Академік Дмитро ГРОДЗІНСЬКИЙ: "ПРАЦЮЮЧИ В ЧОРНОБИЛІ, НАШІ ВЧЕНІ ПЕРЕТВОРИЛИСЯ НА ЗЛИДАРІВ"

Цей чоловік одним із першим заявив, що Чорнобильська аварія матиме негативні наслідки для здоров'я людей. 1986-го року він не підписав сумнозвісного звернення вчених до населення з рекомендаціями щодо "боротьби" з радіофобією. Він і його люди всі ці роки самовіддано проводили дослідження в радіоактивній 30-кілометровій зоні. І лишилися без коштів, без техніки, без обладнання... Лишилися тільки з непохитною вірою: те, що вони роблять - потрібне людству. Мій співбесідник - голова Національної комісії з радіаційного захисту населення України, заввідділом біофізики та радіобіології Інституту клітинної біології та генетичної інженерії НАНУ, академік Дмитро Михайлович ГРОДЗІНСЬКИЙ.

- Після Чорнобильскої аварії Україна стала радіаційною плямою на карті планети. Що вона собою являє з точки зору радіобіології?

- Протягом перших двох-трьох років її радіоактивність спадала досить швидко - розкладалися радіонукліди, що мають короткий період піврозпаду. Тепер лишилися ті, які розпадаються тривалий час - цезій - 137, стронцій - 90, ізотопи плутонію... Це вже надовго. І хоча й повільно, але пляма розростається і вшир - разом із пилом радіонукліди розносяться вітрами, - і вглиб - із дощовою водою вони поступово рухаються до грунтових вод.

- Наскільки вона велика?

- Все залежить від того, що вважати забрудненою територією. Якщо зарахувати до таких землі, де активність цезію-137 перевищує 1,5 тисячі бекерель на 1 кв. м, то гадаю, забруднена десь майже третина України. А загалом на території нашої країни немає куточків, де б зовсім не випали радіонукліди.

- У такому разі лишається актуальним дозиметричний контроль продуктів харчування. За моїми спостереженнями він проводиться не так масово, як у перші роки після аварії.

- Так, контроль нині не такий ретельний, хоча цьому є об'єктивна причина. За умов розвалу економіки значна частина населення виживає як може - зокрема торгує чим завгодно і де завгодно. Біля вокзалів, автовокзалів, станцій метро, просто на вулицях виникло безліч маленьких базарчиків, на яких здійснити радіологічний контроль держава просто не в змозі. Щоправда, у Міністерстві охорони здоров'я є спеціальний підрозділ. І що втішає - під час перевірок ми дуже рідко виявляємо продукти, радіозабруднення яких перевищує гранично припустимі норми. До речі, зараз використовуються більш досконалі дозиметри, здатні фіксувати значно менші рівні радіовипромінювань, ніж ті, що застосовувалися у перші роки після аварії - тоді в нашому розпорядженні були лише військові прилади.

- Коли 1986 року ви давали мені інтерв'ю в цьому кабінеті, пролунав дзвінок і під час телефонної розмови ви переконували якогось високопоставленого чиновника, що не варто обприскувати зелені насадження в Києві дефоліантами, щоб листя з дерев і кущів враз осипалося і його можна було негайно вивезти...

- Уже не пригадую, з ким саме тоді говорив. Але нам вдалося досить швидко "затоптати" цю ідею. По-перше, внаслідок синергетичного ефекту дефоліанти разом із радіонуклідами завдали б здоров'ю киян значно більшої шкоди, ніж самі радіонукліди. По-друге, це справило б надзвичайно гнітюче психологічне враження на населення. А от опале листя восени за наполяганням вчених із Києва таки вивезли, що значно зменшило в місті радіаційний фон.

- Були ще химерні проекти?

- Дуже курйозних не пригадую. Невдалі були, частину з них навіть спробували втілити. Приміром, щодо пилоутримання на грунтових дорогах у тридцятикілометровій зоні. Землю поливали мастилами, вкривали латексом (напівпродуктом при виготовленні гуми). Вантажівки пробуксовували. Мало того, на сонці латексне покриття пересихало, тріскалося, утворювалися легкі частинки з великою парусністю, які розносили радіонукліди на більші відстані, ніж їх розніс би звичайний пил. Але за подібні помилкові рішення я не став би нікого картати - аварія на ЧАЕС поставила безліч проблем, досвіду вирішення яких не було ні в кого.

