Вітчизняне середньовіччя: героїчний міф чи школа виживання?

Середньовіччя — це коли всі писали ікони й були такі люди, варвари. Вони любили вбивати та їсти інших людей.

З контрольної роботи учениці сьомого класу школи мистецтв

Шукаю на Петрівці «Нариси з історії України» Наталі Яковенко й бачу щире здивування лоткових продавців. «А для якого класу книжка?» — «Просто книжка, наукова». — «А кому таке нині потрібно? — й усміхаючись: — У тих, хто на землі розкладає, запитайте».

Мила моєму серцю медієвістика, наука про середньовіччя, після короткого розквіту під час перебудовного буму пошуків і «загальної туги за духовністю» пішла тепер у нове підпілля. Не запитана. Середні віки для багатьох стали частиною підручника, портретами великих князів Київської Русі на найдрібніших купюрах гривні, політрекламою партій, надзвичайно дорогими альбомами з іконопису, відбудовою висаджених у повітря храмів, а в найближчому майбутньому — і назвою «Свята Софія», але не храму Премудрості Божої, а п’ятизіркового готелю. Нещодавно мені випало розмовляти з колегою, котра з відчаєм зізналася в особливій формі божевілля: їй здається, ніби шафа книжок і всі знання про середньовіччя душать її ночами і вона живе на зворотному боці тих далеких часів. Адже читала вона не «Повчання дітям» Володимира Мономаха, а листи Абеляра до Елоїзи, навчалася на зразках західного середньовіччя, а не на літописних зводах Київської Русі.

Ми любимо «повернення назад, до джерел», намагаючись почати щось і піти іншим шляхом. Будь-яке співтовариство потребує загального міфу, але не в останню чергу і для того, аби відходити від нього, — у правдиву історію, у секулярну культуру, у технологічну цивілізацію. А ми?

«СВІЙ ЗА СВОЇМ ДО СВОГО ЙДЕ»

Із розповідей батька, у самісінькому центрі нашого села Козин, на Рівненщині, до Другої світової стояли поряд — православна церква, католицький костьол і синагога, а неподалік — і руїни «замку» поміщика-протестанта. Цвинтарі: польський, «бідняцький» і «жидівський» було розташовано на «кінцях» села, біля ланів. Тепер стоїть лише церква, відбудована в 50-ті, в оточенні міцних хат, фундаменти й стіни яких укріплено могильними плитами з вигадливою в’яззю івриту, таврованими гербом Радзивіллів цеглинами, безформними шматками статуй і порталів. На місці спільної єврейської могили (2 тисячі розстріляних гестапівцями 41-го) лежить необтесаний камінь без напису; «панські блакитні кістки» закриває шматок базарної площі, де традиційно по середах іде жвава торгівля.

А будинки стоять. Ніби справжні замки-фільварки незнищенних волинських родів, не записаних ніде, крім пам’яті останніх двох-трьох поколінь селян, котрі вперто господарюють на своєму клаптику землі. Моя бабуся — практична чешка — купила такий «кавалок поля» за подушку, винесену з палаючої хати разом із машинкою «Зінгер», чим і врятувала від голодної смерті мого батька, а відтак — мене і моїх дітей, які живуть у Києві.

За останні 5 років кожен двір нашого села перетворився на фортецю, яка охороняє повний цикл натурального господарства. Щоб вижити — треба виробляти все. Город — справжня селекційна ділянка: пекінська капуста, перець «каліфорнійське диво», незрозуміле зілля «амарант» (для кіз), і вікове жито з вівсом. Навіть поп-корнівська кукурудза — й та росте на волинських городах. Господарство! «Панування полікультури» — так пояснюють підручники з економіки феодалізму це явище. Не забудьмо, що в хліві утримують від 2 до 6 свиней, 2 корови, десятків зо три птахів, кроликів, кіз, а то й двійко коней. В окремій прибудові — машина чи мотоцикл, віз, плуг, ручний млин, борони, коси, серпи. Комбінат з виробництва їжі, де 20 лантухів картоплі на зиму викликають співчутливе зітхання сусідів — замало.

