Петро ТОДОРОВСЬКИЙ: У нас покаяння ще не сталося

У наповненому дзвінким повітрям морозному Ханти-Мансійську Петро Тодоровський був головою міжнародного журі. Як і в творчості, де він і оператор, і актор, і режисер, і композитор, і музикант-виконавець власних пісень, тут він встигав кіно дивитися, з колегами спілкуватися, веселитися й виходити на сцену з гітарою.

Він народився 1925-го. Народжені у 20-х прийняли на себе всю жорстокість війни. Він і його ровесники йшли воювати просто з шкільної лави й не дораховувалися на старих шкільних фотографіях більш як половини своїх однокласників. Петро Тодоровський пройшов усю війну в піхоті, потім вступив до ВДІКу в майстерню Бориса Волчека, став оператором. Одна з його робіт — знаменита «Весна на Зарічній вулиці». Рік режисерського дебюту — 1965-й. «Вірність» і «Військово-польовий роман», «Анкор, іще Анкор» і «Фокусник», «Ріо Ріта» та «Кохана жінка механіка Гаврилова», і це далеко не повна фільмографія. Наш земляк за народженням, одесит за покликанням, він продовжує плідно працювати й «смачно» жити, відсвяткувавши п’ять років тому свій 80-річний ювілей.

— Петро Юхимовичу, кіно сьогодні перестало бути таким масовим, заворожливим, повчальним видовищем, яким воно було в ХХ столітті. Як же змінюється кіномова, щоб бути для глядача привабливою?

— За 20 років після розвалу Союзу все змінилося настільки значно, що інколи складно це коментувати. Прийшло вже покоління, яке народилося в абсолютно інших умовах. Вони народилися, потопаючи у великому потоці інформації, маючи можливість говорити, що думаєш, і за відсутності інституту редакторів, читайте — цензури. Вони народилися в епоху колосального технічного оснащення, про яке ми навіть не мріяли. Аби були гроші! Але з цим питанням дуже складно. Особливо зараз — уже майже рік кіно практично не фінансується. Знімають лише серіали, величезну кількість серіалів, які «ковтають» телеканали. Звісно, вони здебільшого страждають на поганий смак, відсутність відчуття такту й не вирізняються професіоналізмом. Це розбещує глядача, що приліпився до телеекранів. Це, певна річ, не стосується молодого глядача, але й для нього є своя «жуйка». Зараз іде фільм Гай Германіки «Школа». Їй уже сьогодні пророкують «Золотого орла», а вона сама в інтерв’ю розповідає, що прийшла до «школи» з порно. Наше покоління було іншим, нас пресувала цензура настільки, що й сьогодні всередині невпинно працює саморедактор.

— Я розумію вас, але коли дивишся ваші фільми, складається враження повної свободи висловлювання, хоча кожен з них давався непросто?

— Знаєте, мої стрічки, як і найкращі фільми радянського кіно — «Летять журавлі», «Балада про солдата» та ін., — з’явилися вже після смерті Сталіна. З’явилися Григорій Чухрай, Марлен Хуциєв, Михайло Швейцер. Вони робили чудове кіно. Нинішня молодь у кіно ревізує наше життя, наші фільми. Кажу про це без знаку «мінус».

— Ви відчуваєте це на стосунках з власним сином, який продовжив вас у професії?

— Розумієте, Валера зовсім інша людина. Вільна людина. А я був скутий.

— А на мене ви завжди справляли враження дуже вільної людини.

— Якось мені вдалося в житті не знімати кон’юнктуру. Якось вийшло робити те, що хотів. Це нечастий випадок, коли режисер знімає те, що хоче. Винятком є фільм за п’єсою О. Островського «Остання жертва». Це не мій матеріал, хоча й драматург, і п’єса чудові. А ось таке кіно, як «Вірність», «Міський романс», «Фокусник» та інші, — це моє.

