Демонстративна жорсткість

Сьогодні в польському місті Гданську пройдуть пам’ятні заходи, присвячені 70-й річниці початку Другої світової війни. У них візьмуть участь близько 30 делегацій, у тому числі прем’єри Італії, Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, Нідерландів, Чехії, канцлер Німеччини Ангела Меркель, міністр закордонних справ Великої Британії, голова Європейського парламенту Єжи Бузєк, а також голова уряду Росії Володимир Путін, прем’єр-міністр Швеції та голова ЄС Йон Фредрік Райнфельдт.

У Польщі участь російського прем’єра чекають із особливою цікавістю. За підсумками соціологічного опитування, проведеного GfK Polonia, 76% опитаних вважає, що Володимир Путін повинен вибачитися перед поляками за 17 вересня 1939 року. В інтерв’ю польському телебаченню TVP1 прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск заявив, що, насамперед, він поставив перед собою завдання наполягати на чесній та відвертій розмові про минуле. Німецький канцлер знайшов у собі мужність, схиливши коліна, попросити пробачення за скоєне його країною в минулому. Цей історичний крок гідно був оцінений усім світом. Але сподіватися на подібне з боку російського прем’єра марно.

Особливої ноти в проведення заходів додають суперечки про причини світової трагедії, що дедалі загострюються. Причому напруженість їхня зростає при русі із заходу на схід, досягаючи свого апогею в російській столиці. До історичної дати в Москві підійшли досить серйозно. Особливо гостро офіційна Росія реагує на версію істориків про те, що пакт Молотова — Ріббентропа розв’язав руки гітлерівській Німеччини щодо Польщі. Іншими словами, що провина за початок війни лежить на тогочасних правителях у Берліні та Москві.

Завдання перед нинішніми російськими пропагандистами стоїть, прямо скажемо, нелегке. Пояснити змову міжнародних гангстерів боротьбою за мир просто неможливо. Але для більшовиків та їхніх сучасних послідовників нездійсненних завдань не буває. Нового вигадати не можна, з нафталіну витягуються затягані формули радянської пропаганди. Наявність секретних протоколів до пакту заперечувати вже неможливо, самі визнали, але цілком можна постраждалих оголосити винними. Якщо вовку їсти захотілося, то винне, звичайно, ягня.

Нещодавно («День», 5 червня 2009, №94) певну сенсацію викликала стаття, розміщена на офіційному сайті Міністерства оборони Росії, кандидата історичних наук полковника Сергія Ковальова. У ній вимоги «...включити вільне місто Данциг до складу Третього рейху, дозволити спорудження екстериторіальних шосейної та залізничної доріг, що зв’язали б Східну Пруссію з основною частиною Німеччини...» трактуються «досить помірними». Не прийнявши їх польський уряд і став винуватцем початку Другої світової війни. Скандал вийшов всесвітній. Статтю із сайту вилучили, здавалося, інцидент вичерпаний. Але він виявився свого роду пробою пера.

Як із рогу достатку посипалися пояснення офіційних істориків, одіозних політиків та журналістів, які багато разів повторюють це безглузде звинувачення. Пакт проголошувався актом далекоглядності ефективного менеджера «політично вигідним» і єдино вірним у тогочасному міжнародному стані. Він начебто запобіг нападу Німеччини на СРСР, дозволив відсунути кордон і врятувати братських українців та білорусів. Порятунок останніх вилився в численні ешелони з депортованими та розстрілами в підвалах НКВС. Щодо відкладеного нападу Німеччини на СРСР, то ті, хто повторює цю досить заїжджену та безглузду легенду в нинішній Росії, не спромоглися навіть подивитися на звичайну шкільну географічну карту. Як могла Німеччина напасти на СРСР, якщо не мала до кінця вересня 1939 року з ним спільного кордону? Як можна відсунути вторгнення, якого через об’єктивні причини не могло бути. Навпаки, саме розділення Польщі зробило агресію Німеччини проти Радянського Союзу можливою, що й сталося влітку 1941 року. Якщо до цього прагнув далекоглядний Сталін, то мета була досягнута блискучо.

