У полі воїн
Початок цього року позначений двома ювілеями, які багато важать для кожного українця, який вміє мислити в «історичному вимірі». 6 січня виповнилось би 70 років Василю Стусу — людині, що стала символом Українського Опору другої половини ХХ століття, ключовою постаттю духовного життя доби. А 23 січня відзначаємо 70-річчя від дня народження Анатолія Марченка — письменника, правозахисника, борця, людини, як і Стус, незламної волі й духу.
Дуже й дуже повчальним було б (за зразком уславлених «Порівняльних життєписів» Плутарха) зіставити, проаналізувати спільне й відмінне у долях цих людей. Обидва загинули у в’язницях (концтаборах — як Стус) радянської тоталітарної системи; обидва були не тільки борцями за людську й національну гідність (національно-визвольний аспект є відчутнішим у Стуса), але й Творцями слова (Стус — у поезії, Марченко — в прозі), обидва віддали своє життя (бо не могли інакше!) вже на світанку горбачовської перебудови. Життя Марченка і Стуса залишиться для нас назавжди неспростовною відповіддю на вічне запитання: Чи є «успішною» людина, яка любить життя, але свідомо гине за свободу? Що таке взагалі — «успіх»?
Отже, шановний читачу, якщо ви хоч трохи знайомі з долею Василя Стуса, то нарис Олександра Черкасова про життя Анатолія Марченка, що його друкуємо нижче, дасть вам багато фактів, оцінок й матеріалів для роздумів.
«День»
23 січня 1938 року народився Анатолій Марченко. Робітник. Зек. Правозахисник — у ті роки, коли за це саджали. Дисидент — не тільки інакомислячий (чому, власне, «інако» — просто «мислячий!»), але інакодіючий. Людина, яка зробила сама себе. Письменник, автор «Моїх свідчень», «Від Таруси до Чуни», «Живи як усі». Якби Марченко слідував назві останньої книги, то йому виповнилося б сімдесят. Виповнилося б, але Анатолій Тихонович не дожив і до п’ятдесяти.
Загинув 8 грудня 1986 року в Чистопольській в’язниці. Офіційна версія смерті — гостра серцево-легенева недостатність. Декількома днями раніше, 28 листопада, Марченко припинив голодування, що тривало майже чотири місяці. Голодувати він почав 4 серпня, вимагаючи звільнення всіх політв’язнів у Радянському Союзі. У нього не було іншого способу боротьби за свої права, «за вашу й нашу свободу». Роком раніше, в жовтні 1985-го, Анатолія Тихоновича перевели з табору на в’язничний режим — це означало практично повну ізоляцію. Голодування Марченко «зняв», але через дванадцять днів йому стало гірше, його перевели в лікарню, але — пізно...
Невже його останній бій закінчився поразкою?
За тиждень, 15 грудня, Михайло Горбачов зателефонував у Горький засланому Андрію Дмитровичу Сахарову, розмова була насамперед про політичних ув’язнених. А незабаром почалося масове звільнення політзеків.
Марченко переміг — і цього разу.
Хтось, можливо, скаже: «Історія». Якби ...
1958 року, у віці двадцяти років, уперше потрапляє за грати — за бійку, в якій не брав участі. Утік із табору — незадовго до того, як туди прийшов папір про звільнення зі зняттям судимості.
Поневірявся країною, перебивався випадковими заробітками. 1960-го намагався втекти, був спійманий на кордоні, повторно засуджений — «за зраду Батьківщини» — на шість років таборів суворого режиму.
Табори були забиті такими ось «втікачами». А що ще залишалося робити людині, яка зрозуміла, в якій країні живе? Що робити, якщо робити нічого? Втікати. І отже багато хто iз зеків, вийшовши на волю, намагалися покинути межі Вітчизни.
Адже змінити нічого не можна.
Не воювати ж з більшовиками, дійсно? Таких ось, хто воював у таборах теж було немало — не тільки литовських і українських повстанців, але й тих, хто служив гітлерівцям...
Марченко намагався втекти з табору. Його переводять на в’язничний режим, він опиняється у Володимирі. Холод, голод і, головне, — ізоляція від зовнішнього світу. Ти можеш робити що завгодно — можеш померти, можеш убити себе — про тебе нічого не дізнаються. Країна чомусь переконана, що з таборами в нас покінчено при Хрущові. Робити нічого, бо нічого зробити неможливо...
А чому, власне, «нічого»?
Ще в таборі Анатолій Марченко вирішує написати книгу про табори. За його власним визнанням, ця мета допомогла йому вижити — не піти на «запрєтку», щоб наглядач із вежі вбив його...
