Змагання за інвестора

За декілька днів до інавгурації Президента Віктора Януковича уряд Тимошенко склав список «ласих» державних підприємств. До нього увійшли 128 об’єктів, що перебувають у сфері управління різних міністерств і відомств, НАНУ, Фонду держмайна та Держуправління справами. У ЗМІ відповідне повідомлення з’явилося під заголовком «В Україні ще є що цупити». Як зазначало джерело в тодішньому Кабміні, це саме ті об’єкти, які при новому керівництві можуть «поплисти» з держвласності.

Мабуть, ця інформація не пройшла повз увагу нової влади при призначенні керівника Фонду держмайна. Ним став визнаний фахівець цієї сфери — директор Інституту приватизації, власності й інвестицій, екс-керівник Контрольної комісії Верховної Ради з приватизації Олександр Рябченко. Він тепер, образно кажучи, в одній особі й сторож, і продавець. В той же час, це призначення далеко не всім припало до душі. А народного депутата від Компартії Леоніда Грача навіть здивувало: мовляв, «комуністи не можуть займатися приватизацією». Утім, сам Олександр Володимирович, судячи з його відповідей на запитання «Дня», поставився до свого призначення вельми спокійно й, мабуть, аж ніяк не збирається робити ставку на націоналізацію. У його планах сумлінно та з властивою йому науковою скрупульозністю займатися дорученою справою.

ЛЕГІТИМІЗАЦІЯ ВЛАСНОСТІ

— Науковці визначають нинішню соціально-економічну систему в Україні як пасивну фазу «агресивного капіталізму» (активна, коли розподілялися капітали й сфери впливу, завершена). Вам як голові ФДМУ випало завершити формування інституту приватної власності в країні. Чи готова до цього законодавча база? Які нові закони розроблятимете й пропонуватимете уряду? Чи створять вони рівні правила гри на цьому ринку?

— Законодавча база не те що не готова — її просто немає. Фонд у своїй роботі спирається на законодавство, що ухвалювалося десять років тому. Це програма приватизації 2000 року, й вона, певна річ, не відповідає нинішньому етапу розвитку країни й тим завданням, які перед нею стоять у сфері приватизації. Для ефективного досягнення потрібних результатів ця програма просто не годиться. Але в нинішній обстановці, коли немає протистояння по лінії парламенту, Кабміну та Президента, а є розуміння і єдине налаштування на роботу, ми впевнені, що зможемо провести через Верховну Раду закон про Фонд держмайна. Він буде обов’язково внесений, проголосований і підписаний Президентом, бо він потрібен для визначення місця й ролі Фонду в економічному процесі. Тим часом, ми розробимо й представимо до парламенту нове бачення програми приватизації. Це буде база для процесу руху держвласності. Десять років не минули дарма, зокрема це помітно й за висловами науковців, яких ви згадуєте. Зараз у нас, дійсно, інший етап та інший стан власності, ніж це було десять років тому, перед країною стоять інші економічні завдання. Головне, що на нинішньому етапі приватизація повинна перетворитися з мети на інструмент. Колись, на початку, така мета (скажімо, продати якийсь відсоток власності) була нормальною, а зараз це просто абсурдно. Перед приватизацією має ставитися завдання — досягти такого-то результату — і лише для цього продаж підприємств може використовуватися.

— А як щодо правил гри?

— Я вважаю, що держава має потребувати рівних правил гри. Сьогодні власність в Україні недооцінена. Насправді вона набагато дорожча. Але річ не у формулах, що застосовуються для оцінки. Погано, що інвестор вважає нашу власність дешевою. Це відбувається не тому, що власність якась не така, а головним чином через його невпевненість, через нашу нестабільність, непрозорість і великі ризики... І держава на цьому програє в конкретних грошах, у кредитних рейтингах. Тому, я вважаю, держава має пряму зацікавленість підвищити довіру інвесторів до процесу приватизації, до управління держвласністю. А зробити це можна, лише якщо для всіх встановлені єдині й рівні правила гри, прозорих приватизаційних трансакцій. Щойно ми починаємо проводити приватизаційні конкурси справедливо, без гри на когось одного, в абсолютно рівних умовах — зростає вартість українських підприємств. Насправді всі країни змагаються в боротьбі за інвестора. Той, хто виграє, отримує поштовх у розвитку економіки. І всі бачать: країна пішла вгору. А в основі цього — успіх у конкуренції за інвестора.

