Як ставити українську класику сьогодні?

Пам’ятаєте повість «У неділю рано зілля копала», як одна молода українка Гриця любила, а потім отруїла? Ще Михайло Старицький попереджав: «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Потім Театр з лівого берега кричав: «Нехай одразу двох не любить», а Ліна Костенко перетворила цю мелодраму на епічну поему «Маруся Чурай». І не було, мабуть, жодного театру в Україні — професійного чи аматорського, — який би не відтворив цей популярний сюжет. От і нинішній міністр культури і туризму (В. Вовкун) у свій час бігав чарівним Грицем по сцені Чернівецького театру імені авторки знаменитої повісті. І були ті дійства «все про кохання, все про любов». Аж за серце хапало... Нова вистава франківців викликала резонанс у публіки і полярні враження критиків, а тому «День» дає слово і тим й іншим театрознавцям, бо питання: «як ставити українську класику сьогодні?» — дуже актуальне.

Ще раз про любов...

Після постановки вистав «Назар Стодоля» за Тарасом Шевченком та «На полі крові» за п’єсою Лесі Українки на сцені театру ім. І. Франка — знову українська класика. Новий, 90-й театральний сезон колектив відзначив прем’єрою «У неділю рано зілля копала» (інсценізація — Неди Нежданої). Своє слово у розумінні та інтерпретації однойменної повісті Ольги Кобилянської вирішив сказати режисер-постановник вистави Дмитро Чирипюк. Чи є це слово новим у контексті сценічних варіацій відомого твору — питання досить суперечливе. Проте цілком очевидно, що глядач полюбить виставу — принаймні, на те є декілька вагомих мистецьких причин.

Вистава «У неділю рано зілля копала» — неймовірно приваблива з естетичного погляду. Ніяких авангардних сценографічних винаходів — лише краса, котра, здавалось би, живучи своїм «автономним» життям, водночас створює широкий простір для акторської гри (сценографія — Андрія Александровича-Дочевського). Величезні трембіти, з яких символічно розпочинається дійство, дедалі уособлюють тугу, неначе пророкуючи майбутню трагедію. У душі сіється щось щемке, невідворотне. Звук трембіт є своєрідним рефреном, й лунає у найдраматичніші моменти.

Величезні дерев’яні пагорби — елемент буковинської природи — то вкриваються снігом, то забарвлюються весняною зеленню. Сезонні зміни неначе сповіщають про зміни у житті та й душі персонажів. Окрім того, такий елемент декорації — не лише прикраса. Віртуозно стрибаючи з пагорба на пагорб, з верху до низу, персонажі немов витримують психологічне коливання — від щастя кохання до згубної пристрасті. Оригінальним засобом естетизації є також картини, що з’являться на екрані — ефектні, дієві, динамічні. Наприклад, під час купальських свят палає вогнище, через яке стрибають парубки та дівчата, а також тече річка, в яку можна опустити вінок і дивитись, як він пливе вдалечінь. Підходячи до рухливої картинки, актори кидають вінок, й глядач бачить вже на екрані, як пливе він далеко-далеко.... Саме в цю живу екранну річку в фіналі кидається Туркеня-Тетяна (Олена Фесуненко).

Вистава «У неділю рано зілля копала» насичена піснями — ліричними, зворушливими, енергійними, жартівливими (музика Юрія Шевченка). Використовуються навіть куплети на кшталт сороміцьких пісень, яких, на перший погляд, можна було б і уникнути. Та, разом із тим вони підтримують оте плотське, дещо дикунське, характерне для Грицевої природи. Танцювальні дивертисменти також є доволі оригінальними. У національні, етнічні композиції вплітаються елементи сучасного танцю. Чого тільки вартий український танець... із табуретками?

Попри драматизм конфлікту, є у виставі й гумор. Гра словами, інтонаціями, влучні паузи оживляють сценічний твір й дозволяють сприймати історію як сучасну...

