Чи вдасться перезавантаження?

Вечір «Національна спілка кінематографістів України. Перезавантаження», що пройшов минулої суботи, став якщо й не «перезавантаженням» як таким, то найяскравішою подією в будівлі на вулиці Шота Руставелі за останні роки. На вході відвідувачів зустрічав скрипаль, поруч з яким лежала лякаюче людиноподібна лялька. У фойє першого поверху було гамірно й людно. Двійко студенток підходили до всіх і просили автограф. Гардероб захопили скажені авангардисти під керівництвом Івана Орленка, студента з курсу театральної режисури Національного університету театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого: дівчина з чудовим голосом, одягнена, як індуска, співала дивних пісень і намагалася грати на гармошці, двоє її колежанок обклеювали напівоголеного Івана (який незадовго перед тим просто на вході до Будинку кіно розтрощив кувалдою шафу) аркушами з книжок і кіносценаріїв, а все це коментував справжній китаєць — чистою китайською.

Свято охопило всі поверхи будинку. У Синьому залі спочатку показали програму анімаційних фільмів «Крок», а потім відбулася презентація нового проекту безбюджетного артхаусного кіна «Мудаки. Арабески». Червоний зал віддали під аудіовізуальний перформанс, продемонструвавши знамениту «Людину з кіноапаратом» Дзиги Вертова з живим музичним супроводом, виконуваним ді-джеєм Дербластером. Блакитну вітальню зайняв «Світовий сонет та власні фотофільми» — добірку курсових робіт студентів телережисерського курсу Університету імені Карпенка-Карого показували за участі молодих людей у білих халатах і медичних пов’яках на обличчях. У конференц-залі другого поверху відкрилася виставка картин Лариси Кадочникової, на тому-таки поверсі розгорнули експозицію фоторобіт студентів-операторів Університету імені Карпенка-Карого, поверхом вище тривав поетично-музичний концерт, між поверхами були встановлені все ті ж химерні людиноподібні інсталяції, що їх створив експериментальний театр «ИЛИ», а колориту додавали актори, вдягнені в чудернацькі костюми з масками. Кіно, музика, театр, фотографія склали яскравий і багатобарвний образ «перезавантаження», якого надзвичайно потребує як сам Будинок кінематографістів, так і Спілка, котра ним володіє.

На жаль, новітня історія України дає аж надто багато прикладів краху навіть найцікавіших, найпродуманіших, найперспективніших починань. Перезавантаження Спілки є ініціативою її нового керівника, шанованого кінокритика та історика кіна Сергія Тримбача. Здійснити свої плани йому буде ой як нелегко: адже тут той випадок, коли система чинитиме шалений опір будь-яким спробам її змінити. І це при тому, що можливості Спілки вплинути на актуальний кінопроцес фінансово чи організаційно зникомо малі. По суті, все, що є — це той-таки дім на Шота Руставелі.

Тож яким, власне, може бути нове буття Спілки й Будинку кінематографістів? Вочевидь, перша має змінитися докорінно, позбавитися згубної карми радянської профспілки, захищати права всіх кінематографістів, а не тільки кількох десятків вічно роздратованих і ні на що не здатних пенсіонерів. Що ж до Будинку, то найкращим майбутнім для нього було б переформатування (ще одне модне слово) на Національну синематеку — за подобою Паризької синематеки, яка в Франції є однією з найвпливовіших кіноінституцій, потужним архівом і де-факто навчальним центром, зі стін якого вийшла вся знаменита «нова хвиля». Але для цього перезавантаження має набути цілком конкретних матеріальних рис: Будинок треба як слід відремонтувати, встановити нове обладнання (те, на якому там показують фільми зараз, інакше як ганьбою не назвеш), щоб було не соромно проводити там кінофестивалі (хоча б повернути туди «Молодість»), запрошувати гостей з-за кордону, влаштовувати майстер-класи й практичні заняття для молодих режисерів, сценаристів і операторів, кінематографічно освічувати широкого глядача. Отже — зробити постійно діючий кіноцентр, культове місце екранного мистецтва, куди б прагнули приїхати навіть із-за кордону.

І це не виглядає аж такою утопією. Достатньо лише доброї волі керівництва (це є), потужної команди однодумців (можна створити) і талановитого менеджменту (теж досяжне). Коротше кажучи — те, що давно назріло, нарешті можливо здійснити реально. Тільки б вистачило часу й сил...