Двадцять років історії
Ніхто з нас не переживав такої весни, як у 1989 р.
Двадцять років тому Її Величність Історія безжально і владно вдерлася на заповідну територію комуністичної імперії, ураганом пройшлася по країнах так званого соцтабору — Польщі, Угорщині, НДР та інших — викликавши руйнівний ефект «доміно», впевнено увійшла в партійно-державні установи й домівки мільйонів громадян СРСР, вмить поділивши «єдиний радянський народ» на різні, часом ворогуючі, нації, етнічні, політичні, соціальні та релігійні групи на величезній території Радянського Союзу, розхитавши чи знищивши пануючі догми офіційної ідеології.
Історія — тобто вивільнена тектонічна енергія глибинних народних сил, непідвладних Кремлю чи Луб’янці — внесла сум’яття і розкол у владні структури, в сім’ї, у свідомість і серця людей, одні з яких забобонно боялися будь-яких змін (бо в пам’яті людей ХХ століття різкі зміни завжди несли із собою нещастя й війни), а інші — тільки й мріяли про зміни, бо розуміли, що далі так жити не можна. Надто грізними були ознаки агонії системи, яка нагадувала вічний двигун, сконструйований божевільним винахідником: незважаючи на добре виконані креслення та полум’яні запевнення винахідника, двигун, який спочатку працював майже справно на крові, став зупинятися, діяв із перебоями, почав саморуйнуватися, і лише питання часу було — коли він зупиниться.
Як свідок і учасник тих подій, пропоную читачеві цілком суб’єктивні замітки про унікальний час сподівань і змін.
1. ВИБОРИ: ЗАДУМ І ВИКОНАННЯ
Вибори народних депутатів СРСР 1989 року (які відбулися раніше за польські вибори того ж року) стали першим за 70 років шансом для правлячої партії, для М. Горбачова і, передусім, для широких народних мас на проведення реформ, конче потрібних для порятунку гинучої країни.
Але М. Горбачов і його радники лукавили, майструючи заплутаний і двозначний закон про вибори: з одного боку, створювалася ілюзія демократизації режиму, дещо розширювалася представницька база за рахунок вливання «свіжої крові» прибічників політики «перестройки і гласності»; з іншого боку, вмонтовувалися такі механізми стримування й контролю, які надійно, на погляд авторів, забезпечували керованість нового парламенту. Були передбачені потужні фільтри для небажаних партійній номенклатурі кандидатів: так звані окружні передвиборчі збори, куди підбиралися вірні слуги режиму, які мали змогу провалити будь-якого незручного кандидата.
Для страховки запроваджувались окремі квоти від компартії, комсомолу, творчих спілок, академії наук, ветеранських та інших організацій, що давало змогу системі без зайвої конкуренції провести в депутати потрібних людей.
Проте, як це часто буває в житті, ця умоглядна й громіздка система не спрацювала в запланованому обсязі: розлючені зростаючими нестатками й номенклатурними привілеями, виборці від Владивостока до Львова (особливо це стосувалося великих промислових і інтелектуальних центрів) спромоглися прорвати частину бар’єрів і обрати представників демократичної опозиції. День (і особливо ніч після виборів, коли підраховувалися голоси) став для компартії сигналом катастрофи. Сигналом, який не був прочитаний адекватно самовпевненими господарями країни.
Так само і квоти від громадських організацій були заповнені не тільки М. Горбачовим та його прибічниками, а й такими незалежними, всесвітньо відомими особистостями, як академік Андрій Сахаров.
Хоч би як там було, але вибори 1989 року показали, що в країні народжуються нові сили — національні, ліберально-демократичні, великодержавно-шовіністичні, реформаторсько-комуністичні. Повторювалася історія часів революції та громадянської війни, відроджувалися в нових формах знищені колись політичні партії та рухи, спалахували задавнені конфлікти.