Участь Польщі в розділенні Чехословаччини наприкінці 1938 року максимально демонструється як спосіб усіх поставити на один щабель. При цьому роль СРСР у чехословацько-польському конфлікті щодо Тешинської Сілезії не згадується і навіть приховується. Варшава 30 вересня 1938 року пред’явила Празі ультиматум із вимогою передання Тешинської області Польщі як території з переважаючим польським населенням. Німеччина стала на бік Польщі, тепер вирішальне слово було за СРСР. Міністр закордонних справ рейха Йоахим Ріббентроп запевнив свого польського колегу: «Якщо Радянський Союз почне військовий наступ на Польщу, що я, однак, вважаю мало ймовірним, тоді для Німеччини в чехословацькому питанні виникне абсолютно нова ситуація». Але вона не виникла. На запитання про наміри СРСР у зв’язку з польським ультиматумом Празі чехословацький посол у Москві Зденек Фірлінгер 1 жовтня 1938 року отримав від заступника наркома закордонних справ Володимира Потьомкіна досить ухильну відповідь про необхідність зачекати. У цей момент енергійне втручання Москви могло запобігти подальшому розчленуванню Чехословаччини її сусідами. Та й на Берлін у тій ситуації це справило б відповідне враження і там тричі подумали б, перш ніж почати складати плани вторгнення в Польщу і захоплювати іншу частину Чехословаччини. Натомість уже після окупації Тешинської Сілезії Радянський Союз 31 жовтня підтвердив, що пакт про ненапад між СРСР та Польщею «повністю зберігає свою силу». До речі, він діяв і 17 вересня 1939 року, коли Червона армія почала свій так званий визвольний похід. 1945 року кордон між Польщею і Чехословаччиною був відновлений за лінією 1920 року, а 1958-го був підписаний договір, що уточнює її проходження з незначним обміном територій між двома країнами.

Мюнхенська угода та участь у розчленуванні Чехословаччини не прикрашає тих, хто в цьому брав участь. Відмінність від нинішньої російської позиції полягає в тому, що всі дали таким діям відповідну оцінку, і ніхто не прагне їх виправдовувати.

На перший погляд інформаційний вал виправдань сталінської політики суперечить меті поїздки Путіна. Після «м’ясної» та «плодоовочевої» війни відносини між Москвою і Варшавою почали поступово налагоджуватися. Це відбулося після того, як прем’єр-міністром Польщі став лідер партії «Громадянська платформа» Дональд Туск. Він уже заявив, що балотуватиметься на посаду президента на чергових виборах. Який сенс їх знову загострювати й тим самим певною мірою створювати труднощі тому ж Дональду Туску? Тим більше, що від Польщі багато в чому залежить реалізація улюбленого дітища Путіна і «Газпрому» трубопроводу Nord Stream.

Проблема, насамперед, внутрішньополітична. Москва продовжує укорінювати у свідомість населення, що країна перебуває в становищі обложеної фортеці. Зовнішньополітична жорсткість у всіх напрямах — від тиску на Україну і певне загострення відносин із Польщею цілком закономірне. Було б нелогічно чекати від Путіна кардинальної зміни такого курсу на зустрічі в Гданську.

Другий аспект полягає в сильному роздратуванні американською політикою після надій на її перезавантаження. Москва не отримала carte blanche на агресивні дії на пострадянському просторі й визнання на ньому своїх особливих інтересів. Більше того, американці активізувалися в Центральній Азії, що ставить Москву в складне становище. Охолодження відносин із Вашингтоном і деякою мірою з Парижем у Росії збираються компенсувати тіснішими зв’язками з Німеччиною. Звичайно, про формування осі Берлін — Москва не йдеться, але на цьому етапі такий курс німецької політики Кремль цілком влаштовує. Тим більше, що за підтримку Ангели Меркель стосовно долі концерну Opel і верфей на балтійському побережжі на берегах Москви-ріки чекають продовження цієї політики після виборів до бундестагу і вельми вірогідного подальшого формування коаліції християнських та вільних демократів.

Третій аспект полягає в бажанні Москви скористатися охолодженням відносин між Варшавою та Вашингтоном після відмови адміністрації Обами від розміщення протиракетної оборони в Польщі та переміщенні її баз на Балкани або до Туреччини. При цьому радар у Чехії усе-таки збираються розмістити. У Москві вважають, що це різко ослаблює позиції Польщі, а якщо так, то з нею нічого церемонитися. Певною мірою Варшава сама створила таку ситуацію, коли спробувала утихомирити Москву. У тому числі й за рахунок деякого віддалення від України. У російській столиці такі дії сприймають як слабкість, а там поважають лише сильних і розуміють бесіди з позиції сили. Стосовно Праги Кремль випадів собі не дозволяє, не в останню чергу через тверду позицію чеської столиці, хоч радар у Чехії російських генералів непокоїть набагато більше, ніж десяток ракет у Польщі.

У доступній для огляду перспективі російська політика відносно сусідів й надалі загострюватиметься. І перед Заходом, насамперед Європою, знову постає запитання, поставлене колишнім марксистом, а потім колабораціоністом Марселем Деа в газеті L’Oeuvre («Діло») 4 травня 1939 року: Mourir pour Dantzig? — Чи варто вмирати за Данциг? За Гданськ (Данциг) не захотіли, довелося вмирати за Париж. Великої війни в Європі не буде й про це не йдеться, але вже час подумати в провідних європейських столицях, де межі умиротворення Москви за газ, автомобілі та кораблі?