Чого чекають на Заході та в Росії від виборів в Україні?
Післязавтра в Україні відбудуться президентські вибори, які багатьма в світі розглядаються, як настільки ж важливі, як і вибори 2004 року, які призвели до помаранчевої революції, і як наслідок принесли українцям свободу слова, зборів. Якими бачаться на Заході й у Росії нинішні президентські вибори в Україні, які очікування на них покладають у відповідних столицях? Кому з 18 претендентів надати перевагу з погляду ефективності для проведення реформ в Україні та розвитку плідних відносин із Європейським Союзом і Росією? Про це читайте в коментарях західних і російських експертів.
«Заходу доведеться займатися Україною»
Олександр РАР, директор програм Росії і країн СНД Німецької ради із зовнішньої політики, Берлін
— У Берліні є багато очікувань щодо України. І перше, аби вибори знову дійсно пройшли демократичною дорогою і без фальсифікацій. Аби, таким чином, Україна зміцнила свій демократичний напрям, який вона в принципі узяла успішніше, ніж інші пострадянські республіки. Це повністю підтримуватиметься Німеччиною.
Друге, це, щоб після президентських виборів в Україні відбулася політична та економічна стабільність. Хотілося б, аби українська політична влада визначилися б, у якій політичній системі: парламентській чи президентській вони хотіли б далі процвітати й жити, аби таким чином політичне життя було б стабілізоване. У той же час, дуже великі очікування пов’язані з тим, що нова влада в Україні почне проводити потрібні реформи, особливо в енергетичному секторі. Бо далі Європейський Союз не в змозі субвентувати Україну, як це робилося з боку Заходу за останні місяці.
І третє, аби, дійсно, Україна все більше й більше ставала схожа на націю, аби вона через демократичні вибори, через волевиявлення людей, через зміцнення демократичних інститутів, все ж таки, могла б об’єднати сьогодні дві сторони які протистоять одна одній: схід і захід України. Адже не так просто, як бачиться на Заході, створити демократичне суспільство, національну демократичну культуру в країні, щоб таким чином Україна більше наблизилася до європейської, за масштабами, держави.
— Останнім часом у західних ЗМІ з’явилися публікації, які прогнозують занепад «помаранчевої» ери, яка для багатьох українців уособлюється такими завоюваннями як свобода слова, зборів. Чи немає побоювань у Берліні, що після цих виборів, в Україні дійсно може розпочатися відкат від демократичних завоювань?
— Я гадаю, що насправді такі побоювання не існують чи, принаймні, трішки перебільшені для України. Не можна забувати, що Янукович після свого програшу під час помаранчевої революції не пропав зі сцени і все ж таки повернувся на пост прем’єр-міністра. І при перебуванні прем’єра при президентові Ющенку він вів досить плідні переговори зі Заходом про зближення України з Євросоюзом. Тут це добре запам’ятали. Тому страху перед Януковичем і перед старим режимом немає. Я його не відчуваю на Заході. До того ж, той же Янукович все ж таки виступає за зближення з Росією, але не об’єднання з Росією. Це теж дуже чітко помічають на Заході. Тому немає страху перед ним.
А Юлія Тимошенко розглядається як досить складний кандидат на пост президента. Але там особливо критично дивляться на її минуле, коли вона була «газовою принцесою». Таке там теж швидко не забувається: всі ці схеми, які вона створювала тоді. Але, у той же час, вона, працюючи на посту прем’єра могла навіть сподобатися деяким політикам на Заході. У неї були, я б сказав, дуже близькі зустрічі в Німеччині з Ангелою Меркель, які особливо не афішувалися. Тобто вона постаралася зав’язати міцні, навіть особисті контакти із західними лідерами і переконати їх у тому, що за її президенства Україна не зверне з дороги реформ, а навпаки конструктивніше їх продовжуватиме.
Велике розчарування пов’язане, звичайно, з особою Ющенка. Його тут до кінця не зрозуміли. Головне питання, яке ставлять західні спостерігачі: як Ющенко мав можливості і той моральний і політичний авторитет, який він завоював у помаранчевій революції, так швидко розгубити. Це настільки дивно і неправдоподібно, нетипово, що в усіх східноєвропейських країнах людина, яка в такій революції прийшла до влади, в принципі очистила країну від минулого і почала будувати нове так не втрачає влади і впливу, як це втратив Ющенко. Тому настільки нестримно він усе це втратив, що на Заході просто ніхто не вірить у його політичну дієздатність у майбутньому.
— Виходить, що на Заході немає фаворита?
— Відповідаючи на це запитання, я був би самокритичнішим щодо Євросоюзу. Ми теж поводимося досить лицемірно, на жаль. Я б підтримав, звичайно, політику Євросоюзу, яку було б націлено на чесні переговори з Україною з питання входження України до Європейського Союзу. Потрібно конкретно думати, наприклад, про те, як позбутися візового режиму між Україною та Євросоюзом. Громадяни ЄС можуть вже п’ять років їздити до України, а українці, як і раніше, повинні стояти в чергах. Тут Євросоюз міг би піти українцям назустріч, чого він не зробив. А тим самим, як мені здається, він би полегшив реформи в Україні.
