Глобальні проблеми в дзеркалі місцевих

— Нинішнього року Чернігівщина збере найвагоміший за останній, принаймні післявоєнний час, врожай: очікуємо понад 2 мільйони 100 тисяч тонн збіжжя. Тепер би з розумом розпорядитися таким добром.

На мою думку, такий гарний врожай дасть змогу предметно говорити з сільгоспвиробником про переорієнтацію на роботу в умовах членства в СОТ, заохочувати до глибокої переробки сировини на місці, в області. Маємо не лише зерном як сировиною торгувати, а нарощувати обсяги виробництва. Вважаю, далекоглядний господар побачить тут привабливу власну перспективу.

Непоганими були й підсумки дев’яти місяців, бо всі економічні показники мають позитивну динаміку. Можна говорити про те, що й середня заробітна плата зросла у вересні, наприклад, на 37 відсотків, і середня пенсія збільшилася до 785 гривень, але конкретну людину з її проблемами не втішать найкрасивіші цифри — їй болить власне.

«ПОНЯТТЯ «ПРОФІЛАКТИКА» ДЛЯ СІЛЬСЬКОЇ ГЛИБИНКИ НИНІ НЕВІДОМО»

— Де, на вашу думку, сьогодні найгостріші проблеми?

— Медицина і діти. Знаєте, чомусь соромимося визнати: у нас на селі з’явився новий клас рабів.

Це батьки дорослих дітей. Вони по-справжньому ніколи для себе не жили.

Молодість віддали колгоспам, без вихідних і свят. Виростили, вивчили дітей, рвали жили, аби купити їм у місті бодай півхатинки. А тут вже й онуки торують звичний шлях — треба й їм допомогти, вивчити, дати дах над головою. От і тягнуть хазяйство непідйомне вже немолоді трударі. До лікарні звертаються тоді, коли вже не сила піднятися, або зовсім ступити не можна.

Соромно про це говорити, але поняття «профілактика» для сільської глибинки нині невідомо. Коли був на виїзній приймальні у Срібнянському районі, переконався: сучасна медицина найболючіше б’є того, хто її найбільше потребує. Запитую фельдшера ФАПу: «Скільки у вас на обліку хворих на туберкульоз?»Відповідає — п’ятеро. А коли перевіряли? П’ять років тому флюорограф приїздив. Звідтоді жодного разу фахівець не оглядав! З окремими лікарями — спеціалістами не просто проблема, а біда — немає анестезіологів, урологів не тільки в Срібному, а ще в трьох районах. Яке буде здоров’я у механізатора, тваринника, водія, якщо їх уролог оглядав так давно, що вірніше сказати, ніколи?

Тому ми поставили перед собою ціль — у 2008 році забезпечити всі дільничні лікарні спеціалізованим транспортом. Тепер маємо 55 нових авто, з яких 35, до речі, придбані за кошти обласного бюджету. Всього витрачено 3,7 мільйона гривень. Але це дає змогу перейти на новий механізм, коли не хворий у критичному стані дістається лікаря, а лікар щокварталу його планово оглядає, постійно займається профілактикою хвороб.

Наступним логічним етапом буде запровадження медичних округів, чи центрів — назвіть, як хочете. Наприклад, розмістити такий у Прилуках. Він обслуговуватиме прилеглі Ічнянщину, Срібнянщину, Талалаївщину, Варвинщину, звичайно, Прилуччину. Ще кілька потужних закладів оснастити сучасними технологіями і технікою можна на півночі й у центрі області. Маємо створити там такі умови, щоб хворий знав: його оглянуть і пролікують спеціалісти всіх напрямків. Облаштувати операційні, подбати про нове обладнання, забезпечити комфортні умови для пацієнтів — ось кінцева мета. Добре, як би створити таких три — чотири центри, адже наша область велика, відстані немалі. Таким чином ми наблизимо до людей необхідні їм спеціалізовані різнопрофільні послуги.

Нині система первинної допомоги, найближча до людей, свій запас вичерпала. Наприклад, утримуємо понад сім сотень ФАПів. За нормативами вони повинні функціонувати в селах, де від 300 до тисячі жителів. Таким вимогам відповідає лише незначна частина пунктів медичної допомоги, бо в нас малолюдні села, хутори. Складно знайти фахівця в глибинку, та ще й на півставки. ФАПи закриємо, а що взамін?