2. ОСОБИСТЕ
1989 рік став поворотним у моїй долі, він приніс мені гострий біль втрати і — майже одночасно — радість виснажливої перемоги. У січні 1989 року, у розпал виборчих перегонів, померла моя мати — Офелія Домініківна Щербак, донька нащадка польських повстанців і українки. Глибоко віруюча людина, мати ще відсвяткувала православне Різдво і лише потім попросила відвезти її до лікарні. Одного дня, в перерві між передвиборчими мітингами, я приїхав до лікарні вчених... і серце моє завмерло: мами в палаті не було. Її перевели до реанімаційного відділення. Ледве вмовив лікаря пустити мене туди, де востаннє побачив маму живою. Вона «пливла» під дією медикаментів, стан її погіршувався, але вона ще спромоглася запитати — як почувається її улюблена внучка, моя донька Богдана і чи обрали мене депутатом?
Я взяв гріх на серце (за що і сьогодні каюсь) і сказав, що обрали — хоча до обрання треба було пройти ще довгий і болісний шлях. Із Богданою все було гаразд. У маминих прекрасних карих очах, вже затінених потойбічною темрявою, з’явився на мить знак тихого задоволення... Мені й досі болить душа від цих спогадів і від тої «брехні во спасіння». У тому, що став народним депутатом, бачу передсмертне благословення мами.
Мене висунули кандидатом у депутати близько двадцяти наукових та заводських колективів Києва майже в усіх виборчих округах. Досі пишаюся своєю перемогою на Київському авіазаводі ім. О. Антонова: мені радили виступати тут російською, я відмовився, звертався до людей по-українськи. Незважаючи на підтримку виборців і високопрофесійну, як на ті часи, роботу моєї команди, мене провалили на окружних виборчих зборах Жовтневого округу та Київського міського національно-територіального округу. Не могли дозволити балотуватися не члену компартії, лідеру українських «зелених», який домагався розслідування всіх обставин чорнобильської катастрофи. Я вже ладен був відмовитись від подальшої боротьби, змиритися з роллю аутсайдера, визначеною мені тоталітарною системою... але сталося диво.
Пройшовши втретє жорсткий фільтр окружних виборчих зборів Шевченківського виборчого округу Києва (до округу входили Подільський, Шевченківський і Радянський райони), я був включений до списку із шести кандидатів і виграв вибори. Я виконав свою обіцянку, дану матері. Безцінною в ті дні була підтримка колективу заводу «Мікропроцесор», що висунув мене в кандидати — до сьогодні зберігаю вдячність тим, хто підтримував у нелегкі дні виборчого марафону.
3. МІЖРЕГІОНАЛЬНА ГРУПА ТА РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ ДЕПУТАТСЬКИЙ КЛУБ
У перші ж дні І З’їзду народних депутатів, не вагаючись, вступив до легендарної сьогодні міжрегіональної групи депутатів (МДГ), на чолі якої стояли А. Сахаров, Б. Єльцин, Г. Попов, до складу якої входили відомі російські демократи — такі яскраві особистості, як Ю. Афанасьєв, А. Собчак, Г. Старовойтова, О. Яблоков, Ю. Рижов. Сама приналежність до МДГ була сигналом для властей, які в діяльності «сахаровської» опозиції бачили не шанс для країни, замученої брехнею і непрофесійною соціально-економічною політикою, а — зловмисну змову закордонної закуліси, спрямованої проти священних устоїв імперії. До МДГ приєдналися мої колеги — народні депутати від України: Р. Братунь, С. Рябченко, І. Вакарчук, В. Коротич, Е. Козін, Р. Федорів, П. Таланчук, В. Черняк, Ю. Сорочик та інші.
Одночасно група народних депутатів СРСР від України, куди, крім названих вище, входили також В. Грищук, С. Конєв, В. Яворівський, А. Ярошинська, створила в Києві республіканський депутатський клуб (РДК) України для зміцнення зв’язку з рідною землею, де відбувалися важливі політичні процеси та стрімко поширювалися ідеї державного суверенітету.
