів, артикульовано зв’язок із полемічними процесами. Стиль цієї літератури часто постає антиномічним. Духовна складова переважає в бароковому мисленні, що знаходить своє відображення в художніх текстах. Природа барокової образності живиться з античної, середньовічної культурної матриці, але образи здобувають суто барокове прочитання.

Говорячи про мету, яку ставив перед собою Грушевський, працюючи над «Історією української літератури», можна сказати, що йшлося про перегляд і перепрочитання того, що залишилося в силу різних причин поза увагою, що не здобуло належної оцінки і свого місця в каноні української літератури на тлі світового культурного розвитку. «...Пишучи цю книгу, я не мав наміру дати підручник, компендіум, збір певно усталених фактів і докладно сформульованих виводів, котрі треба тільки вивчити»...

«Стараючись сам можливо ясніше уявити собі нашу літературну творчість, за поміччю культурно-історичних дослідів та індукцій, я бажав сею працею увести й інших в круг помічень — своїх власних і чужих, дослідів і студій над розвоєм нашого духовного життя і сеї його функції — словесного мистецтва, і то найширші круги нашого громадянства. Хотів дати їм відчути і зрозуміти все те багатство почуття і гадки, краси й сили, яке вложено і заховано в нашій літературній спадщині. Бо ми володіємо в сій спадщині засобами далеко більшими, ніж хто-небудь думає — і ніж думаємо ми самі. Світ не оцінив їх досі відповідно — і се не диво, коли ми самі не свідомі їх властивої ціни й міри». Зрештою, наприкінці «переднього слова» М. Грушевський визнає націоствердний характер цієї праці, що має спричинитися до об’єднання української нації: «В тяжкій добі, коли велика політична і соціальна криза розвела і порізнила так глибоко різні часті українського громадянства, культура сього тисячолітнього нашого доробку являється тою нивою, на якій сходяться і сходитимуться порізнені групи нашої культурної верстви, — над працею, що сто літ тому викликала наш нарід з національної летаргії — і на сторожі коло них поставлю слово!

Малим вкладом до сього діла нехай буде ся праця».