Новий поворот у непередбачуваній історії

Адже нині ремесло історика в цій країні — справа величезної державної важливості, а історик виступає не як незалежний дослідник, а як зобов’язаний відповідати всім стандартам лояльності державний службовець. Потурбувалися у сусідів і про реальних, і про можливих історичних дисидентів. Міністр надзвичайних ситуацій генерал-полковник Сергій Шойгу запропонував Державній думі ухвалити закон про кримінальну відповідальність «за заперечення перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні». Пропозиція, звичайно, первісно безглузда, вищий вияв солдафонського інтелекту. По-перше, ну хто ж заперечує, що в травні 1945 року саме радянські війська стояли в Берліні, а не німецькі — в Москві. По-друге, йдеться про перемогу не лише «радянського народу» (якого не було в природі, оскільки йшлося про конгломерат найрізноманітніших у етнічному, расовому, культурному, лінгвістичному та історичному значеннях народів, зігнаних залізом і кров’ю в одну державну кошару), але й сталінського режиму, внаслідок цієї перемоги тоталітаризм у СРСР значно посилився і зміцнився. Забороняючи критичне дослідження всіх цих обставин, нинішня влада РФ після прийняття закону, запропонованого С. Шойгу, де-юре і де-факто оголосить себе ідеологічною правонаступницею тоталітарного режиму. Буде зайвим казати, що подібний закон перекреслить будь-які можливості неупередженого вивчення і викладання історії Другої світової (і Великої Вітчизняної як її частини), перетворивши цю епоху в суто пропагандистський феномен у свідомості суспільства. Які «перли» продиктує політична влада російським історикам, сьогодні можна лише здогадуватися. Не даремно ж Уїнстон Черчілль називав Росію «країною з непередбачуваною історією». До речі, за 70 років існування СРСР історична парадигма змінювалася, щонайменше, двічі. У 20—30-ті роки ХХ століття кавказці Шаміль і шейх Мансур, казах Амангельди та інші оголошувалися героями національно-визвольного руху народів проти царизму, а наприкінці 30-х, у 40-ві, 50-ті й пізніше вони ж трактувалися як злісні націоналісти й агенти проклятого Заходу або Туреччини. Відомо, як пізня радянська історіографія любила Богдана Хмельницького за його переяславський «подвиг». А ось що писали про нього у Великій радянській енциклопедії, виданій у Москві 1935 року. Відкриваємо 59-й том, знаходимо статтю «Хмельницький», читаємо: «Хмельницький, Богдан Зіновій Михайлович (народ. наприкінці XVI ст., помер 1657 року), політичний діяч середини XVII століття в Польщі та в Україні, ім’я якого пов’язане з найбільшою селянською війною в Україні, що іменується в дворянсько-буржуазній історіографії «Хмельниччиною» (див. Селянська війна в Україні); зрадник і ярий ворог повсталого українського селянства». І далі: «1651 року Х. відправив послів до Москви для переговорів про союз із Московською державою, про протекторат останньої над Україною, визнавши ще раніше протекторат із Туреччиною. Переговори з Москвою тягнулися три роки й завершилися 1654 року відомим Переяславським договором, що знаменував собою союз українських феодалів із росіянами і, по суті, юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною».

А в статті «Хмельниччина» зазначається наступне: «...Термін походить від імені Богдана Хмельницького, який насправді не був і не міг бути вождем революції і зіграв у ній роль зрадника повсталих козацько-селянських мас, сприяючи закріпленню колоніального володарювання Росії над Україною і кріпосного гніту».

Мине зовсім небагато років і формулювання з ВРЕ трактуватимуться як найзапекліший український націоналізм, як підстава для обвинувачення і найсуворішого вироку. Радянсько-російська історіографія зробить черговий крутий поворот. Саме перед необхідністю такого вона стоїть і сьогодні. Після розпаду СРСР виникло немало питань, на які складно дати відповідь, перебуваючи в рамках традиційної імперської історичної схеми, яка стверджувала, що єдиний руський народ (із його трьома відгалуженнями) сформувався спочатку на Дніпрі, в Києві, а потім «трьома потоками» під тиском степових кочовиків «перетік» на землі Центральної Росії і Київська Русь перетворилася в Русь Московську. У радянські часи була вигадана ще й «трьохспальна колиска», в якій, нібито, народилися троє «немовлят», три «братських народи», один з яких (ми знаємо, який) відразу став «старшим». Ці схеми могли працювати, поки на їхньому захисті стояв царський околодочний наглядач або радянський чекіст. Але після 1991 року, після краху імперії і виникнення нових незалежних держав, претензії Москви на велику спадщину древнього Києва стають усе менш переконливими. З’явилося багато публікацій, які мало що залишають від «єдиного руського народу» від Карпат до Суздалі, від «спільної колиски» та інших імперських історичних міфів, що вже устоялися.