Дітище М. Горбачова — З’їзд народних депутатів СРСР, в якому приблизно третина депутатів вийшла з-під контролю комуністичної партії, являв собою навдивовижу строкате, так би мовити, — гротескне зібрання: 2250 депутатів, серед яких можна було зустріти ще старих сталінських яструбів, впереміжку з радикально опозиційними представниками Балтії, налаштованими на негайне відділення від Союзу; ліберал-комуністи горбачовського призову (такі, як О. Яковлєв та Е. Шеварднадзе) — і таджицькі мулли в білих чалмах; сповнені взаємної ненависті вірменські й азербайджанські націоналісти (вже палала війна між Вірменією і Азербайджаном за Карабах), російські шовіністи, які ще тільки починали своє сходження до влади, і українські націонал-демократи. Але переважну масу становила «агресивно-слухняна більшість» «радянських людей». І серед тої більшості було дуже багато представників України — партійних начальників, колгоспних «баронів», передових робітників та селянок, відомих вчених, людей здебільшого непоганих і по-своєму порядних, але видресируваних Системою у дусі послуху й безоглядної підтримки керівництва КПРС.
Коли вперше у травні 1989 року я потрапив до великої зали Кремлівського палацу з’їздів, де відбувався І З’їзд народних депутатів (я сидів у п’ятому ряду в секторі, де розміщувалася українська депутація, а поруч — у тому ж п’ятому ряду праворуч, на п’ятнадцятому місці сидів серед російських депутатів академік Андрій Сахаров, і я мав можливість спостерігати за ним: пам’ятаю, як вразило мене, що батько радянської водневої бомби не підвівся з місця під час виконання гімну Радянського Союзу), у мене виникло відчуття, що перебуваю всередині киплячого політичного ядерного реактора, в якому ось-ось почнеться нестримна ланцюгова реакція: в залі постійно спалахували пристрасні суперечки, кожен намагався донести до мікрофона, викричати свою правду. Вражала буквально фізично відчутна атмосфера нетерпимості й ненависті, що панувала на з’їздах: ортодоксальні більшовики — й колишні політв’язні, імперські прибічники охоронної ідеології з групи «Союз» — і лідери національних рухів із союзних і автономних республік, монархіствуючі слов’янофіли-«почвеники» — і орієнтовані на Захід московські демократи, інтелектуали — і невігласи, академіки — й люмпени, маршали — й зірки естради; зелені, чорні й червоні, янголи й дияволи — всі зійшлися тут у непримиренному двобої, який міг скінчитися або новою диктатурою і терором, або розпадом імперії. Третього шляху не було.
Працюючи у Верховній Раді СРСР на постійній основі (я зосередився на діяльності в Комітеті з питань екології, де найбільшу увагу приділяв чорнобильській проблематиці — як і обіцяв своїм виборцям), ми в рамках МДГ та РДК обговорювали корінні політичні питання, що хвилювали нас тоді. Так, у грудні 1989 року РДК прийняв декілька важливих резолюцій. У резолюції «Про Союз РСР» пропонувалося «Створення справді добровільного союзу суверенних держав»; стверджувалося, що новий Союз «повинен ѓрунтуватися на цілковитій реалізації права націй на самовизначення у вільно обраних ними формах суверенітету». Ми вимагали включити до порядку денного 3-ї сесії Верховної Ради СРСР і III З’їзду народних депутатів СРСР питання про стан Союзу РСР і принципи його перебудови, про розробку нової Декларації та нового союзного Договору.
Пам’ятаю, як злобно-негативно прийняли нашу пропозицію М. Горбачов та А. Лукьянов, які не збиралися обговорювати на той час очевидне, давно назріле питання. Коли ж вони схаменулися й у 1990—1991 рр. почали розробку крутійського Союзного договору — було пізно.
У іншій резолюції «Про голод 1932—1933 рр.» ми вимагали «дати принципову політичну й правову оцінку трагічним подіям 1932—1933 рр., які призвели до масового організованого голоду та загибелі мільйонів людей на Україні, Кубані, Дону, в Казахстані та інших районах країни».
Ми пропонували створити Комісію З’їзду народних депутатів СРСР для з’ясування справжніх причин, обставин, масштабів і наслідків масового голоду 1932—1933 рр. і засудження політики геноциду щодо власного народу».
Чи треба казати, що й ця пропозиція була категорично відкинута кремлівським керівництвом.