- Які наукові прогнози, зроблені невдовзі після аварії, збулися?

- Було два підходи щодо прогнозування медичних і медико-біологічних наслідків. Одні вчені твердили, що, оскільки на уражених територіях рівень радіовипромінювання низький, то ніяких негативних для здоров'я наслідків не може бути. Інші, зокрема і я, вважали, що вони почнуть виявлятися з часом і чим далі, тим більше. Коли почала зростати захворюваність населення, наші опоненти доводили, що люди не стали хворіти більше - мовляв, через суцільну диспансеризацію та новітні методи діагностики почали виявляти хвороби, на які раніше не зважали. Частково це так. Але є індикаторні для радіаційних впливів захворювання - зокрема, деякі форми анемії крові, рак щитовидної залози у дітей. Вони значно зросли. Приміром, до аварії траплялися лише поодинокі випадки раку щитовидки у маленьких дітей. Нині таких дітлахів по Україні майже тисяча.

Крім того, на невтішні паралелі наштовхують експерименти над тваринами. Виявилося, що вплив малих доз опромінення робить їх пасивними, вони навіть втрачають територіальну агресивність. Можливо, частково в цьому - пояснення соціальної пасивності населення, яке здебільшого мовчки зносить постійне погіршення матеріального становища? Принаймні, один відомий американський радіобіолог зауважив, що фізіологічні процеси у миші такі ж самі, як і в людини. А дані, отримані з дослідів на тваринах, яких піддали "чорнобильським" рівням опроміненням, - далеко невтішні.

- Як ви ставитеся до тих учених, котрі у 1986-1987 роках твердили, що найбільшої шкоди здоров'ю людей завдасть радіофобія?

- Енциклопедичний словник стверджує, що будь-яка фобія - це психічне захворювання. Це ж як треба не поважати людей, щоб фактично сказати, що ті, хто боїться наслідків найжахливішої в історії техногенної катастрофи, фактично не сповна розуму. Свого часу майже 90 вчених підписали листи на підтримку "теорії" радіофобії. З них добрий десяток говорили особисто мені, що вони не підтримують цю ідею і були змушені поставити свій підпис внасдідок адміністративного тиску. Я вважаю, це їх не виправдовує, бо служіння науці несумісне із лжесвідченням проти істини. Надто ж, коли йдеться про здоров'я людей.

- Ви фахівець не лише з радіобіології, а й з фізіології рослин. Що з ними сталося за ці роки у тридцятикілометровій зоні навколо ЧАЕС?

- Під дією випромінювання ми спостерігаємо дуже великі морфологічні зміни у рослин, а також пошкодження клітин. Та захисні природні механізми здатні вилучати клітини, уражені радіацією. Поки що ця система клітинної селекції забезпечує певне благополуччя рослинності в зоні. Щодо мутантних форм, то вони виникають. Ми маємо унікальну колекцію пшениць, які виросли на тих трьох ланах, що були біля зруйнованого реактора у 1986 році. Це - більше тисячі генетично змінених форм, які зараз ретельно досліджуються.

- Є серед них небезпечні для іншого живого?

- Із самими рослинами такого не сталося. Але в нас викликають дуже серйозне занепокоєння вірусні та грибкові інфекції рослин. У вірусів та грибків дуже короткий життєвий цикл, отож під дією опромінення накопичення мутацій відбувається швидко - утворюється велика кількість нових форм, зокрема, й дуже агресивних, як це сталося із стебловою іржею злаків.

- Зона може стати "інкубатором" нових форм вірусних захворювань людини?

- Так, оскільки в мутагенній зоні процес мікроеволюції відбувається дуже швидко, вони є потужним джерелом видоутворення.

- Засоби масової інформації згадують про Чорнобильську аварію дедалі рідше. А влада? І взагалі, як ви як вчений оцінюєте ставлення до цієї проблеми колишньої комуністичної влади та нинішньої демократичної?

