Святкові враження

ВЕРБНА НЕДІЛЯ

Йдучи до церкви, я очікувала побачити там великий натовп, насамперед пацієнтів лікарні, передбачала, що з цього приводу богослужіння відбудеться просто неба. Виявилося, втім, що до храму прийшло не більш ніж два-три десятки віруючих, очевидно мешканців прилеглих кварталів. Православний люд лікарні, як столичний, так і приїжджий сільський, на службу не прийшов. Хоча процедурами в неділю пацієнти не переобтяжені, а надворі стояв чудовий весняний день. Люди не пішли на богослужіння навіть заради того, аби в свято попрохати у Бога одужання, або хоча б для певної розваги від страшної лікарняної нудьги. Типово й те, що тільки в деяких палатах можна було побачити традиційні для свята гілки верби.

Для мене це було ще одним доказом того, що статистика, як церковна, так і світська, вельми перебільшує, коли твердить про масове навернення наших громадян до релігії, до православ'я. (Принагідно згадаймо поразку на виборах також тих партій та блоків, які так чи інакше покладалися на "християнську платформу"). Система антирелігійної пропаганди попереднього режиму була занадто грамотною й ефективною, аби її наслідки могли щезнути в одну мить. Є й інші причини байдужості до церковного життя. Деякі з них були виразно продемонстровані у церкві поблизу великої лікарні.

Попри близьке сусідство, настоятель та інші члени причту церкви заглядають до палат хворих нечасто. Ніхто з кліру не зайшов туди й напередодні чи в день свята - поздоровити, почитати Євангеліє, прикрасити палати освяченими вербами. А деяких хворих може й пригостити цукеркою чи пряником. Не кажучи вже про запрошення на богослужіння.

Можна вказати ще на одну суттєву причину байдужості певної частини суспільства до православ'я. Деякі люди не бачать там іншого змісту, окрім обряду. Цього ми не в останню чергу ми завдячуємо нашим пастирям. Так, святкову проповідь у день Входу до Єрусалиму священик розпочав словами: "Сегодня весь народ Божий отмечает праздник освящения верб..." І тільки через три-чотири речення згадав, досить формально, про основний, священний зміст цього дня, про останні, фатальні відвідини Ісусом міста Єрусалима.

Між тим, ця Біблійна подія має кілька глибоких вимірів, є однією з підвалин християнської етики. Пригадаймо тільки деякі символічні аспекти свята. Ісус Христос прибув до Єрусалиму відкрито, урочисто, під вітальні вигуки громадян міста, які розмахували пальмовим гіллям і кричали "Осанна! Осанна!" (молитовне звернення до Бога: "Допоможи нам!"). А лише через п'ять днів ті самі люди вимагали від Понтія Пілата смертної кари для Сина Божого і замість "Осанни" волали: "Розіпни Його!". То чого варта слава та визнання натовпом? Хто може покладатися на його підтримку чи сталість? Після коротких хвилин всенародної шани для Ісуса наступили дні Страсного тижня, вщент наповнені зрадою, неправим судом, знущаннями, приниженням. А на довершення - мученицька смерть. Важливо для нас і те, що Ісус добре знав, що його очікує в місті й чим закінчиться візит туди. І все одно поїхав, бо не хотів уникати того, що мусів зробити. Адже виконання обов'язку в цьому світі неминуче пов'язане із жертвами, самовідреченням, душевними муками.

І от весь цей етичний і трагічний зміст у багатьох церквах відступає на другий план перед "освяченням верб" - обрядом, який жодного разу не згадується в Святому Письмі. Всім добре зрозуміло те велике значення, яке має обряд у будь-якій релігії. Адже він є формою існування, проявлення віри. Віра і обряд, власне, нерозривні. Але священик має робити відповідні акценти та доносити до віруючих насамперед первинні, фундаментальні речі віросповідання. Іноді здається, що наші пастирі не відрізняють залишків старовинних язичницьких обрядів від змісту Святого Письма. Чи, може, вони думають, що ми, "словесне стадо", не здатні належно розуміти події Священної історії? І так виходить, що для багатьох православних головним змістом свята Воскресіння Христового є освячення пасок і яєць; свята Богоявлення - освячення вод, а день Спаса - то тільки освячення яблук. Деяким людям, особливо інтелігенції, обряду, однак, замало, бо він не може ні формувати ні замінити світогляд, мораль, філософію життя. Навіть тоді, коли обряд є милою згадкою про дитинство, про похід разом з бабусею до Всенощної, про щасливі ігри з крашанками на першій травичці.