Нині російським історикам не так просто пояснити російському школяреві, чому історія його народу й країни починається за кордоном, в іноземній державі. Коли Україна була частиною Росії/СРСР, то і її історію можна було оголошувати частиною історії Росії/СРСР за принципом: якщо Україна наша, значить усе її минуле — це наше минуле. Тепер, коли Україна суверенна держава, цей принцип не працює, бо історія України належить самій Україні. Є ще один каверзний момент: переважна більшість видатних пам’яток давньоруської літератури була створена в центрі Русі, в межах сучасної України, а не на далекій периферії Київської держави. Саме з Києва розповсюджувалося християнство, освіта, наука, правові норми тощо. Сьогодні цей факт викликає в російських істориків деякий комплекс неповноцінності, оскільки потрібно визнати свою історичну відстороненість від Києва і той простий факт, що територія від Карпат до чернігівських лісів, від Полісся і до Чорного моря — це Батьківщина українців, а історичною батьківщиною великоросів є межиріччя Оки та верхньої Волги. Та й непристойно великій Росії вести нині свою історію від столиці іноземної держави. Тому російські «государеві» історики активно взялися відшукувати новий центр Стародавньої Русі, звичайно ж, на території Російської Федерації. Вони його, безумовно, знайдуть, попутно розжалувавши Київ і позбавивши його статусу «матері міст руських», «мама», всупереч Нестору й Карамзіну, буде інша. Ця псевдоісторична метушня дуже нагадує забавний випадок, що мав місце в 30-х роки ХХ ст. у верхівці політичного керівництва ВКП(б). Тоді, після конфлікту «кремлівського горця» з дружиною Леніна, Сталін сказав Крупській: «Товаришу Крупська! Якщо ви себе неправильно поводитимете, ЦК призначить Іллічу іншу вдову». Між іншим, у цьому контексті обговорювалася кандидатура товариша Стасової, якій Ленін виявляв деякі знаки уваги після смерті Інеси Арманд. А ось тепер, за «погану поведінку» України, Стародавній Русі замість Києва московський «ЦК» призначить іншу «матір міст». І не врятують нас від цього «покарання» ніякі протести відомих київських академіків-москвофілів... Кандидати на «матір» уже є. Це Новгород і Стара Ладога. З Новгородом, щоправда, також виникають делікатні обставини. Річ у тім, що майже все корінне населення Пана Великого Новгорода було в XV—XVI століттях повністю винищене московськими князями. Це був класичний геноцид. За своїм соціально-політичним устроєм Новгородська республіка не мала нічого спільного з азіатсько-ординськими порядками контрольованої Сараєм (столицею Орди) Московії. Тут неминуче виникнуть питання, як історичні, так і етичні. Дуже вже екзотичне бажання спадкоємця ката оголосити себе спадкоємцем жертви у всьому цьому відчувається. А ось зі Старою Ладогою справи йдуть краще. Адже це порівняно невеликий варязький опорний пункт у етнічно фінських землях, які ще О.С.Пушкін називав «притулком убогого чухонця». Найяскравішою ілюстрацією, що доходить часом до гротеску, до карикатури, подібних «історичних» маневрів, що диктується геополітичною потребою, виступає книга професора Санкт-Петербурзького університету Андрія Буровського «Батько міст руських» із симптоматичним підзаголовком — «Справжня столиця Стародавньої Русі». Київ, як ми зрозуміли, нинішній Росії на цю роль уже не підходить.

А.Буровський цікавий саме як один із найбільш репрезентативних авторів, які символізують новий крутий поворот, нове переінакшення російської історії. Працює пан професор у жанрі псевдоісторичного «фентезі», а стиль дуже нагадує нашого сумнозвісного Олеся Бузину. Але цікавий А.Буровський також своєю безмежною відвертістю, внаслідок чого охоче обмовляється і вибовкує те, що інші вважали б за краще приховати. У справі позбавлення стародавнього Києва його статусу столиці Русі Буровський відразу ж бере «бика за роги».