- Часом мені здається, що нічого не змінилося, бо в керівництві люди такого ж менталітету, які були за радянських часів, із відповідними традиціями керівництва. Хоча треба зауважити, що були і є такі, які всією душею ставляться до вирішення цих проблем. Зокрема, у Мінчорнобилі та відповідній комісії Верховної Ради. Але ніяке особисте ставлення не може замінити необхідного державного фінансування наукових досліджень.

- Фінансування недостатнє?

- Фактично його немає в обсягах, необхідних для проведення досліджень на науковому рівні. Усі 45 членів нашого колективу пішли працювати в зону з перших днів. Поступово зникло посилене харчування, грошові надбавки, потім регулярна зарплата, потім кошти на реактиви та ремонт обладнання... Зараз наші співробітники не мають навіть за що доїхати до зони, а часом - і до тутешньої лабораторії. І це люди, які не переключилися на інші теми, під які можна отримувати гранти та їздити за кордон. Працюючи у Чорнобилі, вони перетворилися на злидарів. Це дуже трагічно.

- Як ви думаєте, як оцінюватимуть наш час учені наступного тисячоліття?

- Думаю, вони співчуватимуть нам, своїм попередникам. Бо в того, що нині анонімно зветься владними структурами, більш ніж стримане ставлення не лише до чорнобильської, а й до науки в цілому. Мені дуже боляче про це говорити. Річ у тім, що традиційно наука в нас за організацією та характером відрізняється від форм існування західної науки. У нас існували наукові школи, відомі всьому світові. Ми їх зараз блискавично знищуємо. Як приклад наведу наш колектив. До Чорнобиля ми були близькі до розв'язання проблеми продовження життя, створення "вічної молодості". Розробляли теорію надійності біологічних систем і сподівалися, що коли навчимося керувати системою репарацій, то старіння буде подолано. Замість того, щоб продовжувати дослідження в цій галузі, я змушений шукати на один-півтора роки якісь гаранти, щоб люди, які зі мною працюють, не пішли в старці. Весь час ми переключаємося з однієї прикладної розробки на іншу - про теоретичні дослідження нині ніхто не дбає. Нащадки жалітимуть нас за те, що ми знищили духовність своєї науки, її взірцеву організацію.

- А ви впевнені, що нащадки матимуть достатній інтелектуальний рівень, щоб оцінити й поспівчувати?

- Я читаю лекції у трьох київських університетах, спілкуюся з молодими людьми, і бачу серед них непоодинокі постаті, які своїм інтересом до науки вселяють віру в те, що ми все ж таки збережемося як цивілізований народ.

- Дмитро Михайловичу, ви як голова Національної комісії з радіаційного захисту населення України неодноразово висловлювалися за закриття Чорнобильської АЕС. А як ви ставитеся до розвитку атомної енергетики в Україні в цілому?

- У мене таке враження, що у підході до цієї проблеми ми ставимо воза поперед кобили. Спочатку треба вирішити, яка саме енергетика потрібна Україні. А це можна зробити, лише визначивши, що являтиме собою наша країна у найближчому майбутньому. Якщо, скажімо, ми хочемо зберегти її високий рекреаційний потенціал (один із найкращих у Європі), то про інтенсивну атомну енергетику не може бути й мови. Бо хто поїде відпочивати в Карпати чи Крим, коли неподалік будуть АЕС? Якщо ми підемо, скажімо, тим же шляхом, що й Німеччина, тоді зовсім інша справа. Але за будь-яких умов, вважаю, маючи сумний чорнобильський досвід, ми повинні дбати про розвиток принципово нових енергетичних технологій.

- Часто можна почути, що після Чорнобиля ми як нація в генетичному плані приречені. Це так?

- Приреченості немає. Щоправда, зростатиме захворюваність на злоякісні пухлини. Але ця хвиля поступово піде на спад і їхня кількість повернеться до норми. Теоретично можлива поява спадкових змін, але нині відсоток їх дуже низький. І він навряд чи зростатиме, оскільки в організмі є потужні механізми, які видаляють генетично змінені клітини. Це одна з підвалин надійності біологічних систем, теорію якої я тривалий час розробляв. Тобто, на людину як біологічний вид Чорнобильська катастрофа не вплине.