Але був і зустрічний рух — після процесу Синявського і Даніеля Москва раптом згадала про в’язнів. Дійсно, повинні ж їх кудись посадити? Родичі приїжджають на побачення й бачать цілу країну за колючим дротом — Дубравлаг, Управління ЖХ-385. Анатолій Марченко, який повернувся зі Володимира, знайомиться з Юлієм Даніелем, а незабаром виходить на волю.
Звільняється, по суті, інша людина — табір замінив для Марченка вищу освіту. І те, що серед прочитаного ним у бібліотеці «казенного дому» були збірки творів Леніна, навряд чи могло піти на користь радянській владі.
На свободі Анатолій здійснює задумане — пише книгу про табори. Книгу цю пише не столичний інтелігент, як, здавалося, повинно бути, а робітник із Сибіру. Взагалі вже саме те, що книга написана — диво й подвиг. Одна річ сидіти в таборі й думати про волю й книгу. І зовсім інше — на волі писати книгу й думати про неминуче повернення в табір...
Анатолію Марченку допомагають друзі його друга, Юлія Даніеля. Передусім, знаходять лікаря. Узагалі диво, що Марченко дожив до звільнення, не помер від менінгіту. Але і виконати задумане без допомоги друзів він навряд чи зміг би — за звільненим із політтабору наглядали, жити він міг тільки «за сто першим кілометром». Дружина Даніеля, Лариса Богораз (потім Лариса Йосифівна стане його дружиною), допомагала Анатолію редагувати книгу.
У результаті вийшло не просто свідчення. «Мої свідчення», — так була названа книга — пішли в самвидав восени 1967 року. Йому не було ще тридцяти...
Будь моя воля, я включив би книгу Марченко у шкільну програму. Не за зміст — хоч за зміст також — де ще ви знайдете такого невигаданого героя? Ця книга — рідкісної якості російська проза. Здавалося б, текст повинні переповнювати чудові ступені, інвективи на адресу влади, міркування на загальні теми. Але ні — це, дійсно, свідчення про побачене й пережите, без надриву, де кожне просте слово має своє значення та обпалює душу.
Для читаючої і мислячої інтелігенції книга Марченка змінила картину світу. Тепер уже не можна було ховатися за тим, що табори були при Сталіні. По суті, Анатолій Тихонович заклав канон майбутньої «Хроніки поточних подій» — розділу «У в’язницях і таборах»...
Примірник «Моїх свідчень» Марченко відніс у редакції «товстих» журналів. Не тому, що сподівався надрукуватися — просто він тепер діяв не підпільно, а відкрито кинув виклик.
Уже в дев’яностих, коли відкрилися партійні архіви, з’ясувалося, що в квітні 1968 го був схвалений проект указу Президії Верховної Ради СРСР про позбавлення Анатолія Марченка радянського громадянства.
Адже він сам не просто вибрав інше — бути вільною людиною в нашій скованій країні. Марченко частково створив цю іншу можливість.
Є до чого прислухатися й придивитися, чи не правда?
Йому пропонували ховатися, відсидітися, чи то на Кавказі, чи то на Півночі. Він відмовився. Написав кілька статей в самвидав. Останню — про загрозу військового придушення Празької весни — 22 липня 1968 року, рівно за місяць до вторгнення.
Влада відповіла... Анатолія Марченка заарештували і в день введення військ — 21 серпня — засудили на рік «за порушення паспортного режиму». У таборі додали ще два роки, тепер уже по- чесному, по «наклепницькій» статті 190 «прим».
Після звільнення Анатолій Марченко поселився в Тарусі разом із дружиною, Ларисою Богораз.
Марченко виділявся з ряду дисидентів... Чим? Він був, за словами Олександра Даніеля, «вовком-одинаком, ніколи не ходив у зграї».
Потрапивши в московське інтелігентне середовище, людей не сторонився, але й не намагався бути «душею компанії». Умів тримати в руках інструмент — дошку, скажімо, рівно відпиляти міг, але не випинав це вміння. Інтелігентність і освіченість — не одне й те саме...
Марченко — начебто, політв’язень, учасник Опору — не вимагав до себе співчуття з усіх сторін і не чекав загального захоплення.
Напевно, так... Не герой, не жертва, а людина, яка відповідає за себе, за свої слова і вчинки.
У сімдесяті Анатолій Тихонович не претендував на лідерство, але намагався сформулювати цю свою позицію вільної людини, перевести її на мову міжнародних відносин. Чи можливе щось, окрім, з одного боку — холодної війни (на грані війни «гарячої», термоядерної), а з іншого — безпринципного компромісу? На думку Марченка, прагнучи ослабити обопільне військове протистояння, Захід у ході розрядки в односторонньому порядку згортав протистояння ідеологічне, а звідси один крок до капітуляції військової. Чи є інший шлях? «Tertum datur», «Третє дано», — так називалася стаття, написана Марченком і Богораз: «Альтернатива війні — не розрядка по-московському, а послідовне протистояння комуністичному диктату в усіх точках земної кулі. ... Така політика зняла б із народів Заходу відповідальність за співучасть у злочинах проти світу й проти людей».