«Фахівцям чудово відомо (назвав би цих «фахівців», чи що... — Авт.), що Київ — зовсім не найдревніше з міст Русі й навіть не найбільше і найславетніше серед них. Чернігів, Новгород, Менськ, Плесков, Ладога, Тмутаракань, Переяславль, Твер — усе це міста не менш древні й славетні». Природно, особливо Плесков, Ладога й Тмутаракань... І відразу ж А.Буровський чесно пояснює, чому виникла настійна політична необхідність «розжалувати» древній Київ: «А тут і ще одна проблема... Ще в XIX — початку ХХ століття виникла політична ідея «самостійної України». Під час Громадянської війни 1918—1922 років її навіть намагалися втілити в життя... Як саме — непогано описав Михайло Булгаков у «Білій гвардії». Судячи з усього, це єдине для пана Буровського і безлічі його російських колег «історичне» джерело, яким вичерпуються їхні пізнання в історії УНР, ЗУНР, Центральної Ради, Директорії тощо.

А ось наступна теза: «Наприкінці ХХ століття ідея втілилася в історичну реальність. З грудня 1991 року, після угоди глав України, Білорусі, Казахстану та Російської Федерації у Біловезькій пущі, на світі існує Республіка Україна». Потрібно відразу ж попередити читача, що фактографічне неуцтво є фірмовим стилем пана Буровського. Адже 1991 рік — це не якісь «волохаті часи», адже справа була зовсім недавно, існує багато свідчень і живих свідків. Не було в Біловезькій пущі лідера Казахстану Нурсултана Назарбаєва, Казахстан і республіки Середньої Азії приєдналися до «похоронів» СРСР пізніше. І ще — в жодних офіційних документах нашої країни не зустрічається словосполучення «Республіка Україна». Проте це ще найневинніші «ляпсуси». А.Буровський розповідає нам про історію України наступне: «Стародавня Русь була державою всіх східних слов’ян, спільним предком для всіх слов’янських народів (знову «трьохспальна колиска». — Авт.). Але Київ знаходиться на території України і є її столицею. Значна частина історії Стародавньої Русі протікала на території цієї держави. Уже в XIX столітті в роботах перших теоретиків українського націоналізму — Антоновича, Житецького, Драгоманова, Чубинського, Костяковського (так у А.Буровського. — Авт.), Чекаленка та інших обгрунтовувалася ідея: Стародавня Русь — ця і є Україна». А ми через наївність вважали, що першими теоретиками українського націоналізму були Микола Міхновський і Дмитро Донцов... Навіть автономіста і федераліста Драгоманова Буровський записав до «українські націоналісти». Дивно, що так обурює Буровського те, що історія Стародавньої Русі в рамках території сучасної України є природною частиною української історії? Адже ні в кого не виникає сумнівів, що історія Лондона XII століття — це частина історії Англії. Чому ж Київ XII століття не повинен мати жодного відношення до України? Разом із тим Буровського абсолютно не обурюють видання на зразок книги Л.О.Кацви і А.А.Юрганова «Історія Росії VIII—XV ст.» — Москва: МИРОС, 1995. Виявляється, Росія була вже в VIII столітті, а України не спостерігалося навіть у XII... Хотілося б мені подивитися, що являла собою «Росія» VIII століття від Різдва Христова, особливо на території нинішніх Московської, Іванівської, Костромської та Вологодської областей... Буровський влаштовує справжню істерику: «Сучасна Україна намагається привласнити історію Стародавньої Русі як власну історію. На державному рівні! На грошових одиницях Республіки Україна (! — Авт.) — гривнях, є навіть зображення древньоруських («україньских») — (! Так у нащадка польських засланців до Сибіру А.Буровського, все на польський манер — «Республіка Україна» за зразком Республіки Польщі, і «україньскі», замість «українські». — Авт.) — князів Ярослава та Володимира...