— Ви з того покоління режисерів, які не знімали батальну війну, не прославляли маршалів і генералів-переможців, а говорили про те, що є війна для простої людини.

— Я, по суті, не знімав фільмів про війну, а говорив про людей під час війни. Люблю розповідати історії, виразні, впізнавані. Так уже я створений, не можу знімати авангард, наприклад. Вважаю, що через п’ять-десять хвилин після початку сеансу глядач має забути, що дивиться кіно, має емоційно включитися в життя персонажів і не думати про ідею фільму. А ось якщо через день-два він подумки повертається до цієї історії, цих людей, може сам для себе визначити ідею.

— Вам, як і всьому вашому поколінню, довелося пережити досить складні історичні й політичні катаклізми, які гідно подолали й вистояли далеко не всі. Як вам вдалося духовно зберегти себе?

— Через свою наївність, — хитренько усміхається Петро Юхимович. — Просто знімав те, що мені хотілося, відчував, що мені дано це. Інколи себе зраджував. Наприклад, працював на Одеській студії, потім переїхав до Москви. Потрапити на «Мосфільм» було великою ласкою. У мене за спиною вже були вищезгадані мною фільми, але мені дали класику. Зробив її, і лише після цього мене взяли в штат головної кіностудії країни.

— А починали ж ви оператором?

— Так, із задоволенням працював у стрічці «Весна на Зарічній вулиці». Багато добрих і радісних спогадів пов’язано з цим часом. Але, будучи оператором, весь час робив якісь замальовки про війну. Працював з чудовими режисерами. І ось видалася чудова нагода, ставили фільм, а режисер, який тільки-но закінчив ВДІК, був недосвідчений, і мене призначили головним оператором і співрежисером. Це був фільм про чоловіка, який усього себе віддав справі. Він залишився сам, без друзів, від нього пішла дружина, навіть собака від нього пішов. Ми говорили між собою, що це фільм про самотність. Ось так я доторкнувся до цієї чудової професії. Головне акторам говорити й пояснювати, чого чекаєш від них, не кажучи вже про репетиції...

— Ви вибирали, інколи відкривали чудових акторів, як це було?

— Мені пощастило, працював з такими акторами, як Євгеній Леонов, Інна Чурикова — я одразу знав — вона героїня «Військово-польового роману», потім з’явилася запальна, пристрасна Наташа Андрейченко. Олег Борисов — геніальний актор. Коли запрошував його на центральну роль у фільмі «Головною вулицею з оркестром», навіть уявити собі не міг, що він буває таким м’яким і вразливим. І Олена Яковлєва дуже талановита людина й без зоряної хвороби. Вона робоча конячка. Коли ми знімали «Інтердівчинку», для зйомок у Стокгольмі дали 22 робочі дні. І нікого не хвилювало, встигнемо чи не встигнемо. Було дуже складно... Зйомки по 12 годин, а вона ж була в епіцентрі! Та ще з температурою 39... Людочка Гурченко, з якою я повернувся до Одеси, аби зняти «Механіка Гаврилова». Багато можна згадати. І, звісно, Зямочка Гердт. Ми дружили 30 років. Це був не просто Гердт, це було моє спілкування! З ним так було цікаво! Про життя, про поезію, про літературу, про все. Це була людина, яка фонтанувала. Скільки чудових історій пов’язано в мене з ним! Він був завжди молодим. Його життєлюбність перемагала все — вік, хворобу. Навіть коли йому було вже дуже погано, привезли його на вечір (це був його останній вихід на сцену) в Дитячому театрі. Дружина Таня сиділа поруч з ним зі шприцом у руках, але він знайшов у собі сили піднятися, зробити декілька кроків і прочитати, незабутньо прочитати вірші Давида Самойлова. Я дуже багато втратив у зв’язку з його смертю. Останні декілька років ми спілкувалися щодня, жили поруч на дачі.

— Система ваших стосунків з людьми відрізняється від сьогоднішньої?

