Уперед, до загадок минулого!

Хто з нас, сидячи на дивані перед телевізором, не мріє про далекі подорожі? Здійснити потяг до зміни місць іноді заважає брак часу або грошей. Але щоб отримати свіжі враження, зовсім не обов’язково їхати за три моря... За 60-80 кілометрів від нашої столиці на території Обухівського і Кагарлицького районів є унікальні місця, що зберігають таємниці давніх цивілізацій.

НА ГОСТИНИ ДО ПРАПРАПРАЩУРІВ

Золотою ланкою в археологічному кільці Київщини по праву вважається село Трипілля, поблизу якого більш як сто років тому краєзнавець Вікентій Хвойка відкрив трипільську археологічну культуру. Офіційна вітчизняна наука визнає, що слов’янська цивілізація існувала тільки останні 1,5—2 тис. років. Представники альтернативної наукової думки стверджують, що українці — це спадкоємці першої в Європі цивілізації хліборобів — Трипільської, яка зародилася і існувала безперервно 3500 років — від 5 700 р. до 2200 р. до різдва Христового. Сьогодні серед вчених тривають суперечки про правомірність такої гіпотези. Наприклад, серед тих, хто заперечує її, — український академік Петро Толочко, який вважає Трипілля лише вузьким і вже дослідженим проміжком історії. Серед прихильників — не менш авторитетний український академік Юрій Шилов, який вважає Трипілля колискою всієї земної цивілізації, а трипільців — праукраїнцями, що заселили свого часу Балкани. А доктор історичних наук і антрополог Сергій Сегеда стверджує, що антропологічна лінія трипільсько-арійських племен і сьогоднішніх українців не переривалася, що саме трипільці заклали основну лінію в українській нації.

Поки вчені сперечаються, Управління культури і туризму Київської обласної адміністрації пропонує поспішити в місця, де і сьогодні місцеві мешканці викопують на своїх городах глиняні черепки, вік яких — 8 тисяч років! А якщо вам пощастить, то потрапите на археологічні розкопки, які тут ведуться вченими практично постійно. І хоча найбільш значні знахідки, зроблені археологами ще за Вікентія Хвойки, були відправлені до музеїв Москви, Санкт-Петербурга і Києва, але в експозиції місцевого археологічного музею зберігається достатня кількість експонатів, які підтверджують, що саме трипільці дали світу перше колесо (6 500 років тому), одомашнили коней, корів (8 тисяч років тому), вирощували 12 (!) хліборобських злаків (три види пшениці, ячмінь, жито, горох)... А наскільки чудова трипільська кераміка! Задовго до Шумера, до розвитку цивілізації в Китаї, на глиняних горщиках наші прапрапращури зображали знаки-символи, які розійшлися потім по всій Європі і Сходу: Інь і Янь, сварга — як символ сонця, хрест — знак сонця і вогню, і вічності життя, образ Праматері — жінки-берегині... Одна з нерозгаданих таємниць трипільської культури — керамічні подвійні «біноклі». Про їх призначення гадають досі — чи то це ритуальні судини, чи то свічники, чи то музичні інструменти типу африканських тамтамів...

Туристам з Державного археологічного музею варто далі вирушити до приватного Музею трипільської археологічної культури. Його заснували не громадські організації і не багаті бізнесмени, а люди середнього достатку, подвижники і справжні українці — колекціонер Олександр Поліщук, будівельник Володимир Лазоренко, художник Анатолій Гайдамака і вчений Юрій Шилов. У музеї, що став перлиною Київщини, в основу експозиції ввійшла колекція О. Поліщука, яка нині оцінюється в 7 млн. доларів. Всі представлені експонати були врятовані від знищення; вони зібрані в балках і кар’єрах, куди звозилися і звалювалися, як непотрібний мотлох. Ще в 30-ті роки за спеціальною постановою ЦК КПРС кожна школа зобов’язана була займатися краєзнавством, вести самостійні розкопки і створювати музеї. Наприклад, на околицях Трипілля, де тільки лінивий не знаходив скарб, із землі витягли справжні шедеври. Багато років нереставровані глиняні черепки припадали пилом в шкільних і сільських музеях, а коли стежити за виконанням партвказівок стало нікому, їх просто викинули... Так, в одному з ярів, якими зриті дніпровські кручі, Олександр Поліщук знайшов три (!) тонни унікальних глиняних черепків. До речі, реставрація одного горщика розміром 40 см коштувала колекціонеру від 100 до 800 доларів.

— Завдяки приватним колекціям українські археологічні багатства залишилися в нашій країні, — вважає Поліщук. — Інакше вони давно були б вивезені за кордон, зокрема до Росії, де багато хто з олігархів захоплюється трипільською культурою, як, наприклад, бізнесмен Бринцалов... Мета мого життя: щоб про існування трипільської культури дізналося не тільки в Україні, але й в усьому світі якомога більше людей. До речі, за два роки існування музей відвідало 12 тисяч чоловік, ціни на квитки символічні (податки музейники платять як бізнесмени і ніяких знижок немає і за сплату електроенергії, газу, землі. — С. Б.).

Щоб туристів у цьому краї було більше, вважає директор музею, потрібно розвивати інфраструктуру туризму. У планах О. Поліщука — створити трипільське село, будинки в якому зовні нічим не відрізнятимуться від тих, в яких жили трипільці 8 тисячоліть тому — дерев’яні двоповерхові будови з солом’яними дахами, але всередині вони будуть начинені сучасною побутовою технікою і сучасними зручностями. Під майбутнє село вже виділено 5 га землі.

УКРАЇНСЬКА АТЛАНТИДА

Якщо Трипільську культуру, завдяки подвижникам від Хвойки до Поліщука було врятовано від забуття, то справжньою Атлантидою, що пішла в прямому значенні слова під воду, виявилися правобережні села з їх неповторним колоритом, культурою, побутом, затоплені на початку 70-х років минулого сторіччя Канівським водосховищем. Пам’яткою цієї рукотворної катастрофи підноситься посеред водного простору церква під Ржищевом. Її побудували 1857 року ченці на найвищому місці села Гусинці. Позолочені бані були видно далеко за околицею, церква пережила час розквіту і час переслідування та руйнування. 1969 року тогочасний сільський голова за рахунок колгоспу здійснив капітальний ремонт храму і за це отримав догану обкому партії, а також довгу вдячну пам’ять від нащадків. Адже тільки завдяки ремонту церква, простоявши більше тридцяти років у воді, не руйнувалася. Сьогодні вона підноситься на намитому піщаному острові і чи то природні, чи то божественні сили підняли її над водою — це вважайте, як хочете. Кілька років тому реконструювати церкву взявся один з керівників фірми «Топ- сервіс», у якого неподалік була дача в цьому краї. Будівельники засклили вікна, накрили баню руберойдом, але далі робота не пішла — мецената звинуватили у вбивстві і він опинився у в’язниці. Кажуть, що сьогодні храм хоче відродити єпископ Білоцерківський, настоятель Блаженний Серафим. Можливо, через кілька років збудуться задуми єпископа і з’явиться у нас ще одна діюча церква Покрова на воді. А поки до унікальної місцевої визначної пам’ятки за 15—20 гривень вас підвезуть на катері ржищевські рибалки. Через чагарники водяного горіха, який після голоду 1933 року в Україні був занесений до «Червоної книги», ви виберетеся на маленький острівець суші і в гучній тиші храму почуєте голос загиблої Атлантиди і зрозумієте, що минуле іноді повертається...