І, нарешті, важливий акцент постановки — гра акторів. Олександр Форманчук, створюючи характер Гриця, немов програє складну, насичену віртуозними деталями мелодію. Душа і життя героя розділилися навпіл. Рідні та прийомні батьки, складний, неоднозначний характер, у якому — суміш дикунського, плотського, хтивого із витонченим та шляхетним. І — дві любові: пристрасна, невгамовна, як сама природа, Туркеня (Олена Фесуненко) та лагідна, спокійна синьоока Настка (Тетяна Шляхова). Варто звернути увагу на те, що внутрішній конфлікт героя у виставі Дмитра Чирипюка надзвичайно складний. Гриць дійсно любить двох. І актор справді грає цю любов.

Драматичну напругу вистави підтримують внутрішні перетворення персонажів: наприклад, від початку жалкий та зворушливий старий циган (Петро Панчук) далі стає впевненим та рішучим. Складні метаморфози відбуваються і з Туркенею-Тетяною. Від першої зустрічі, де гонорова туркеня промовляє «Ти — дурень, а я — туркеня», через палке кохання й божевілля Офелії до імпульсивного, навіть інстинктивного останнього танцю з Грицем проходить життя.

І, якщо протягом першої дії вистави прискіпливий глядач ще ставить собі запитання: а що ж нового зробив режисер, перекладаючи текст Ольги Кобилянської на сценічну мову, то дедалі воно знімається само собою. Зрозумілим стає одне: вистава «У неділю рано зілля копала» — про кохання. Що підносить до небес, а іноді нівечить душу, забираючи навіть життя. Ще одна історія про любов...

На фальшивій ноті

Нині амбітна драматургиня Неда Неждана вирішила, що вона розуміє авторів літературних першоджерел, які обирає для власних інсценізацій, краще, ніж вони самі себе. Щойно могутнього Гоголя — «Тараса Бульбу» — Неда переосмислила з точністю до навпаки. Тож тендітна Кобилянська тільки хрумкнула у правиці Неждани. «Дочавив» пані Ольгу театр ім. І. Франка, і вистава вийшла про те, що кохання в світі не було, немає й бути не може. Є тільки хіть, нездоланний поклик плоті. А хто її звідав, буде солодко згадувати до скону віку, як ото немолода вже циганка Мавра (Світлана Прус), що трусить грудьми у шаленому танці згадки про інші, грішні «танці». А молодих засліплює, керує вчинками, веде по світу тваринна жадоба злягання, як би вони не виставляли поперед себе долоньки, захищаючись від невмолимої долі. От і гасають стрімголов по крутих горах хлопці, схожі на жеребців під час гону, співають непристойні примовки, лапають готових до всього дівчат, оголюються — і все в такому надмірі, що народні жарти, якими інколи приперчують гуцули сіру буденність, перетворюються тут на спосіб життя, виключаючи будь яку духовність, психологічну складність і трагедійність.

Оскільки вся історія повісті переведена в площину сексуально-плотських стосунків, в ній руйнується логіка поведінки і взаємин героїв, виникають питання, на які нема відповіді. Як результат — виникає фальш, приблизність і навіть алогічність. Починаючи з прологу. Темпераментний циган Раду (Анатолій Чумаченко) наміряється вбити свою молоду дружину Мавру (Анастасія Добриніна) за народження байстрюка. Драматургічного матеріалу для цієї сцени Неда Неждана не дає — тільки розлючене соло обманутого чоловіка і ревіння матері «де моя дитина?» А що штовхнуло молоду жінку на зраду? Що єднало її з полюбовником? Хто він був такий? Чому старий Андронаті (Петро Панчук) захищає дочку й рятує онука? Відповідей нема. Наразі з цього коріння виростає основний сюжет, доля героїв та моральний зміст твору. Але у виставі це коріння хирляве, куце, не здатне живити подальшу історію.

До речі, артист Панчук має здатність бути природнім, органічним практично в усіх логічно вибудуваних ролях. Але тут він втратив цю свою силу. Бігає/ходить на напівзігнутих ногах, постать скоцюрблена, слова потягує, мало не наспівує, мізансцени не виправдовує... Що з вами, Петре? А я знаю — вам не вистачає режисерської концепції. Бо якщо фальшивить Петро Панчук, значить фальш закладена у виставі.