Але тут слід звернути увагу на те, що на Заході існує певний прихований рефлекс, коли хтось говорить вголос «Україна», то про Україну як таку країну люди відразу не думають, а думають про Росію. Не дай Боже, говорять західні політики, Україна знову стане частиною Росії. Тоді Росія стане імперією, і тоді всі ми повертаємося в холодну війну. Тому вся тактика Заходу спрямована на те, аби не допустити об’єднання України з Росією.
З мого особистого погляду, це просто мислення минулого. Але воно, на жаль, наявне дуже сильно. Воно образливе для України самої, бо Україна, як і раніше розглядається як об’єкт, а не як суб’єкт міжнародної політики. І по-друге, Захід досить примітивно дивиться на ситуацію на сході. Я думаю, що об’єднання України з Росією абсолютно нереальне. У Росії немає такого бажання і можливості об’єднати, або поневолити Україну. Але в Україні давним-давно за 20 років, а не за два роки створилася своя політична еліта навіть на сході України, яка не зацікавлена в об’єднанні з Росією.
Я вважаю, що це така досить дворушницька позиція Заходу, якій підіграють певні націоналістичні сили в Україні і які мають із цього вигоду. Це все настільки нереальне і гальмує Україну в своєму суверенному економічному та дипломатичному розвитку, взагалі в рамках глобалізації, закриває перспективи, не дає правильного бачення елітам. Я думаю, що це треба припинити. Я сподіваюся, що Україна через ці вибори стане дійсно суверенною державою, яка вестиме самостійну політику і щодо Європи, і щодо Росії. Вона буде змушена це робити, бо перебуває в такому геополітичному положенні. І Захід, нарешті, дивитиметься на Україну як на суб’єкт, а не як на буферну державу, яку важливо підтримати, аби в Європі не воскресла якась нова страшна Росія.
— А чи можна чекати з боку ЄС нормальної зваженої політики щодо України зі вступом до дії Лісабонського договору?
— Дай Боже. Якщо чесно, то Україною доведеться займатися. Україна за територією найбільша країна Європи, не рахуючи Росії. У неї насправді великі економічні проблеми, є залежність від західних кредитів в економічному плані. Україна потребує інвестицій з боку Заходу, вона також дуже потребує технологічної співпраці в питаннях модернізації. Потрібні дуже конкретні політичні кроки і заходи, для закріплення партнерства та співпраці. А для цього потрібно пробудити в Європейському Союзі бажання і політичну волю бачити Україну як одного з головних суб’єктів європейської архітектури, як країну, в яку варто вкладати, як країну, яка сама додає, а не збавляє безпеку в європейській архітектурі, як країну, яку можна залучати до вирішення енергетичних проблем та енергетичної безпеки в Європі. Всі ці питання повинні стояти конкретніше і більш постійно на політичному порядку денному Європейської загальної оборонної та зовнішньої політики. На жаль, Україна в цьому плані розглядається як другорядна для ЄС країна. Євросоюз, у першу чергу, зараз зайнятий балканськими країнами, які чекають на розширення. Як і раніше він ближче й тісніше розмовляє з Туреччиною про перспективи розширення Європейського Союзу ніж із Україною, оголосивши абсолютно незрозумілу й недієздатну Східну політику, де Україна втрачена за рахунок якоїсь Білорусі, яку теж хочуть висмикнути з російської орбіти. Захід, як і раніше, займається облаштуванням своїх власних інститутів і не дивиться, що в нього є великий сильний схід, без стабілізації та без співпраці з яким Європу як архітектуру просто не збудуєш.
Побажання європарламентарія
Марек СІВЕЦЬ, депутат Європарламенту:
Участь у демократичних процесах — одна з фундаментальних умов, що визначають існування вільної держави. Вибори — життєвий елемент цієї системи. Без останніх ні в однієї нації або країни не було б достатньо багато підстав, аби бути партнером міжнародного співтовариства. Варто нагадати, що останні вибори, що відбулися в Україні, були вільними й справедливими. Я дуже пишаюся й щасливий через цей факт, і я хотів би бачити те саме на майбутніх виборах.
Вибори — основа побудови демократії та структуризації нової системи. Суспільство, яке є найважливішим вирішальним чинником, має безперечне право підтвердити вірчі грамоти (роблячи вибір) тих, хто буде при владі. Я вважаю, що нові лідери принесуть зміну ситуації, і в Україні відбудеться позитивний розвиток, особливо щодо стосунків з Європейським Союзом.
Зважаючи на те, що українське суспільство значною мірою розділене, існують два основні лідери, які управляють суспільством, і, що ще важливіше, володіють серцями людей. Як здається мені, один з тих лідерів, ймовірно, стане переможцем. Проте дуже бажано, аби й переможець, і той, хто програє (хто все ще буде задіяний у політиці), співпрацювали з Європейським Союзом і сприяли б створенню єдиного підходу у формуванні європейської політики в Україні.
