Двобій капіталізмів
А детінізація економіки? Теж практично всі — «за», але ж доведеться платити з усіх зароблених грошей податки, часом чималі. І навіть наповненість ринку за рахунок національного товаровиробника — не для всіх благо, бо чимало люду непогано годується за рахунок ввезення і продажу товарів закордонного виробництва, тим більше це не благо для потужних закордонних фірм.
Утім, загалом такі реформи спрацьовують, якщо треба у порівняно короткий термін не просто фінансово оздоровити економіку, а й провести її бодай часткову модернізацію включно із структурною перебудовою.
В Україні ж так звані непопулярні реформи мали зовсім інші наслідки. Мабуть, тому, що вони були націлені не туди, проводилися не так і не тими людьми. Можна було б додати — «і не в тій країні», але це було б уже зовсім песимістично, хоча й містило б у собі елементи істини.
Затримка з виплатами пенсій і зарплат за часів прем’єрства Лазаренка і Пустовойтенка (часом аж на роки), руйнація соціальної інфраструктури, деградація багатьох наукових, культурних та освітніх установ, рекреаційних закладів (так скорочувалися державні витрати), «прихватизація» за безцінь державного майна майбутніми олігархами (і суто пародійні приватизаційні сертифікати для широкої публіки), поєднувана із нищенням більшої частини наукоємного виробництва, перехід понад 60% економіки в тінь, різке звуження можливостей внутрішнього ринку, стрімка інфляція, яка 1993 року вийшла на рівень гіперінфляції, зменшення числа стимулів до кваліфікованої продуктивної праці — і корупція на всіх рівнях...
Ні, звичайно, перехід від державно-директивної до ринкової економіки за рахунок усіх проведених за доби Кучми реформ все ж відбувся, але, по-перше, частина експертів вважає, що цей перехід відбувся всупереч багатьом з дій тодішньої влади, а не завдяки їм, по-друге, результатом переходу стало утвердження в Україні найбільш неефективного з усіх різновидів сучасного капіталізму — олігархічного (або ж олігархічно-кланового). Та ще і з сильним присмаком домінування компрадорського капіталу, орієнтованого не на українські національні інтереси, а на зв’язки з колишньою метрополією та на підпорядковану їй роль як на внутрішній, так і на зовнішній аренах.
На думку низки західних експертів, олігархічний капіталізм — це найменш економічно та соціально ефективний різновид сучасного капіталізму, що, власне, українські громадяни вже відчули на собі.
КАПІТАЛІЗМ МАЄ ЧИМАЛО РІЗНОВИДІВ. УКРАЇНСЬКИЙ — НАЙГІРШИЙ
Знані західні експерти Вільям Баумол, Роберт Літан і Карл Шрамм аналізують, який різновид капіталізму має найкращі перспективи. Вони ведуть мову про чотири сучасні світові типи капіталізму — олігархічний, державний, великий стійкий чи організаторський і підприємницький.
Олігархічна форма капіталізму характеризується як найпримітивніша з усіх не лише через найбільший розрив між купкою багатіїв і злиденною масою народу, але й тому, що олігархи (подумаймо при цьому про українських) не ставлять собі за мету економічне зростання — лише власний прибуток і своє безмежне збагачення. Така система капіталізму характерна, на думку згаданих дослідників, для Латинської Америки, Близького Сходу і Африки. Щодо державного капіталізму, то експерти вважають його в силу об’єктивних причин більше характерним для Південно-Східної Азії, де державне керівництво демонструє успіхи у виборі кращих західних зразків промисловості та технологій, але ризикує помилитися у подальшому виборі та марно загубити кошти у вже існуючих секторах ринкової економіки, що проявилося в азійській кризі наприкінці 1990-х років.