ГОЛОВНЕ — ЗНАЙТИ ХОРОШОГО ІНВЕСТОРА

— Яким цього року має бути внесок вашого відомства в бюджет?

— Бюджету на 2010 рік, як ви знаєте, поки немає. Але в бюджеті, поданому попереднім урядом, була сума в 10 мільярдів гривень. Поки що й ми на неї орієнтуємося.

— Це реальна цифра?

— Цілком. У нас є підприємства, яким не лише потрібен інвестор — вони його вимагають. Але ми не збираємося їх продавати просто для наповнення бюджету. А ті об’єкти, які потребують інвестора, щоб підняти виробництво, напевне принесуть 10 мільярдів. Таку суму ми наберемо й цього року, й наступного. Є низка підприємств, які швидко втрачають вартість. Якщо їх не виставити цього або наступного року, потім у цьому вже взагалі не буде сенсу ні для нас, ні для інвестора. Тут я мушу сказати, що слово «приватизація» в Україні вже втратило своє класичне значення — так сталося. Усе, що в нас досі робилося на цьому напрямку, лише з великою натяжкою відповідає класичному значенню цього терміну, а звідси й багато наших бід. Надзвичайно важливо знайти інвестора, здатного вкласти гроші в державну власність, і господарювати з нею (державою) чи то спільно, чи то самостійно. Перехід у приватні руки — не головне завдання. Це може бути, а може й ні. Головне, щоб підприємство працювало, створювало робочі місця, незалежно від форми його власності. А далі життя, економіка, ринок розставлять усе на свої місця. Але суто державну власність дуже важко розвивати, бо кредити для неї менш доступні. У результаті практика свідчить, що чимало державних підприємств у нашій країні розграбовано майже зовсім.

— Перед вами не ставиться завдання здобувати кошти для бюджету?

— Вони й так надійдуть до бюджету. Їм більше нікуди йти.

— А ви не проти того, що вони, можливо, можуть бути «проїдені»?

— Як використовувати кошти бюджету — не наша компетенція. Але слід розуміти, що в країни є важка спадщина щодо того, як треба витрачати гроші в умовах кризи, сформована торік, і від неї важко відразу й різко відмовитися. Якась частина коштів від приватизації, звісно, піде на соціальні програми. Надалі кошти, якщо ми їх створюємо не за рахунок роботи підприємств, а залучаємо з додаткових джерел, зокрема й шляхом продажу держвласності, мусять мати виключно інвестиційний характер і вкладатися в розвиток економіки, щоб вона працювала ефективніше. Якщо держава бачить, що якісь підприємства треба проінвестувати, й від цього буде реальний ефект, то це слід робити не відкладаючи. Якщо підприємство задихається, треба дати йому обігові кошти, на які воно зможе спертися. Таким чином, ми отримаємо добру віддачу від приватизаційних надходжень.

ПЕРЕПОНА ДЛЯ РЕЙДЕРСТВА

— Чи мусить держава допомагати приватним (приватизованим) підприємствам, аби уникнути критичної маси проблем на мікрорівні? Чи не створить така допомога загрозу макроекономічній ситуації?

— Справа держави піклуватися про економіку та застосовувати всі засоби, які вона вважає необхідними. Не виключена й підтримка приватних підприємств. Але це не мають бути дарунки. Участь держави як інвестора з отриманням контрольного пакету акцій має бути взаємовигідною. Наприклад, підтримуючи деякі системні банки, уряд захищав від краху всю фінансову систему країни, яка інакше могла зруйнуватися. Це призвело б до страшних втрат для громадян, які розмістили там свої депозитні вклади. Отже, тимчасова підтримка приватних банків — справа необхідна. Але допомагати слід лише тим, хто має шанс звестися на ноги. А коли справи в них почнуть улагоджуватися, держава зможе свою частку в цих банках продати приватним інвесторам і добре на цьому заробити, повернути гроші до бюджету, тоді як банк і його вкладники будуть врятовані.

— Чи правда, що право власності вже встановлено майже на всі економічні об’єкти країни — від підприємств до земельних ділянок?