— Покоління, яке пройшло війну, не вважайте це старечим «рипінням», було чистішим, наївнішим. Нам аби робити свою справу. Адже до нас покоління пішло, так і не зробивши нічого в кіно. Багато людей зникло. А нам пощастило — цей страшний диктатор пішов. Нам здавалося, назавжди. Відкрилися такі можливості, а ми й раді! Це покоління — зовсім інші люди. Вони хочуть їздити на фестивалі, отримувати призи. Ми ж знімали, про гроші не думали. Ось коли знімали «Два Федори», у нас на половині фільму закінчилася плівка, платили за неї зі своєї зарплати. Щоправда, вони вільніші за нас, у них розв’язані руки і язик. Добре було б уміти цим користуватися.

— Ми зараз стоїмо на порозі святкування 65-річчя Перемоги. Людей, які пройшли цю війну, стає дедалі менше. Молоде покоління геть зовсім не знає історії, а в Росії піднімають на щит Сталіна, називаючи його «ефективним менеджером», пан Лужков збирається в святкові дні у вигляді соціальної реклами вивісити портрети вищезгаданого кривавого диктатора з цитатами, що проливають світло на його «провідну, безперечну роль у переможній війні». Як ви це розцінюєте?

— Як маразм. Щодо цього, звісно, наші верхи повинні серйозно продумати кожен свій крок, аби не закінчилося все погромами, різаниною й дикими спалахами людської ненависті. Не можна маніпулювати відчуттями й спогадами людей. Астаф’єв колись у «Трьох листах генералам» написав, що чим більше ми брехатимемо про минулу війну, тим швидше наблизимо наступну. Була чудова книжка Гавриїла Попова, першого мера Москви нових часів, у кожній главі якої він закликав розповісти всю правду про війну, про цю велику Перемогу й велику Поразку. Німці весь час по телевізору показують, як розгрібають кістки загиблих у Треблінку, інші страшні злочини минулої війни. Це покаяння, у нас покаяння ще не сталося!

— А давайте, Петро Юхимовичу, повернемося до витоків, до початку вашої роботи, якою пригадується Одеса?

— О, це чудове місто! Зараз розповім два анекдотичні випадки, що сталися одразу після приїзду. Прилетів увечері, щоб розпочати роботу оператором у фільмі «Весна на Зарічній вулиці». Вранці сів у трамвай, аби поїхати на студію. Трамвай був напівпорожній, я сів ближче до водія, а якась людина просунула голову в кабіну вожатого, цікавлячись, у якому стані гальма трамвая, наскільки безпечна поїздка. «— У вас гальма добре працюють? — А як же! — А ну, спробуйте! — вагон різко загальмував. — Добре. Відчиніть двері, будь ласка, я якраз приїхав».

Через декілька днів гуляв Одесою, знайомлячись з містом. Зупинився води попити. Її продавала опасиста, в соку, одеситка. Дав 20 копійок, попросив стакан «чистої». П’ю, а вона дивиться на мене добрими, материнськими очима. На моє німе запитання з жалем каже: «Але я вам, здається, не дам здачі! — Чому? — Я вас упізнала, ви в мене вчора стакан розбили!». Ну що тут скажеш!?

— Давно були в Одесі?

— Дуже часто буваю. Там чудовий мер, який нас весь час запрошує на День міста, на 9 Травня. Одеса квітне. У центрі всі будинки відреставровані, на вулицях дивовижні кафешки, чудові, в одеському стилі пам’ятники. І на 12-му стільці сфотографуватися можна, і з Утьосовим на лавці посидіти. Єдине, що затьмарює враження — знищення, продаж Одеської кіностудії, якої сьогодні вже практично немає. Лихо!

— Остання ваша стрічка «Ріо Ріта» мелькає лише на рідкісних фестивальних переглядах, знята вона вже роки зо три тому, а є зараз у вас можливість працювати?