На думку В.Баумола, Р. Літана і К. Шрамма, великий організаторський капіталізм Західної Європи та Японії у своїй боротьбі за високий рівень доходів у 1980-ті роки не зміг надалі повною мірою відповідати зрослому рівню продуктивності в США і підготуватися до буму інформаційних технологій початку 1990-х років. Експерти також вважають, що однією з бід великого організаторського капіталізму на Заході є надмірна бюрократизація економіки, коли керівництво боїться ризиків розвитку і комерціалізації радикальних новаторських рішень, які значно розширюють межі виробництва і приводять до якісного прискорення продуктивності та економічного зростання.
Саме підприємницький капіталізм, на думку експертів, і є таким, що найбільше сприяє розширенню горизонтів виробництва за рахунок сміливого та радикального новаторства. Але наявність таких підприємницьких гігантів, як «Боїнг», «Форд» чи «Дженерал Моторс», не є достатньою для успіхів, потрібні якісно нові фірми з найбільш радикальними новаторськими підходами у використанні як нових серійних технологій, так і нових організаторських форм виробництва. Тому згадані провідні експерти Заходу вважають, що найбільш перспективним є правильне поєднання організаторського та підприємницького капіталізму. Вони також попереджають, що для державного капіталізму таких країн, як Росія, Китай та Індія, важливо не пропустити момент переходу до якісніших «сумішей доброго капіталізму».
Тож як у цьому контексті справи з українським капіталізмом?
Станом на середину 2000-х років цей капіталізм мав низку рис, які красномовно характеризували його. З одного боку, йшлося про досить високі темпи економічного зростання (які, втім, були надзвичайно нерівномірними в різних галузях і не дозволили відновитися після кризових 1990-х переважній більшості високотехнологічних галузей) та нарощування експорту. З другого боку, питома вага заробітної плати у ВВП перебувала на одному з найнижчих місць у світі. Так, 2005 року в Україні, попри зростання обсягів фонду оплати праці на 41% у порівнянні з попереднім роком (один із наслідків помаранчевої революції), частки витрат на оплату праці у ВВП та в собівартості продукції складали відповідно лише 27% і 18%, тоді як у європейських країнах вони становили в середньому 50—65% та 30—35%.
Така ситуація не дивна: нові великі власники разом із владою поводилися в Україні так, як зграя завойовників. Колишній британський прем’єр Джон Мейджор відзначив свого часу, що якби існувала Нобелівська премія за спритне обкрадання країни, то її, безсумнівно, отримали б українські олігархи. Варто згадати, як, за даними американських експертів з видання «Стратфор», один із відомих нині українських олігархів провів лише за 1998 рік через Банк Нью-Йорка близько дев’яти мільярдів доларів. Або ж про те, що в Ізраїлі було створено спецпідрозділ з розслідування інвестицій в цю країну з України та Росії, які сягали наприкінці 1990-х понад 20 мільярдів доларів і загрожували національній безпеці цієї країни. Сьогодні, після деякого поліпшення ситуації, викликаного помаранчевою революцією, близько половини економіки знову пішло в «тінь».
На додачу експерти підраховували, що з України за правління Леоніда Кучми було вивезено понад 40 мільярдів доларів. Спроби деяких урядовців боротися з тотальним пограбуванням країни та корупцією закінчувалися одним: їх відправляли у відставку. Сьогодні українські олігархи належать до найбагатших людей Європи, водночас Україна посідає останнє місце у Європі за рівнем зарплат та соціального забезпечення. Середній клас, який у Північній Америці чи Європі є головною дієвою силою суспільства, загнано на периферію: 90% українського національного багатства належить десяти відсоткам населення, а якщо придивитися уважніше, то практично все це багатство виявиться зосередженим у руках кількасот сімей. Складається враження, що періодичні інфляційні «струси» та банкрутства системотворчих банків — не наслідок стихійних ринкових процесів, а зумисні дії владно-олігархічних кіл з метою не допустити ствердження реального (а не визначеного згідно із суб’єктивним відчуттям) середнього класу, який становив би хоча б 20—25% українського населення і являв би собою серйозну економічну й політичну силу.