ВЕЛИКА СУБОТА

Напередодні Святого Воскресіння я пішла до нового великого храму Пресвятої Тройці, що на Троєщині. Звуки його дзвонів пробиваються крізь шум міста і долинають до моєї квартири над залишками прибережних луків, над островами й широким Дніпром.

Вкотре відзначила під час служби, яка погана акустика у новому храмі, як вона деформує голоси, мову й спів. Чи занадто складна конфігурація простору? Напевно, втрачені секрети старих майстрів не завжди можливо компенсувати сучасними розрахунками. Людей на службі було мало. Більшість із них, як з'ясувалося, прийшла не помолитися, а для того, щоб з'ясувати час освячення пасок та яєць. Декотрі мали із собою щойно куплені паски, за якими на Троєщинському базарі стояла велика черга (вже майже забуте, на щастя, видовище). Ці парафіяни бажали зразу і освятити свої паски, щоб не ходити вдруге до церкви, "не товпитися". Батюшка, втім, повідомив, що освячення почнеться ввечері, в суботу (ще до урочистої Всенощної, до моменту Воскресіння).

СВЯТО ПАСХИ

У Великодню неділю погода була не дуже гарна, але люди вийшли на вулицю. Деякі, як це завжди робиться у свято, наприклад в Австрії, одяглися у національні костюми. Всі були налаштовані на якісь святкові видовища, яких, однак, вдень у центрі міста було негусто. Одним із маленьких епіцентрів розваг став Монастирський парк. Тим більш, що там можна було сповна оцінити той розмах, з якими Київська адміністрація взялася за перебудову Михайлівської площі (складалося враження, що наступного разу її, площу, можна вже й не застати на старому місці).

На зеленому газоні парку, неподалік від екзотичної магнолії, яка щойно пишно розквітла, красиві дівчата в яскравих костюмах водили веснянку. Навколо них зібрався натовп і невдовзі дівчата почали запрошувати всіх, старих і малих, ввійти до хороводу. Багато хто так і зробив, а ті, хто не наважився, аплодували та сміялися над невдахами, що потішно плутали фігури. На мить, на одну коротку мить незнайомі люди утворили спільноту, гурт.

Мальовничі декорації обрав собі також хор, що розташувався прямо під стінами Трапезної церкви. Гарно й багато співав. Втім невдовзі з дверей церкви вийшов священик у повному святковому вбранні. І хоча він довго стояв на видноті в усіх, до нього ніхто не підійшов, не звернув уваги. А річ була в тому, що в церкві, де саме розпочиналася служба, було добре чути співи, оплески, шум і гам натовпу. Батюшка повернувся до церкви, так і не наважившись зробити зауваження чи попрохати громаду перейти на інше місце. І так у храмі йшла служба, а під стінами храму буяло народне гульбище.

Концерт під стінами Трапезної церкви включав також "розмовний" жанр - самодіяльний гуморист читав вірші. Як на гріх, всі вони були в дусі щойно минулої епохи і присвячувалися людським гріхам "попів", "матушок" та дяків. Чи повинні духовні особи мати "недоторканість" у подібних випадках, чи вони, як всі інші верстви суспільства, можуть ставати об'єктом сатири, це інше, окреме запитання. Але на Великдень, біля дверей храму та ще під час богослужіння - то вже занадто навіть для закоренілих атеїстів. Дехто із слухачів здвигав плечима, інші реготали, а ще інші двозначно посміхалися. Зрештою серед хористів знайшлася-таки молодиця, яка сказала базіці: "Ти що, сказився? Забув який день сьогодні?" І усунула його з "авансцени" своєю могутньою фігурою.

Так, "одним оком посміхаючись, а другим - сумуючи" (Шекспір), ми святкували Великдень. А попереду - "гробки", поминання мертвих, яке в багатьох селах і містах перетворюється на оргію на цвинтарях. Добре було б, аби духовенство спромоглося приборкати деяких "невтішних" родичів, щоб вони менше пляшок несли із собою на кладовища.