Що це — «універсум голоду й жаху перед війною», як визначають це знов-таки підручники? Чи спроможність селянина працювати, не зводячи очей до неба? «Феодальна система — це позбавлення селян можливості брати участь у економічному прогресі». Уперта цитата. Зворотний бік сільського добробуту — ряди терплячих жінок біля кожного київського базару, їхні благальні погляди над пластиковою тарою з молоком. А на що перетворюється непродане і прокисле «млєчко»? На сир, масло і ...сало. «Кисляком» годують свиней, аби наростало в них якнайбільше цього білого енергоємного суфле. Стратегічний запас, який можна зберігати роками, як і в далеких X — XV сторіччях, коли його густо пересипали сіллю та перцем практично скрізь, що у слов’ян, що в португальців чи англійців. Проте починаючи з XVI століття Європа відкрила сир. І вже 4 століття шліфують рецепти в родинах потомствених сироварів, перетворюючи елітні сорти на запоруку процвітання середнього класу промисловців. Й Україна купує їхню продукцію, вперто вирощуючи сало. Позаяк нагромаджувати первинний капітал і відкривати власне виробництво в нас незрівнянно небезпечніше, ніж вигодовувати свиней. Зберігаючи гроші вдома.

Розкопуючи кургани IV — IX століть н.е., археологи часто знаходять у них два види грошей — місцевого карбування й римсько-візантійські червінці, плюс золоті прикраси. Чи не правда, знайоме і звичне для нас тепер, коли в родині йде рахунок і на гривні, і на «у.о.». А персні з сережками... «Коштовності, пущені в обіг у момент якої-небудь катастрофи, забезпечували тільки засобами для існування й не підживлювали виробничу діяльність» (Жак Ле Гофф. «Цивілізація Середньовічного Заходу»).

Як у хижках і замках, сьогодні село витрачає мінімум коштів на освітлення, лампочка на 100 Вт — розкіш. Регулярне, майже взаконене вимкнення електрики «з метою заощадження» привчає селян буквально молитися на сонце. Хліб, одяг і ліки — роблять самі: і громадські пекарні, і книгозбірні зачиняються так само часто, як і лікарні з поліклініками. Видовища? Про «хороших людей і партії» дізнаються неділями від батюшки, новини слухають з радіоточки, яку називають «брехунцем», телевізор — перед сном чи на свято. І (це — найнесподіваніше) щиро вірять: коли Україна стане такою, як Київська Русь, — вона буде рівною серед європейських держав. «Ми тоді будемо сильними і гарними», — так чітко сформулювала ці сподівання колишня вчителька, котра «на пенсії» й не мріє передплачувати навіть обласну газету.

ЗАГАЛЬНОВІДОМІ Й НІКОМУ НЕ ВИГІДНІ ВИСНОВКИ НАУКИ

Пропагуючи колишню могутність Київської Русі, ми часто забуваємо, що ця країна, котра зникла, запрограмувала свою історичну поразку.

Стараннями княгині Ольги, святого хрестителя Володимира і Ярослава Мудрого, «київський стіл» у X — XII сторіччях почав претендувати на імперську велич. За амбіціями — рівну як Східно-Римській імперії, Візантії, так і Західній — Карла Великого, котрий об’єднував варварські держави Європи. Наступна після цього доба князівських міжусобиць показала, що ранньофеодальна монархія Русі зазнала поразки і перед степовою ордою Батия, і перед хрестовими походами Заходу. Катастрофа православного світу XIII сторіччя знищила нашу стародавню державу, змусила шукати вихід у втечі на інші, необжиті землі, а також шукати військові сили литовців-язичників для охорони рубежів. Ця «ломка національної гідності» тривала аж до XVII сторіччя, до козаччини; проявилася вона в економічному відставанні, у втрачених можливостях для розвитку буржуазії, у відсутності доби Відродження.