Найбільші купюри вийдуть із зображенням діячів пізніх часів, уже точно українських: купюра 100 гривень прикрашена портретом Івана Франка (насправді — Тараса Шевченка, але, вочевидь, цих класиків А.Буровський не розрізнює, що яскраво свідчить про його власну «українознавчу» ерудицію. — Авт.), 50 гривень — Вадима Гетьмана (ну де вже Буровському відрізнити Михайла Грушевського від Вадима Гетьмана! — Авт.), 10 гривень — Івана Мазепи, п’ять гривень — Богдана Хмельницького». І ось із подібними «пізнаннями» російські «фахівці» беруться зарозуміло і з апломбом (у властивій їм манері) висловлюватися на теми української історії та культури, стосовно якої їм абсолютно не соромно нести нісенітницю, плутати імена та прізвища (в одній зі своїх публікацій А.Буровський називав Бандеру... Семеном, вочевидь, переплутавши з Симоном Петлюрою), проповідувати безглузді теорії... Стосовно інших країн, вочевидь, посоромилися б, а про Україну можна все... Уже дуже звикли в Москві до української сумирності й толерантності, якими так довго зловживають. А ось ще один перл «українознавця» з альма-матер Володимира Путіна та Дмитра Медведєва: «Природно, в роботах українських націоналістів Новгород не може мати жодного відношення до «української» — тобто до древньоруської державності. Бажання українських істориків будь-якою ціною «відгородитися» від новгородської прабатьківщини Стародавньої Русі набирає просто відразливих форм. Класик української історичної науки, професор Львівського, а потім Київського університету, вельмишановний пан Михайло Сергійович Грушевський ухитряється написати історію Древньоруської держави, жодного разу (!!!) не згадавши Новгорода. Жодного». Тут пан Буровський опустився до дрібного шахрайства, зробивши далекоглядні висновки на основі написаної Грушевським книги для читання з історії, розрахованої на дітей молодшого та середнього віку. Вочевидь, лише цією популярною книжкою знайомство Буровського з науковою спадщиною М.С.Грушевського і вичерпується. Якби російський «знавець», цей всезнаючий дилетант, потрудився б узяти й полистати I-й том «Історії України-Русі», то знайшов би десятки згадок про Новгород і навіть цілі параграфи, спеціально присвячені Новгороду. Але коли йдеться про Україну та українських вчених, російські опоненти жодної наукової та побутової етики можуть не дотримуватися. Так, наприклад, про вченого зі світовим ім’ям лише тому, що він українець, можна писати в такому стилі: «Писав М.С.Грушевський давно, наприкінці XIX — початку ХХ століття. Тоді самостійність України була лише мрією найвпертіших українських націоналістів. Зараз ця мрія перетворилася в політичну реальність, і писання в дусі приведених перестали бути безневинним маренням академіка, який вижив із розуму». Під «писаннями в дусі приведених» Буровський має на увазі твердження М.С.Грушевського про те, що поняття Русь спочатку охоплювало невелику територію навколо Києва. Те ж саме стверджував відомий російський історик XIX ст. Сергій Соловйов: «У XI столітті Руссю називали лише Київ з околицями». Але тези С.Соловйова не викликають у Буровського приступу люті, а на українського академіка він накидається з хамством і образами, що, на жаль, дуже типово для ставлення до України та українців нинішнього російського освіченого (як раніше було прийнято казати) суспільства...

А далі Буровський вибовкує, навіщо знадобилося позбавляти Київ статусу столиці Стародавньої Русі: «До відділення України від СРСР на бредні націоналістів можна було і не звертати уваги. ПІСЛЯ того, як єдина держава розпалася, вийшло так — матір міст руських раптом опинилася за кордоном, а історія Древньоруської держави почала «прихватизовуватися» країною одного зі східнослов’янських народів. Можна сперечатися про те, хто такі сучасні росіяни — якийсь новий народ, що почав складатися після 1991 року, або прямі спадкоємці росіян, які створили Російську імперію. Обидві версії мають своїх прихильників і свої досить вагомі аргументи. Принаймні зараз цей народ шукає свою національну ідею — ідею, адекватну його нинішній державі, його території, його долі.

До 1991 року питання про роль інших столиць Стародавньої Русі, Новгорода та Ладоги, не стояло так актуально. Сьогодні це питання дуже важливе для сучасної Росії».