Не секрет: чим далі від центру, тим бідніша медицина. 85,8 відсотка витрат у районі припадає на заробітну плату та енергоносії. А що лишається на харчування, купівлю обладнання, наприклад, у дільничній лікарні, сільській амбулаторії? На ліки навіть у районних медичних закладах не густо — щодня на хворого припадає менше трьох гривень. Яка ефективність такого лікування? Хотілося, щоб своє слово тут сказали професіонали — медики, висловили думку керівники громад і територій — як забезпечити пристойну і гарантовано медичну допомогу.

НА ПЕРСПЕКТИВУ

— Нинішнього року в соціальну сферу — на охорону здоров’я, освіту, соціальний захист, фізичну культуру і спорт місцеві бюджету спрямували на третину більше коштів, ніж торік. На підтримку культури і мистецтва, наприклад, видатки зросли наполовину. Здається, суттєві фінансові вливання. Та, на моє переконання, без кардинального реформування саме цих вразливих сфер, помітних зрушень не досягнемо. Поясню на болючому для Чернігівщини прикладі так званої оптимізації шкільної мережі — простіше кажучи, на закритті малокомплектних шкіл.

У нас вірно говорять — не буде школи, немає села. А коли школа « зі зручностями у дворі», без інтернету і викладачів іноземної, інформатики? Яке майбутнє у її випускників? Як, до речі, і в того ж села...

— Чи так багато виграємо, коли звозитимемо школяриків автобусами до однієї школи? Все одно нинішнього року закрили на Придесенні ще півтора десятка шкіл...

— Але вперше за останні роки дві нові збудували. І які! На перспективу, із запасом. Та якщо відверто, то не про гроші треба говорити, хоча й їх не зайве рахувати. Маємо три десятки шкіл, де менше десятка учнів. Ще понад сорок відсотків — малокомплектні школи, в яких один вчитель викладає три предмети і три класи можуть сидіти разом. Так от витрати на одного школяра в таких навчальних закладах сягають шести тисяч гривень, а в повномірній школі — утроє менші.

Та, підкреслюю, не лише в арифметиці проблема. Якби за таких умов вдалося дати випускникам конкуренту освіту, то можна було не говорити про гроші. Вважаю, ми обрали більш прийнятний нині варіант — створити опорні заклади. На Чернігівщині визначили 101 таку школу. Передбачалося, що сучасні побутові умови дозволять дітей не лише вчити, а й розвивати, виховувати, дбати про здоров’я. Їдальні, спортзали, електронні підручники й доступні бібліотеки стануть звичними не лише для дітей, а й для вчителів.

Під таку програму Світовий банк надав солідний кредит. Наша область розраховувала на тридцять мільйонів гривень, запланували модернізувати три десятка шкіл. Міністерство освіти централізовано провело тендер (до речі, виграла його якась рівненська фірма). Про опорні округи з базовими школами говорили всі освітянські чиновники, писали газети, але гроші так і не надійшли.

Так само незрозумілі перепони виникли на шляху рекламованої комп’ютерізації. Та попри все плануємо обладнати в області 141 спеціалізований клас.

І будемо ініціювати обласну програму забезпечення ліцензійним програмним продуктом.

Сьогодні на 95 відсотків потребу в шкільних автобусах уже задовольнили. Нинішнього року ще дев’ять «Богданів» одержимо за державною програмою, десяток купимо за місцевий кошт. Таким чином в кожному районі буде чим дітей підвезти.

Звісно, на дорозі освітянських реформ широке поле докладання зусиль. Наприклад, говоримо про опорні школи, запроваджуємо тестування, відміняємо пільги або навпаки, вводимо особливі правила прийому до вузів, а де законодавча база для новацій? Жодним законом не передбачено. І таких «глухих кутів», на жаль, більшає.

«У ПОЧЕСНІЙ ТРІЙЦІ»

— Певне, один із них — комунальна сфера. Осінньої пори завжди говоримо про підготовку до зими, проблеми в ЖКГ і законодавчі прогалини на шляху до реформування галузі.

