Весна на Оболоні

«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть...»

Як кожний українець, котрий ходив до школи, я знаю цей вірш. І, як більшість тих колишніх школярів, на свій сором пам’ятаю з нього лише оті рядки — і не більше.

Хата в мене типова: блочна, на дев’ять поверхів і кілька під’їздів, велетенською літерою П; такими забудовано пів-Оболоні. Прямо напроти мого вікна, посередині двору, росте клен. За останній рік він майже дотягнувся до вікон мого шостого поверху і, мені на втіху, зупинятися не збирається. У березні він зазвичай випускає міріади сережок. Але для мене весна починається з абрикос. Поміж ними є одна, найбільша, й у свій час стара абрикоса просто вибухає рожевим і десь із тиждень світиться на всю околицю. Однак те, що всі зимові поневіряння вже позаду, розумієш, коли у складну природну імпровізацію вступають вишні.

Ними обсаджена моя частина будинку, а біля під’їзду навпроти взагалі цілий маленький гайок. На тлі швидких абрикос вишні виглядають загальмованими, аж занадто стриманими, все стоять і стоять із набубнявілими бруньками. Та врешті-решт той день настає. І тоді на мою бетонну коробку, що трохи нагадує зашкарублу від старості, картату, з латками балконів, ряднину, стає приємно дивитись. Тому що садок вишневий коло хати. Хрущів, правда, нема, але вистачає іншої цікавої живності, тим паче достеменно відомо, що через якийсь місяць прямо попід вікнами почнуть намотувати кола заворожливо стрімкі стрижі, а в кількох кварталах звідси, за двадцять хвилин ходи, защебечуть соловейки. Гілля з білим суцвіттям хилиться додолу, просто над доріжкою, що веде до під’їзду, тож кожний раз, як виходжу надвір або повертаюся додому, вишня торкається цвітом обличчя. Можна відсунути рукою, а можна уткнутися у квіти і постояти трохи. Перетворитися на такого собі безмовного шевченківського хруща.

Одне слово, як розквітаються вишні — двір мій буяє справжньою оазою посеред оскаженіло забудовуваного Києва.

Що цікаво, вишневий сад став також одним із центральних символів і в російський літературі. Але в Чехова то радше сумний знак — метафора втраченого раю, історія забуття і руйнування найдорожчих речей та спогадів. Сподіваюся, що мої розкішні оболонські володіння не будуть продані за борги і не дотягнуться сюди своїми сокирами незаконнонарождені діти підприємливого чеховського Лопахіна. Ростимуть вишні надалі — значить, і в мене все буде гаразд. Та й інакше бути не може. Адже:

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає.
А мати хоче научати,
Та соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все...
Тільки дівчата
Та соловейко не затих.

Соловейки — трохи далі, на затоці.