— Це твердження не відповідає дійсності. Особливо, якщо вести мову про приватну власність. Якщо розглядати стосовно основних фондів, то державна власність в Україні складає 21%, муніципальна — 32% і 47% — приватна власність. Це, я думаю, близько до оптимального співвідношення. А ось їх доля у ВВП, тобто ефективність, дасть нам зовсім інші пропорції — приватна власність домінуватиме. Проте, не можна говорити, що у нас вже все розподілено. Це не так. Наша проблема в тому, що при чималому приватному секторі економіки в країні досі не створено дієвого захисту прав власності. Один із наслідків цього — рейдерство. Інвестори як іноземні, так і внутрішні, від цього явно не в захваті. Крім того, таке явище стало одним з елементів, які дуже сильно занижують вартість національного майна при капіталізації України як держави.

— Що потрібно зробити, аби забезпечити нарешті реальний захист прав власності?

— Необхідно жорстке законодавство і чіткі судові рішення. І захист прав власності забезпечено. Чому були проблеми з цим? І чому це взагалі стало можливим? В країні не було політичної волі. Як закріпити власність, зробити її священною і недоторканною — все це зрозуміло. І погляньте: адже десять років тому такої ситуації не було, хоча красти шляхом рейдерських атак можна було б набагато успішніше. Але цього не було. Потім стало звичною справою, коли суди почали приймати фантастичні рішення, а рейдери, спільно із силовиками, влаштовувати на очах у всіх жахливі атаки на чуже майно. Справа полягала у відсутності політичної волі покласти цьому край.

— А зараз вона є?

— Зараз є. Ось побачите. Ситуацію буде змінено. Наявність політичної волі однозначно веде до змін, коли рейдерство стане неможливим.

ВИВІСКИ З БОРГАМИ

— В Україні досить багато державних (які не підлягають приватизації) і казенних підприємств, а також підприємств із державною часткою в статутному фонді. Які ви бачите можливості для того, щоб спростувати поширене твердження про неефективність держуправління і підвищити ефективність роботи таких держпідприємств, а також їхній внесок у держбюджет?

—На кожному держпідприємстві має бути своє чітке завдання, яке прописує, що воно має робити. Держава найчастіше досягає поставлених цілей там, де працює разом з інвестором, але одночасно на цьому напрямі приватний капітал без держави просто не може бути ефективним. Тому держава повинна утримувати такі підприємства, створюючи базу для вирішення соціальних завдань. Крім того, вона має використовувати своє майно для технологічних та економічних проривів. Наприклад, у літакобудуванні, в космічних дослідженнях, де рішення, які приймаються, базуються на міждержавних відносинах. Держава повинна концентруватися на головних для майбутнього країни напрямах. Та чи варто йому зберігати своє майно для роботи в жорсткому конкурентному середовищі? Ви розумієте, що це рівнозначно його втраті, якщо, звичайно, там немає додаткового джерела інвестицій приватного капіталу. Погляньте, які підприємства останніми роками продавала держава. Фінансово-промислові групи просто приклеювалися до держвласності й поступово висмоктували з неї всі соки. А потім проводили її через банкрутство і ставали фактичними власниками. Частенько від підприємств залишалися тільки вивіски з боргами. Майна вже не було. Земля відведена іншим структурам. А суть вивіски — тут колись знаходилося державне підприємство. Отже, відповідь на ваше питання — в державно-приватному партнерстві, але такому, яке будується на чіткому законодавстві. Зараз, наприклад, багато говориться про інновації. Але не вийде це масштабно у приватного власника. Саме держава повинна цей процес очолити, організувати і зрушити з місця, у тому числі й стосовно фінансового та ресурсного забезпечення. Тут не можна сподіватися на приватний капітал. Це — завдання державного апарату, завдання державної власності. І на них потрібно концентрувати зусилля.

— Багато хто вважає, що головне завдання ФДМУ — продаж держмайна. Але кон’юнктура для цього неналежна, а бюджет вимагає... Так виставлятимете на продаж Одеський припортовий завод і «Укртелеком» чи чекатимемо кращих часів? Є, можливо, і третій шлях: спочатку якимось чином підняти їх ринкову вартість, а вже потім продавати...