Настільки важливе (нехай замисляться ті, хто вважає, що історія та культура, гуманітарна сфера — це такі собі дрібнички для національностурбованих інтелігентів), що в липні 2003 року президент Російської Федерації В.В.Путін власною персоною відвідав розкопки в Старій Ладозі і взяв участь у святкуванні 1100-річчя цього населеного пункту, претендента на роль нової, замість Києва, «матері міст» тепер уже російських... Погано це чи добре для України? Вважаю, що добре. Росіяни нарешті перестануть жити чужою історією і повернуться до власних джерел. Адже ще в 20-ті роки минулого століття, вочевидь, невідомі феноменально неосвіченому Буровському російські історики Пресняков, Любавський, не кажучи вже про знаменитого академіка Покровського, писали про те, що росіяни, виводячи свою історію з Києва, запустили, забули початки власної державності, що втрачаються у Володимиро-Суздальській землі. До речі, ця проблема є однією з найболісніших у російській історіографії. Якщо відвернутися від стародавнього Києва та нескінченних «мантр» про «слов’ян», якщо повернутися на дійсно рідний для росіян історичний грунт, то доведеться говорити про їхній справжній етногенез, пов’язаний усіма артеріями і капілярами з корінним фінно-угорським населенням центру Росії. Сергій Єсенін, уродженець Мещерського краю (фінський народ мещера) на Рязанщині, описав цей етногенез однією, але геніальною фразою: «Затерялась Русь в мордве і чуди». Загубилася, розчинилася... А в знаменитому єсенінському «Письме к матери» є слова: «...ты одна выходишь на дорогу в старомодном, ветхом шушуне». «Шушун» — це верхній одяг фіномовного народу ерзя. Але росіяни чомусь дуже соромляться своїх фінських предків, як син, який зробив у місті кар’єру, соромиться своєї сільської матері. А чого тут соромитися? Жодна слов’янська країна за рівнем благополуччя й цивілізованості не може порівнятися з нинішньою Фінляндією. А є ще цілком європейська Угорщина і не менш європейська Естонія. Це фінно-угорські народи, які колись заселяли всю європейську Росію аж до Уралу та Зауралля. Древньоруські літописи зберегли їхні імена: чудь, меря, водь, весь, мещера, мурома, эрзя, мокша, мари, ижора тощо. Збереглися тисячі фінських назв рік, озер і місцевостей: Москва, Силва, Протва, навіть Ока — це спотворене фінське Йокки, що означає просто ріка, будь-яка ріка. До речі, сам А.Буровський наводить цікавий факт:

«Існує, проте, і ще одна концепція — вчений із Плеса Микола Михайлович Травкін прийшов до неймовірного (це чому ж? — Авт.) висновку — на його думку, у Великоросії змінилося не населення, а культура.

— Ось шар фінського поселення XIV століття... Ось його змінює шар Русі XV століття... Але ж немає жодних слідів переселення слов’ян!

— Так виходить, Русь — це ослов’янені фіни?!

— А що я можу зробити? Ось один шар, ось — інший... Наукова громадськість, дорогі колеги відразу ж заявили, що Травкін просто «офінів» і що його теорію не можна сприймати серйозно. Намагалися навіть робити «оргвисновки» — наприклад, притиснути з грошима на розкопки». Ну, те, що гроші не стали давати на «підривні» розкопки, це нічого, головне, що не посадили «за заперечення слов’янського походження російського народу».

Зрозуміло, самі по собі «фентезі» Буровського, багаті безглуздостями, грубими спотвореннями фактів, вигадками й банальним побутовим хамством, малоцікаві. Але вони надзвичайно цікаві як дзеркало нинішньої російської політичної історіографії. У цьому значенні А.Буровського можна порівняти з В.Жириновським, другий вибовкує багато заповітних політичних мрій мешканців Кремля, а перший обмовляється на предмет того, якої історії вони хочуть. Дійсно, розпад тоталітарної імперії викликав збентеження в середовищі професійних історичних міфотворців, від якого вони не можуть оговтатися досі. Позитивним є вже те, що навіть у їхньому середовищі дуже повільно, боязко, невпевнено починає сприйматися ідея про те, що історія України та історія Росії — це дві різні, окремі історії двох різних народів. Хоча й нині навіть від формально освічених росіян можна почути немало дрімучих дурощів щодо «українського питання». Буквально щойно на каналі RTVI деякий московський професор бовкнув: «У нас з Україною одна культура». Тобто зі сказаного ним випливає, що Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко — це російські письменники, а Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Іван Тургенєв — відповідно, українські. Якщо таке «несе» столична професура, то що ж чекати від обивателів?

І все ж таки, як казав один бородатий і кудлатий дослідник додаткової вартості: «Кріт історії робить свою справу». Поворот російськими геополітичними начальниками історичної науки від Києва до Старої Ладоги знаменує собою зсув абсолютно тектонічний. А якщо ще росіяни глибше вивчать своїх реальних, хоч і «непрестижних» (за їхнім помилковим уявленням) предків, їм навряд чи захочеться й надалі виводити свою історію з усе ж таки українського Києва, бо лише в дійсно «своїй хаті своя правда, і сила, і воля»...