— Одне з найголовніших завдань виконавчої влади — забезпечити людям нормальні умови життя і праці. Все решта вони самі облаштують. Без перебільшення скажу: системні зусилля влади дають позитивний результат. Чернігів залишився у заздрісній почесній трійці міст, де цілодобово та протягом усього року подається гаряча вода. Обласний центр — тут гідний приклад для районів. Хоча, звичайно, даються такі результати нелегко, особливо там, де скромний бюджет. Наприклад, торік прийняли від Міністерства оборони котельню у Гончарівському Чернігівського району. Її ремонт і підготовка до роботи коштують понад десять мільйонів гривень. Військові грошей не знайшли, котельню передали лише з третиною потрібних коштів. Нинішнього року благають: візьміть від нас і мережі! Аби їх відремонтувати, підлагодити треба ще 18 мільйонів. Знову звичне вже прохання — уряд грошей не дає, якось за рахунок місцевого бюджету придумайте щось. А в нас субвенцією на соціально-економічний розвиток області усього 30 мільйонів передбачено — взяти додаткових мільйонів ніде. І якщо в державі запланували на комунальне господарство 6,5 мільярда, а віддали соту частину, то й відповідний матимемо результат.

— Коли говорити про планомірну роботу, так би мовити, на перспективу, то вдається її налагодити?

— Намагаємося, та не відразу все виходить. Подивіться: у нас існують десятки регіональних програм — від забезпечення ліками до підтримки місцевої преси. Докладних, необхідних. Втім, жодного разу ради, що їх приймали, системно ці документи не аналізували — що вийшло, який результат отримали, де треба внести корективи. Усі цільові програми базуються на можливостях бюджету області, який, як річка, повниться бюджетами територій. І ось тут бачу серйозну проблему. Із 594 бюджетів області за підсумками 9 місяців до планових показників не наблизилися 42. Податкові борги до місцевих бюджетів, хоча й зменшилися, але сягають 11,2 мільйона гривень. Усе це — наші нереалізовані плани. Разом із тим, причини невиконання бюджетів сільськими радами, наприклад, теж вчасно не стають предметом розгляду депутатів. Звісно, аналізувати, шукати шляхи виходу складніше, ніж констатувати факт. Та на моє переконання, тягнути тяжкого воза проблем області необхідно щосили й всім разом. Точок докладання зусиль вистачає. При сумлінному ставленні до власних обов’язків, дотриманні законів і бажанні, могли б працювати ефективніше.

Зрозуміло, що наші проблеми не глобальні, може, кому й мілкуваті, та людям саме вони дошкуляють найбільше. У нас величезні запаси торфу, а порядку в його використанні немає. Це — місцева сировина, місцевий ресурс і опікуватися їм треба місцевій громаді. Не перекроювати субвенції на догоду політичним братам і сестрам чи шукати інвесторів по закордонах у той час, коли вони поспішають до нас, а наполегливо працювати у рідній області.

— Володимире Миколайовичу, а на що ви як голова адміністрації ніколи не шкодуєте грошей?

— Та їх, напевне, ніколи не буває так багато, щоб на все вистачило. Але старим і малим виділяємо у першу чергу. А ще на допомогу талановитим людям. Скільки обдарованих дітей, самобутніх митців у нас на Придесенні! Ось нещодавно зустрічався з почесними громадянами Чернігова народним художником Володимиром Ємцем і заслуженим діячем мистецтв Любомиром Боднаруком. Знаєте, про що йшлося? Володимир Володимирович створив галерею портретів відомих земляків. Такої, певен, сьогодні в Україні більше немає. Актори й викладачі, художники й подвижники культури, одне слово, цвіт інтелігенції нашого Сіверського краю. А чому б не знайти приміщення і зробити окрему галерею? Хіба вона не прославила б Чернігівщину, не була гідною згадкою і про людей, і про митця, що їх зобразив? Гадаю, міській владі варто підхопити цікаву ідею.

Про майбутнє унікального хору говорили ми із Любомиром Боднаруком. Таким зустрічам радію, намагаюся викроїти час. І болісно сприймаю, коли заїжджі критики дають поради на зразок: «Кому потрібні Батурин чи Крути». Нам, полісянам, нашим дітям! Чернігівщині пощастило, що до збереження її пам’яток долучилася держава. Власними силами небагато могли б зробити. Сьогодні рано оцінювати — треба чи не треба реконструювати, відновлювати історичні місця. Давайте збережемо їх — тоді буде хоча б існувати предмет для дослідження і дискусій. Не забуваймо: хто вистрелить у минуле з пістолета, в того майбутнє відповість пострілом з гармати.

Тому наступного року буду домагатися, аби на реставрацію і партизанського «Лісограду» на Щорсівщині, і на завершення музею в Крутах, і на створення заповідника у Любечі, що в Ріпкинському районі, були заплановані кошти. Це все наша історія, якої не перекреслиш і не забудеш.