А разом із тим бачимо кричущу невідповідність майнового, «особнякового» та «маєткового» буму в українській владі та податкових декларацій більшості владного бомонду. Зарплата депутата Верховної Ради стає символічною, коли спостерігаєш, на якому автомобілі чи автомобілях він їздить або який годинник чи телефон має, не кажучи вже про шикарні особняки чи дачі. Часто один лише телефон народного обранця вартує дві-три його річні зарплати у Верховній Раді. Це виникло не сьогодні: ще десять років тому експерт оцінив вартість автомобілів, на яких депутати та міністри зібралися на одне урочисте засідання: вона впевнено перевищила мільярд гривень, отож словосполучення «золотий мільярд» має в Україні додаткове значення.
Як колись сказав Блаженний Августин: «Держава без справедливості — це лише зграя грабіжників».
КУДИ ПОВЕРНЕ УКРАЇНСЬКИЙ КАПІТАЛІЗМ?
Відтак доцільно повернутися до питання про «непопулярні реформи».
Наразі їх ініціює та збирається проводити владна вертикаль, сформована політичною силою, яку підтримали на виборах ледь не всі доларові мільярдери країни. Іншими словами, йдеться саме про олігархів, які безпосередньо тримають у своїх руках потужні економічні, політичні, організаційні і медійні ресурси, про творців нинішнього реального (а не записаного в Конституції та законах) державного ладу України.
Економічним підґрунтям могутності цих олігархів є експортно-орієнтовані низькотехнологічні галузі промисловості; їхній освітній рівень (за винятком двох-трьох) вочевидь недостатній для розуміння стратегічних проблем соціально-економічного розвитку країни.
Бо ж за нинішньої кризової ситуації саме «непопулярні реформи» мали б стати важелем, який би допоміг змінити вектор розвитку країни.
Справжня, а не декларативна економічна модернізація України мала б ґрунтуватися на відмові від провідної ролі металургійної та хімічної промисловості (яка випускає до того ж продукцію низького ступеня обробки) і від експорту непереробленої продукції сільського господарства на користь складніших промислових та сільськогосподарських товарів, які б ішли як на світовий, так і на внутрішній ринки. Ба більше: не забуваймо, що виробничі потужності більшості українських галузей економіки на 70—90% морально та технічно зношені, надзвичайно енергоємні і залежать від російського енергетичного постачання.
У цій ситуації наявні лише два варіанти розвитку подій. Перший — це включення України в систему російського впливу з її агентами серед українських олігархів (і тоді вимальовується такий собі пострадянський державно-олігархічний пояс країн з Росією у центрі). Другий — це фінансове оздоровлення і реалізація Україною моделі організаційно-підприємницького капіталізму без поспішної та радикальної ломки існуючих нині відносин, але з посиленням інвестиційного впливу держави на ключові галузі економіки, з реальною підтримкою середнього класу та конкретними намаганнями зміцнити громадянське суспільство.
Ясно, що за другого варіанту свою позитивну роль відіграють і СОТ, і європейські та загалом західні інвестиції, і майбутня зона вільної торгівлі з ЄС. Другий варіант кращий для українського народу, бо він відкриває перспективу, як казав колись Черчілль, «наближення до справедливішого розподілу благ», у чому організаційно-підприємницький капіталізм набрав чи не найбільше позитивного досвіду.
Проте чи захочуть олігархи істотно обмежити власне споживання (яке складається з майже виключно імпортних товарів) на користь значних капіталовкладень у модернізацію економіки, яка окупиться нескоро? Чи в їхніх інтересах формування українського масового платоспроможного покупця — споживача продукції середнього та малого бізнесу? Чи зроблять вони хоч крок у подоланні корупції у вищих ешелонах влади, якщо досі там усе ґрунтувалося на протилежних засадах?
Це, власне, риторичні запитання, відповідь на які дати дуже легко.
А тому «непопулярні реформи» в Україні, найімовірніше, зведуться до підвищення у два-три рази цін на газ для населення, до скорочення соціальних програм, до зменшення й без того мізерного фінансування науки, освіти й медицини, що матиме катастрофічні стратегічні наслідки, і до зростання безробіття. На додачу до цього може бути на два-три роки підвищено пенсійний вік. І все це поєднуватиметься із зростанням бюджетної підтримки «реальної економіки», себто тих самих олігархів.