Нарешті, я бажаю українцям, аби вони обрали лідера, який вирішив би їхні нагальні проблеми й допоміг би їм у побудові процвітання й кращого майбутнього для їхніх дітей; лідера, який допоміг би Україні побудувати хороше й стійке майбутнє для цілої країни.
«Офіційні сили Росії демонструють відстороненість...»
Тамара ГУЗЕНКОВА, провідний науковий співробітник Російського інституту стратегічних досліджень РІСИ:
— Цілком очевидно, що на цих президентських виборах офіційні сили Росії демонструють відстороненість від того, що відбувається в Україні, й не бажають втручатися в цю ситуацію. По-перше, це пояснюється тим, що Україна демонструє таку ситуацію, за якої спроби так чи інакше вплинути на те, що відбувається або, принаймні, продемонструвати цей вплив, ніколи успіхом не увінчувалися. Бо вибухові політичні процеси, які відбуваються в Україні, є непрогнозованими.
Другий чинник, який сприяє дистанціюванню Кремля від того, що відбувається в Україні, пов’язаний із тим, що, власне кажучи, тут однозначно немає політиків, яких би можна було вважати проросійськими. Адже давно відома колода основних реальних претендентів, котрі мають реальний ресурс і потенціал стати президентом. Їхній потенціал виявився і розгорнувся повною мірою вже доволі давно. На що вони здатні, що вони можуть запропонувати Росії та Кремлю, яку політику вони проводитимуть у разі своєї перемоги, вже зрозуміло не лише загалом, а практично в деталях. Тому я гадаю, що вже зараз кремлівські політики більш-менш уявляють собі, яким чином вони проводитимуть політику в умовах нової президентської влади України. На мою думку, в тому чи іншому вигляді вони доволі давно заручилися певною підтримкою основних політико-економічних курсів діяльності Росії на українському напрямі.
Те, що зараз відбувається в Україні: боротьба політичних лідерів за президентське крісло — не критично важливо й принципово для Росії. Вона взаємодіятиме з тим президентом, із тією політичною силою, яка заявить про себе як президент. Основні напрямки більш-менш зрозумілі. Болісні, спірні та конфліктогенні проблеми все одно переповзуть до нового президента. Нікуди від них не дітися. На мою думку, у формуванні українсько-російського порядку денного після лютого 2010 року навряд чи можна буде очікувати якихось проривів, якихось надприродних новацій. Усе це здійснюватиметься в законсервованому вигляді, й обидві сторони прагнутимуть до того, аби не допускати якихось різких загострень ситуації та появи нових конфліктів.
«США хочуть побачити президента, який...»
Стівен ПАЙФЕР, старший радник інституту Брукінгза, Вашингтон:
— Базуючись на даних опитувань громадської думки, американські урядовці та експерти, які стежать за Україною, очікують, що Юлія Тимошенко і Віктор Янукович будуть боротися один з одним у другому турі президентських виборів 7 лютого. Зараз важко побачити інший сценарій розвитку подій в Україні. Офіційні та неофіційні особи в Вашингтоні сподіваються, що перший і другий тур виборів в Україні відбуватимуться у нормальному демократичному процесі. Хто є фаворитом для американської адміністрації на цих виборах — це цікаве питання. Якби хтось провів опитування серед американських урядовців в 2004 році... Тоді, безсумнівно, існувала чітка перевага на користь Віктора Ющенка і його політичних ідей щодо розвитку України. Сьогодні у мене не має відчуття, що офіційний Вашингтон має ту чи іншу думку стосовно «фаворита». Адміністрація США хоче побачити президента, який зможе працювати із прем’єр-міністром і Верховною Радою, і виробляти послідовну політику, що приноситиме результати і, зокрема, зміцнюватиме енергетичну безпеку. Також розчарування в Вашингтоні викликає те, що боротьба всередині української влади і у Верховній Раді призвела до того, що Україна за останні два роки досягла дуже мало.
Я не думаю, що у Вашингтоні віддають перевагу комусь одному з двох найімовірніших переможців першого туру: Тимошенко чи Януковичу. Зокрема, не зрозуміло, чи буде велика відмінність між зовнішніми політиками цих персон. Очікування тут полягає в тому, що, хто б не переміг на виборах, Україна продовжуватиме співпрацювати з НАТО, але, скоріше за все, не намагатиметься прискорити розвиток цих відносин. Водночас, очікується, що Україна буде надалі зацікавлена в наближенні до Європи і Європейського Союзу. Мабуть, у відносинах між Києвом та Москвою буде менше напруження. США можуть працювати з такою Україною. Для багатьох у США ключовим залишається питання, чи зможе и захоче новий президент справитися з такими складними викликами, як енергетична і конституційна реформи і боротьба з корупцією.