Якось дуже по-сучасному це звучить...
Влада, як і раніше, намагалася позбутися Марченка, пропонувала: або на Захід, або на Схід. Емігрувати «ізраїльською лінією» він відмовився — це була б брехня, співучасть у грі за чужими правилами. 26 лютого 1975 року Анатолія Марченка заарештували вп’яте, заслання він відбував у селищі Чуна Іркутської області.
Повернувшися, знову поселився за сто першим кілометром, у Карабаново Володимирської області, працював кочегаром. Анатолій Тихонович будував будинок, виховував сина. Він, як і раніше, не прагнув до публічності, до суспільної діяльності і виступав лише тоді, коли не міг мовчати.
Тільки коли влада почала наступ на Московську Гельсінську групу, підтвердив своє членство в організації — Марченко скептично ставився до Заключного акту. А потім він склав один із документів групи — Звернення до глав держав, де запропонував створити комісію для перевірки виконання угод у гуманітарній сфері.
Коли в січні 1980-го Сахаров був висланий у Горький, Анатолій Тихонович написав відкритий лист Петру Капіці. На думку Марченка, небажання публічно виступати на захист гнаних, мовчання й громадянська пасивність роблять людину, інтелігента, не тільки співучасником сьогоднішніх злочинів, але і винуватцем подальших потрясінь.
Хто скаже, що це твердження несправедливе й не сучасне?
Ушосте Анатолія Марченка заарештували 17 березня 1981 року. 4 вересня його засудили до десяти років табору й п’яти — заслання.
Анатолій Тихонович працював тоді над рукописом третьої книги спогадів «Живи як усі». Перед арештом устиг опублiкувати статтю «Увійдуть чи ні радянські танки до Польщі?»
Минуло дванадцять років — повний цикл календаря. Неначе, історія повторювалася — тільки інша країна рвалася на «запрєтку», до свободи...
І життя інше. У «Живи як усі» йдеться про кінець шістдесятих, тоді коло співчуваючих і сприяючих було ширшим. Серед тих, хто брав участь у долі Анатолія, був, наприклад, В’ячеслав Всеволодович Іванов. У книзі він зашифрований. То — як «відомий учений». То — як «І», ІвАнов хотів допомогти Марченку втекти з Москви після опублікування «Свідчень...», знайшов йому житло й роботу на північному заході. Він же — «К.І.», КОма ІвАнов — сидів 21 серпня на суді до шести вечора. Потім пішов додому: день народження, гості прийдуть, незручно...
Тепер такого широкого кола не було. Було інше: Марченко, а за ним і «Хроніка», перевернули ставлення людей до теми політтаборів, політв’язнів, політрепресій у СРСР — від «цього не може бути» до «хто ж цього не знає». Половина Справи була зроблена...
Але одночасно Марченко створив себе як письменника. Читаючи «Живи як усі», важко повірити, що це ледве чи не чернетка: була зима, він писав кілька сторінок і ховав у снігу. Коли прийшли з обшуком і запитали: «Де?», Анатолій Тихонович поводив чекістів околицями, поки ті не змерзли... А навесні пакети з листами паперу почали виринати з-під снігу — їх зібрав друг, який жив поруч із Марченком і Богораз, Борис Степанович Кулаєв. «У справах людей прилив є і відлив», коло звузилося, залишилися небагато, але вірні. Рукопис зібрали, і чудова книга побачила світ, коли автор був у таборі.
Після арешту Марченко заявив, що вважає Комуністичну партію й Комітет держбезпеки злочинними організаціями і співробітничати зі слідством не буде. У противника була абсолютна фізична перевага. А що було в Анатолія Тихоновича?..
У таборі він був опалювачем у котельній. І ось на свято він відкрив засувку й дав тепло в карцер, адже тортури холодом були не менш важливою складовою «перевиховання», ніж тортури голодом (за нормою 9 «б» — баланда через день). Він не міг не знати, що після цього станеться. Відбулося — позбавлення листування, посилок, нарешті, переведення на в’язничний режим.
Адже Анатолій Тихонович завжди ставив великі цілі та йшов до них. Він вирішив розповісти світу про радянські політтабори. І він це зробив.
Улітку 1986-го Анатолій Марченко починає своє останнє смертельне голодування — з начебто шаленою й нездійсненною вимогою — звільнення всіх політв’язнів. Останній бій, в якому він переможе ціною життя.
Нині йому виповнилося б 70. Сьогодні в Росії не вистачає таких ось вільних людей. Анатолій Тихонович Марченко не чекав заклику «вождів» і сам не був «вождем» — він відповідав тільки за себе, до кінця. Саме так добувають свободу.