Держава «Київська Русь» не створила прецеденту приватної власності: земельні володіння роздавав «великий князь» у тимчасове користування. Умовне й невідчужуване на користь спадкоємців. Князі «дрібні» рідко облаштовували свій побут грунтовно, позаяк усіма правдами й неправдами завойовували для себе більш вигідні «столи». Чого варте вбивство Бориса і Гліба, перших наших святих страстотерпців, полеглих у боротьбі за «київський стіл» від рук рідного брата Святополка?! Князі перевозили з собою не лише численну рідню та двірню, а й ремісників, котрі працювали не для міста, в якому жили, а для роду, якому служили.

Кожне місто Київської Русі (званої за деякими джерелами «Гардарикою», країною безлічі міст) виростало за рахунок сільського господарства, було «аграрним замком». Торгівля велася також переважно природними ресурсами, а не виробами ремісників. Використовуючи транс’європейські шляхи Індія — Європа, «з варяг у греки» й систему «товар на товар», купці не зуміли підпорядкувати свою систему новим умовам після падіння Візантії та хрестових походів ХIII сторіччя. А таємниці дивовижних ювелірів Русі загинули, як загинули самі їх «держателі», котрі працювали не цехом, корпоративно, а поодинці, на заможного замовника.

Соціальний склад міст Русі поділявся на державну аристократію та рабські низи. Це відбилося навіть у топографії середньовічного Києва: на горбах — «град Володимира і Ярослава», на низинному Подолі — «смерди», у яких не було найменших прав володіння ні знаряддями праці, ні її результатами. Законодавство, яке визнало за норму візантійський «Номоноканон», було системою штрафів і покарань, а не прав і їх захисту як у князівському, так і в церковному суді. Залякування було необхідним елементом для суспільства, в якому існувало й таке явище як «зубоїжа», просто — можливість вкусити ворога чи недруга.

Культура неабияк залежала від іноземних зразків: ікони створювали як репліки-повтори на привізні з Константинополя, храми розписували під керівництвом майстрів-«ромеїв». Митрополит Іларіон, чиє «Слово про Закон і Благодать», сказане при освяченні Софії Київської, пережило сторіччя, використав риторичні прийоми, вже «відпрацьовані» патріархами Царграда. У літературі того часу не зустрічаються античні автори, перекладали переважно балканські тексти для морально-домашнього читання. І вже з XIV сторіччя на іконах почав з’являтися в образі «Града Небесного» — середньоєвропейський замок або «бург», симптом пошуку нових «центрів культури».

Міський побут значною мірою тримався на привізних речах. Таке масове поширення візантійських амфор і корчаг, які, вірогідно, використовували як тару після вина й олії. І це — попри існування в Києві цілого кварталу гончарів!

ВІДЧАЙ — ЦЕ НЕ ДЛЯ НАС

Умберто Еко, підхопивши тезу про «кінець історії», розвинув її до «картинки-жахалки»: після енергетичної катастрофи на землі почнеться доба «нового варварства». Похмуро, але достовірно він показав, як масова культура ХХ сторіччя стане «культурою мовчазної більшості» в майбутньому. Так от. Україна з її запасом неймовірного терпіння, пристосовуваності до історичних катаклізмів і віри в міф — цілком може стати центром нової духовності. Як за всіх часів, територія, оточена кордонами Київської Русі, й у майбутньому залишиться батьківщиною талановитих людей, які йдуть звідси, керовані місіонерством і жаданням давати плоди культурі, а не животіти у вигаданому героїзмі міфу. Отже, жити в «катастрофічному світі» — нам не звикати. І той наш досвід виживання ще стане у пригоді людству. Попри всі міфи про колишню велич, попри «похмуру добу середньовіччя».