Та чи спрацює все це у тому сенсі, на який розраховують ініціатори реформ? Тут є серйозні сумніви. Скажімо, 47% чоловічого та 39% жіночого населення Луганської області і сьогодні не доживають до пенсійного віку. Приблизно така сама ситуація по всій Україні. Якщо ж збільшити пенсійний вік на два-три роки, виявиться, що до нього не доживатиме більше ніж половина чоловіків і взагалі він дорівнюватиме середній тривалості чоловічого життя — 62—63 роки. Психологічно це матиме наслідком настрій «усе одно не доживу, то навіщо мені відмовлятися від частини грошей зараз?» — тобто «тінізацію» значної частини зарплат та відчутне зменшення відрахувань до Пенсійного фонду.
А зростання вдвічі, а то й утричі ціни на газ для населення? Що робитиме влада, якщо почнуться масові несплати? Сприятиме газовикам у відключенні газу споживачам? Чи на це заплющуватимуть очі, як сьогодні, коли у Києві десятки тисяч власників квартир мають величезні багаторічні борги з оплати комунальних послуг — і їх ніхто не може ані змусити виплатити борги, ані виселити з помешкань, побоюючись масштабного соціального конфлікту?
Вже тепер українці гірше, ніж раніше, платять за житлово-комунальні послуги. Так, у січні 2010 р. було оплачено лише 69,9% від нарахованих сум, а загальна заборгованість зросла на 11,1%. При цьому у Дніпропетровській області та в Севастополі платить трохи більше ніж половина населення; зрозуміло, що при першому значному підвищенні тарифів платитиме там вже меншість жителів, тож загальна сума оплат стане ще меншою, ніж раніше. Так само зрозуміло, що без жорстких поліцейських заходів (і, відповідно, масових антиурядових акцій) реалізувати такі сценарії неможливо. Не в останню чергу тому, що серед злісних неплатників є сановні та грошовиті персони, що добре відомо широкому загалові завдяки ЗМІ, і люди переконані: ці персони й далі нехтуватимуть загальними правилами.
І взагалі, чому треба долати кризу шляхом зростання фіскального тягаря, який несуть пересічні громадяни та середній і дрібний бізнес? Он Франклін Делано Рузвельт, бувши губернатором штату Нью-Йорк, запровадив істотний податок на розкіш. І нічого, допомогло. Допомогло як забезпечити оплату громадських робіт десяткам тисяч незаможних жителів штату, так і самому Рузвельту — стати невдовзі президентом США. Втім, є великі сумніви, чи можливий узагалі такий захід в Україні — не захотів же парламент обмежити розміри пенсій, бо це зачепило б як самих депутатів, так і їхніх «любих друзів». Так само не захотіла Верховна Рада ввести спеціальний податок на нерухомість, навіть коли йшлося про помешкання у 500 м2, що за вітчизняних обставин є розкішшю, оскільки середня українська сім’я має приблизно вдесятеро меншу житлову площу.
Отож, якщо плани «непопулярних реформ» без зміни типу соціально-економічного розвитку в Україні матимуть успіх, то бідні стануть біднішими, багаті — багатшими, середній клас животітиме й далі на грані існування, а трудова еміграція, особливо освіченої молоді, все зростатиме. Яким буде кінцевий підсумок таких «реформ»? Це запитання, на яке їхні ініціатори, схоже, самі собі відповідають: «На наш вік вистачить». Та чи вистачить? І чи вилікують українську економіку непопулярні заходи косметичного штибу, на які частина загалу вже мовчки погодилася (мовляв, від долі не втечеш), а чи заженуть наявні хвороби у глибину? Видається, це запитання теж риторичне.
Зрештою, Баумол, Літан і Шрамм твердять, що перехід від олігархічного капіталізму до ефективного може потребувати чогось на кшталт революції, краще мирної, — щоб замінити еліти, для яких добробут країни не є головним.