До певного моменту наші колеги по МДГ — російські демократи — підтримували (під великим впливом А. Сахарова і Г. Старовойтової) наші ідеї суверенізації республік СРСР, зокрема, України. Драматичним моментом у цій боротьбі стала спроба МДГ на IV З’їзді народних депутатів СРСР (грудень 1990 р.) проголосувати резолюцію, запропоновану Е. Козіним — доцентом Сумського філіалу Харківського політехнічного інституту (Сумський територіальний виборчий округ), в якій порушувалося питання щодо визнання З’їздом декларацій про суверенітет і незалежність, прийнятих парламентами союзних республік.
Це був ключовий момент в історії з’їздів народних депутатів СРСР — перевірялося ставлення органу верховної влади до прагнень союзних республік стати суверенними державами.
На пропозицію українця негайно дав негативну відповідь... інший українець — Г. Ревенко: мовляв, суверенітет республіки, народу, особистості є непорушним і ніким не може бути затверджений (!). Один із активних російських членів МДГ також виступив проти, бо в резолюції, бачите, не згадувалися автономні республіки. Тут же на сцену був випущений рожевощокий полковник-політрук із милозвучним українським прізвищем Петрушенко, який закричав, що міжрегіональну депутатську групу необхідно терміново перереєструвати «бо в нас (у кого?) лежать заяви дуже багатьох депутатів про необхідність парламентського розслідування у зв’язку з фінансуванням спецслужбами Заходу однієї з наших депутатських груп».
Незважаючи на опір А. Лукьянова, резолюцію проголосували: «за» — 515 голосів, «проти» — 1197. Ідею відновлення суверенітету республік провалила реакційна більшість. Дуже цікавим був поіменний склад тих, хто голосував того дня в Кремлі (наводжу, щоправда, неповні дані щодо депутатів від України):
«За»: Амосов М., Беліков М., Бондаренко Б., Братунь Р., Бурих Ю., Вакарчук І., Гончар О., Гром’як Р., Зелінський І., Качаловський В., Козін Е., Конєв С., Коротич В., Мартиросян В., Павличко Д., Петрук-Попик Г., Рябченко С., Сандуляк Л., Сорочик Ю., Таланчук П., Тихоненков Е., Ткачук В., Федорів Р., Черняк В., Шинкарук В., Щербак Ю., Яворівський В.
«Проти»: Андронаті С., Ведмідь А., Венгловська В., Гіренко А., Губенко С., Дикусаров В., Друзь П., Єльченко Ю., Івашко В., Кавун В., Касьян М., Корнієнко А., Кравець В., Крючков Г., Лисицький В., Масол В., Мироненко В., Моторний Д., Орлик М., Олійник Б., Парубок Є., Патон Б., Пичужкін М., Плютинський В., Сухов Л., Трефілов В., Цибух В., Червонописький С.
Обидва списки неповні, але вельми промовисті. Серед відомих російських демократів «за» голосували Ю. Афанасьєв, Г. Бурбуліс, М. Полторанін. Також «за» були Г. Арбатов, Є. Веліхов і Й. Кобзон.
Мій сусід по залу засідань Верховної Ради в Кремлі, майбутній президент Казахстану Н. Назарбаєв, проголосував «за» (!), натомість такі визначні російські демократи, як А. Собчак і С. Станкевич утрималися, а П. Бунич, С. Залигін і Т. Заславська голосували «проти».
Детально розповідаю цю історію з прізвищами не для того, щоб когось внести на дошку пошани, а комусь залишити «чорну дошку», а для того, щоб сьогоднішні читачі зрозуміли, як важко пробивалися ідеї державного суверенітету республік СРСР крізь фортифікації, зведені прибічниками імперії.
4. УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ
Дуже плідною виявилася співпраця з російськими демократами у сфері відносин України і РРФСР. Це, мабуть, була вершинна точка, після чого почалися збої, бо, сівши у спільний вагон «демократія», ми зійшли на станції «нація», де наші шляхи поступово розійшлися, незважаючи на прекраснодушні ілюзії багатьох учасників процесу.