— Яка можливість, коли немає грошей, кіно не фінансується. Найближчим часом не зрозуміло, що буде. Міхалков запропонував нову схему розподілу грошей — забрати гроші в Держкіно й віддати їх до певного фонду, який фінансуватиме великі кінокомпанії. Ті, у свою чергу, створюватимуть блокбастери. Це неправильно й призведе до колапсу національного кінематографа. Цю схему вже майже схвалили, але зараз начебто загальмували. Чи надовго?

— А що вам подобається в сьогоднішньому кіно?

— Ну, по-перше, мені подобається мій син. Його фільм «Стиляги» по праву отримав декілька головних призів, зокрема й «Ніку».

— У цьому фільмі Валерій зробив шикарну стилізацію часу, але події в ньому — час вашої молодості. Наскільки це виправдано і як ви це прийняли?

— Я дуже поважаю його за те, що він узявся і з честю впорався зі складним жанром — мюзиклом. І згадайте, як точно передана у фільмі атмосфера комуналки! Мені подобається, як працює Діма Месхієв — «Свої», з погляду режисури, зроблені чудово. Не все, але мені подобається Олексій Балабанов. У «Вантажі 200» — явний перебір, але він присягається, що бачив усе це на власні очі. І дуже цікаво працює моя колега по журі на цьому фестивалі Лариса Саділова. Вона вправно й точно розповідає людські історії. Тут я подивився її нову роботу «Синок». Дуже гідно. Абсолютно не сприймаю авангардне кіно. Якось після перегляду такого фільму в мене запитали, яка моя думка. Відповів, що кожного разу, коли прокидався, розумів, що це геніально.

— Чи означають для вас у житті щось винагороди?

— Спокійно до них ставлюся. Убачаю в цьому момент самомилування, самоствердження, чи що. Можна прожити без них, але й відмовитися, начебто, не можна. Я, наприклад, отримав три ордени «За заслуги перед Вітчизною», четвертого, третього й другого ступеня. Після другого ступеня збільшили пенсію.

— Якщо уявити гіпотетичну ситуацію, що до вас прийшли й запропонували гроші на кіно, яке хотілося б зняти?

— Я увійшов сьогодні у такі щільні шари атмосфери, в сенсі віку, що навряд чи здатен зняти велику постановочну стрічку. А на камерне кіно ще здатен. Декілька сценаріїв у мене є, не вмію сидіти без роботи. Один з них називається «Портрет, пейзаж і жанрова сцена». Його я, мабуть, міг би віддати для постановки своїй студентці, дебютантці цього фестивалю, Маші Мартиновій (конкурсний фільм «Побудь зі мною»). Адже це молодіжна історія. Якщо, звісно, в неї власних планів не буде. Другий — про перші хвилини після війни — «Оглушені тишею». Третій навіяла прогулянка Сан-Франциско, де я був із групою. Прокидаюся рано, першим, от і пішов прогулятися. По-воронячому рахував заклади, де можна випити-поїсти. Побачив у вікні напрочуд гарну дівчину, що сиділа до мене в профіль. Вона обернулася й миттєво, ніби сфотографувавши, оцінила мене. Це стало поштовхом до написання сценарію «Художник і повія».

— Окрім того, що пишете сценарії, чужі книжки читаєте?

— Не дуже багато зараз — проблеми із зором. Але із задоволенням прочитав Людмилу Улицьку, зараз читаю автобіографічну книжку Володимира Войновича, отримую задоволення.

— Звідки беруться сили знімати, писати, спілкуватися, люди вам не набридли, що теж велика рідкість?

— Я завжди був веселою й легкою людиною. І на майданчику прагну завжди створити дуже веселу атмосферу. За вдачею я оптиміст. Труднощі переношу з усмішкою. Відкидаю всі труднощі й мерзоту, щоб не загинути, з відчуття самозбереження. У молодості легко бути щасливим, головне — зберегти це вміння в процесі життя. Я люблю життя й «сподіваюся, що це взаємно».