— Дуже правильно в наших умовах домагатися підвищення ринкової вартості об’єктів, які виставляються на продаж. Це головне технологічне завдання, що відрізняє нинішній етап приватизації. Ми вже говорили, що приватизація в сьогоднішніх умовах вже не мета, а інструмент. Але важливо ще й забезпечити зростання вартості об’єктів, та збільшення капіталізації всієї країни. Це треба зробити, і це робитиметься, супроводжуючи будь-який великий продаж. Лише тоді, коли вартість підприємства почала підвищуватися, можна говорити про пошук інвестора. Якщо держава ділиться правами власності з приватними інвесторами, то вона повинна отримувати за це нормальні гроші. Що стосується Одеського припортового, то за ним тягнеться неприємний борг, що утворився з вини держави, — 800 мільйонів гривень — неповернена застава за участь у приватизаційному конкурсі. Не секрет, що у минулого уряду ці гроші були зняті з рахунків і кудись пішли. Сьогодні вони висять як борги. З нами за них судяться і виграють. Жодних підстав не повертати немає, але й грошей теж фізично немає. Для Фонду це дуже складне завдання, оскільки ця сума приблизно дорівнює об’єму коштів, отриманих торік від приватизації. Але головне, що невдала історія приватизації ОПЗ реально знизила його нинішню ринкову вартість. Я не впевнений, що рішення про його приватизацію в цих умовах може бути прийняте. Є багато «за» і багато «проти». Й ухвалення рішення — набагато вище.

На жаль, не набагато кращою є ситуація довкола продажу «Укртелекому». Не секрет, що момент для його вигідного продажу упущено. Це потрібно було робити ще три роки тому, коли його ринкова капіталізація досягала 4,5 мільярдів доларів і наближалася до п’яти мільярдів. Зараз вона не досягає й 1,5 мільярда. На жаль, не доводиться розраховувати, що з підйомом економіки цей об’єкт також почне швидко зростати в ціні. У підприємства серйозні труднощі, воно зафіксувало не прибутки, а збитки. І перспективи, якщо туди своєчасно не привести серйозного інвестора, досить важкі. Отже, в даному випадку інвестора потрібно шукати, хоча сприятливий час, коли ціна продажу могла б досягти п’яти мільярдів доларів, повторюю, упущена. Проте інвестор життєво потрібен, як потрібен лікар і ліки. Якщо ми ще два роки потримаємо «Укртелеком» у держвласності, то всі розмови про продаж можуть припинитися. Тоді станеться просто позаприватизаційний розподіл власності, коли держава взагалі не матиме ані договору, ані реального впливу... Отже, «Укртелеком» ми обов’язково просуватимемо на приватизацію. Оскільки він більше за інші великі підприємства країни потребує інвестора.

— А що ще є у нас для продажу?

— Ми виставили «Луганськтепловоз» — теж підприємство з украй неприємною і навіть якоюсь безглуздою історією. Ви знаєте, що цей завод був вилучений з приватного володіння і повернений у держвласність. Після цього у нього серйозно виросли борги по зарплаті, що наближаються вже до 40 мільйонів гривень. Їх доведеться гасити потенційному покупцеві. Урок із цієї ситуації очевидний: продаж потрібно проводити прозоро, не орієнтуючись на жодні інші інтереси, окрім державних. Інвесторові треба допомагати, але при цьому жорстко контролювати його діяльність. А він цьому підприємству, безумовно, вкрай необхідний. Без інвестора, враховуючи реальний ринок збуту продукції, а це в основному «Укрзалізниця» і Російські залізниці, у підприємства немає перспектив.

— Але чи прийде до нас взагалі інвестор, якщо ми й надалі не повертатимемо застави, внесені в ході скасованого згодом конкурсу з продажу ОПЗ?

— Інвестор все одно прийде. Але хвости з минулого дуже сильно підвищують коефіцієнт ризику, що впливає на ціну приватизації. Це неприємно й образливо, але абсолютно не залежить від формул, за якими визначається стартова ціна продажу. Тут працює рівень довіри або недовіри інвестора. Як тільки ми щось робимо неправильно, ціни знижуються. Причому помилка допускається на одному об’єкті, а ціни падають відразу на всіх.

— Чи вплинула на ціни приватизації також історія з компанією «Венко», яку позбавили можливості реалізовувати контракт про розділ продукції при видобутку корисних копалин на шельфі Чорного моря?

— Питання, здавалося б, не до нас, оскільки про приватизацію там не йшлося. Але потрібно добре запам’ятати, що всі історії, в яких комусь щось надається, а потім відповідне рішення скасовується, негативні для країни в цілому. Виходить, що ми мудрі, як кажуть, лише по шкоді. Тому нам необхідно, нарешті, всім засвоїти, що будь-яка дія, яка зачіпає права інвесторів, має бути зрозуміла не лише нам, але й світові. Інакше втрати обов’язково й набагато перевищать здобутки.