Отож, у 1990 р. на одному із засідань Народної Ради України, до якої входила також група народних депутатів СРСР від України (їхні імена наведені вище), було вирішено послати групи депутатів до різних союзних республік із метою зміцнити відносини між парламентами. Народний депутат України Володимир Крижанівський і я поїхали до Москви, де зустрілися з представниками парламентського блоку «Демократична Росія». Мені випала висока честь на доручення колег підготувати первинний проект Заяви про принципи міжнародних відносин України та РРФСР на основі Декларації про державний суверенітет (усі численні варіанти проекту з доповненнями і правками зберігаються в моєму архіві). Згодом разом із Д. Павличком і С. Рябченком ми доопрацювали Заяву. Переговори відбувалися в Москві з відома Бориса Єльцина і Леоніда Кравчука і 29 серпня 1990 р. завершилися підписанням. Переговори велися в будинку Уряду РРФСР (Білий Дім), де нас прийняв тодішній Голова Верховної Ради РРФСР Р. Хазбулатов.
До складу української делегації входили народні депутати СРСР і УРСР І. Вакарчук, І. Драч, І. Заєць, В. Крижанівський, Л. Лук’яненко, Д. Павличко, В. Пилипчук, С. Рябченко, В. Шовкошитний, Ю. Щербак та І. Юхновський. У російській делегації були представлені народні депутати СРСР та РРФСР Ю. Афанасьєв, С. Ковальов, В. Лукін, А. Мурашов, Л. Пономарьов, С. Філатов, М. Челноков, С. Шахрай, Ф. Шелов-Коведяєв, В. Югін, О. Яблоков. Переговори тривали вісім годин поспіль в дружній атмосфері. Серйозних концептуальних суперечок не було, але мали місце термінологічні розходження.
Скажімо, майже всі російські колеги погодилися щодо вживання слова «імперія». У Заяві зазначалося, що «договір про утворення СРСР (1922 р.) фактично ліквідував державну самостійність як України, так і Росії, і заклав підвалини сталінської імперії, що стала концтабором для всіх народів, які опинилася в її складі»: хотів би я побачити такий документ, підписаний сьогодні членами Державної думи Росії! Особливо наполягав на слові «імперія» Ю. Афанасьєв. Але один із учасників зустрічі заперечив, що формально Радянський Союз не «імперія» — бо не було Государя імператора. Цей сміхотворний аргумент був проігнорований.
У основу міждержавних відносин України й Росії були покладені:
— суверенна рівність сторін;
— невтручання у внутрішні справи... і відмова від застосування сили або економічних та інших методів тиску;
— непорушність існуючих державних кордонів... і відмова від будь-яких територіальних претензій;
— взаємовигідне співробітництво... урегулювання будь-яких спірних проблем у дусі злагоди.
Заява складалася з трьох розділів і була унікальною — не лише тому, що оприлюднена ще до укладання офіційних договорів, за рік до спроби путчу в Москві та проголошення державної незалежності України; не тільки тому, що тут вперше в політичний літературі вжито словосполучення «Співдружність незалежних держав». Унікальність Заяви полягала в тому, що група відомих політичних діячів України й Росії, більшість із яких належала до опозиційної групи А. Сахарова, вперше в історії відносин двох країн і народів так чітко сформулювала принципи співіснування України й Росії як незалежних держав і ті проблеми, що їм треба було вирішити.
Відверто кажучи, мене вражала й «уміляла» великодушність наших московських колег, які в той час, здавалося, готові були назавжди позбутися психології «старшого брата» щодо України та щиро визнавали її незалежність (хоча пізніше деякі з них повернулися до імперської великодержавницької фразеології).
5. ПРОЩАВАЙ, МОСКВА
З’їзд народних депутатів СРСР, засідання ВР СРСР зробили своє: вивели з підпілля на відкритий суд радянських громадян (завдяки теле- і радіотрансляціям) величезну кількість замовчуваних раніше проблем — від історичних злочинів сталінізму до політичних та економічних провалів сучасного «реального соціалізму». Відкрилася скринька Пандори, нажахавши тих, хто зазирнув усередину. Події у Тбілісі, Вільнюсі, Ризі об’єднали демократів у неприйнятті насильства й засудженні безпринципної політики М. Горбачова. Було зрозуміло, що назрівають серйозні події й що доля України буде вирішуватися не в Кремлі, а в Києві.