Хоча хто взагалі мізансцени в цій виставі виправдовує? Бігають, стрибають — і спасибі. Динаміка видовища готова. А що справжня динаміка драматичної дії на сцені породжується не моторикою, а напруженим плином конфлікту, режисер, мабуть, забув. Моторика глядача захопить на кілька хвилин і може швидко набриднути, як тут. А динаміка глибоко розроблених стосунків, їхній розвиток як зачепить увагу, так і поведе за собою. Але у виставі «Зілля» психологічної правди годі шукати.

Говорити, хто з акторів і як «впорався» з роллю, мабуть, не варто. Бо «коні не винні», якщо драматургічний матеріал організований хибно, якщо на режисерське тлумачення навіть натяку нема, і акторам лишається демонструвати свою красу, привабливість, фізичну спроможність, темперамент. Що вони, бідаки, й роблять. Удають щирість, «гризуть куліси», кричать і «грають» так, наче це перша й остання роль в їхньому житті. Особливо шкода актрису Світлану Прус. Її літня Мавра — центр вистави. Весь сюжет і головні думки вистави крутяться навколо неї. І те, як потрактована ця особа (коли можна зрозуміти скалки режисерського осмислення), викликає шок. Можливо, помиляюсь, але читається так: Мавра — шльондра, егоцентрична, її пишна плоть досі не заспокоєна. Труїть людей із помсти за скалічену долю. Для неї любов — це хіть. То ж і Тетяну на це навертає. А щодо свисту парубка вслід покинутій дівчині — для Маври це лише прикра образа, а не трагедія. «Трикутник» — Настка (Тетяна Шляхова) — Гриць (Олександр Форманчук) — Тетяна-Туркеня (Олена Фесуненко) — лише породження стосунків циганки зі світом. Гриць — її грішний виплід і генетичний нащадок, Тетяна — моральна приймачка. Настка — жертва ситуації.

За відсутності помітної режисерської концепції вистави навіть талановитий сценограф Андрій Александрович-Дочевський не спромігся на образне рішення простору сцени. Три круті конструкції, які так віртуозно крутять хлопці з масовки, виставляючи їх у різних співвідношеннях, лише позначають місце дії. Розмита чорно-біла проекція чи то лісу, чи то води, чи то дороги теж лише ілюстрація. А трембіти, що деревами звисають над сценою, не обіграні режисером. Їхнє квиління не має змістовної адреси. Та й чому в пролозі серед чоловіків трембітає жінка? Чи по силі їй підняти трембіту, по суті, — ціле дерево, пробите блискавкою? Ось і перша фальш вистави...

Наразі вистави бувають різні — вдалі, напіввдалі й невдалі. Були такі навіть у Костянтина Станіславського й у Сергія Данченка (багаторічного керманича театру ім. І.Франка). Нехай і це «Зілля» хтось сприйме і поцінує інакше. Справа в іншому — куди прямує, куди завертає головний драматичний театр України? Щось дуже затягнувся період експериментування і пошуків нового шляху цього могутнього творчого колективу. Проблем і справді стоїть перед франківцями (як і перед усім українським театром) чимало, і всі вони неймовірно гострі. Практично відсутня глибока сучасна проблемна драматургія. Сутужно з режисурою, здатною запропонувати глядачам переконливу й гуманну концепцію світу у виставі. Історичний час вимагає оновлення не тільки ідей і цінностей, але й театральної мови, сценічної образності.

В такій ситуації варто, мабуть, шукати вирішення не в тому, що і як треба, а в тому, що не треба, чого дозволити собі театр не може. А не може він собі дозволити довіряти постановки непрофесіоналам, якими б цікавими особистостями вони не були. Не може показувати вистави без гуманної концепції. Не може трактувати людину тільки нижньою половиною тіла. Не може ігнорувати логіку, правду психології, вивірені системи жанру й стилю. Не може користуватися застарілою театральною мовою епохи недолугих мандрівних труп ХІХ століття, коли головними засобами виразності були темперамент актора та етнографічна екзотика. На жаль, «Зілля» все це може і демонструє вповні.