У травні 1991 р., перед тим, як остаточно повернутися до Києва, я опублікував у московській «Литературной газете» статтю «Реквием по парламенту», де назвав А. Лукьянова підступним Сальєрі при Горбачові. Стаття, як мені розповідали, викликала лють М. Горбачова. Дозволю собі процитувати лише одне місце з цієї статті:
«Трагічною помилкою М. С. Горбачова і тих, хто за ним стоїть (чи керує ним), є спроба вперто, не рахуючись із жодними реаліями, ні з якими очевидними ознаками зростаючого політичного землетрусу, зберегти унітарно-центристську модель СРСР в її першозданно-сталінській чистоті й простоті. Існуючи ніби в двох світах — українсько-київському, із його синьо-жовтими прапорами незалежності, із його впертою волею до створення суверенної держави, — і в примарному кремлівському світі ілюзій, — я з особливою ясністю бачу, наскільки великими й небезпечними є протиріччя між ними... Боюсь, що [в Кремлі] сильні ще ілюзії того, що можна буде приборкати злонамірених сепаратистів, які «рвуться до влади», і повернути все на кола свої. Якщо така логіка переможе — це буде величезним нещастям для країни. Невже піддадуться на провокації політичних параноїків, які закликають до введення надзвичайного стану, і не послухають політичних реалістів — керівників союзних республік, тих, хто знає, чим може відгукнутися «танкова» фаза перебудови в країні?»
Статтю було опубліковано 15 травня 1991 року — за три з лишком місяці до спроби перевороту, одним із організаторів якого був А. Лукьянов, спроби, що закінчилася остаточним розпадом СРСР.
6. НАМ ВИПАВ УНІКАЛЬНИЙ ШАНС
Так, ми багато в чому помилялися: за два роки роботи в Кремлі в прах розвіялися наші рожеві мрії та ілюзії. Так, ми були наївні, ми ще не спізнали страшної смертельної сили грошей, які багатьом замінили сьогодні й честь, і совість, і турботу за державу. Так, ми не виконали всіх обіцянок, даних своїм виборцям.
Але ми робили чесні спроби хоч трошки змінити хід справ на краще в тій державі, що руйнувалася на наших очах, зробити все, щоб не допустити спалаху громадянської війни на нашій землі. Ми вболівали за Україну, за її майбутнє.
Ми боролися — й відмінили ганебну 6-ту статтю Конституції (вже нині забуту), яка давала право верхівці однієї партії принижувати і грабувати велику країну. Ми розсекретили чорнобильські таємниці і провели моральний суд над винуватцями цієї та інших катастроф.
Ми вийшли 13 січня 1991 року — у свинцевий день кровопролиття в Литві — однією командою, що складалася з російських і українських членів Міжрегіональної групи, на засніжену Красну площу й підняли свої депутатські посвідчення перед Мавзолеєм, щоб мертва людина, яка там лежала, і його мертве оточення знали — їхня влада закінчилася! Країна встала з колін.
Ми жили Політикою та Історією, а не дрібними продажними пристрастями, жалюгідним гламуром і телевізійними шоу політичних пігмеїв. Ми не мовчали, як сьогоднішні сірі кнопкодави і безголосі легіонери, а залишили по собі сотні документів — резолюції, проекти законів, протестні заяви, звернення, ми очолювали перші вільні демонстрації, виступали на масових мітингах і зборах, доводячи свою правоту. Ми були чесні перед собою і нашими виборцями, які, вірю, це розуміли. І сьогодні зі мною здоровкаються мої колишні виборці — я пишаюся цим.
Частка і наших скромних зусиль є в глобальних геополітичних змінах, що сталися за останні двадцять років.
Чи є ще більше щастя — побачити й привітати прихід Історії й свободи на землю твоєї Вітчизни? Чи є ще більша печаль — стати свідком того, як авантюристи, охоплені жадобою влади, і зайди без роду й племені намагаються знищити незалежність української держави, створеної кров’ю і тяжкою працею попередніх поколінь...
