Навіщо я займаюся театром?

Наступний рік стане знаменним для всіх, хто любить Театр і служить йому, — святкуватимемо 150-річчя від дня народження К.С.Станіславського. Нещодавно, з нагоди майбутнього ювілею майстра, в Москві, де Костянтин Сергійович жив і творив, відбулося кілька міжнародних театральних фестивалів. На одному із них, VII Міжнародному фестивалі-школі «Територія: театральний квартал», на який з’їхалися студенти театральних навчальних закладів, несподівано для себе зустрів земляків. Виявилося, що студентки харківського та київського театральних вишів завчасно подали заявку на участь у фестивалі, а тому мали змогу понад тиждень (за рахунок «Території») мешкати в Москві, де щодня не лише дивилися вистави, а й брали участь у творчих зустрічах та майстер-класах. Я б не надав жодного значення зустрічі з цими дівчатами (нині чимало українців щодня приїздить до Білокам’яної), якби не одна прикра обставина: мешканки двох найбільших міст Україні не підтримали моє намагання спілкуватися з ними рідною мовою, віддавши перевагу «великому и могучему». На відміну від своїх старших театральних колег, відомих режисерів Романа Віктюка чи Андрія Жолдака, які завжди акцентують своє українство в середовищі російської культурної еліти!

Глядачі мали змогу подивитися на «Території-2012» знаний у театральному світі «Смертельний двигун» Гідеона Обарзанека (Австралія), який дає уявлення про технічні, зокрема пов’язані зі світлом, можливості сучасного театру. Сirco Ambulante Андрія Могучего (він же, поряд з іншими режисерами, акторами, хореографами ділився своїм мистецьким досвідом на дводенному майстер-класі) та «Войцек» Кирила Сєрєбреннікова дали змогу скласти уявлення про певні тенденції сучасної російської сцени.

Вистави та майстер-класи іншого Міжнародного фестивалю — «Відкритий урок: Станіславський продовжується» відвідували понад три сотні студентів із різних країн!

Паралельно з цими двома театральними форумами впродовж жовтня — листопада в Москві відбувався один із найбільш цікавих театральних форумів у російської столиці — «Сезон Станіславського», який однойменний Фонд організовує увосьме. Обов’язковою складовою його афіші стали вистави відомого режисера Еймунтаса Някрошюса, який цього разу привіз із Вільнюса свою останню прем’єру — «Божественну комедію» Данте Аліг’єрі.

Малий драматичний театр (Санкт-Петербург) показав «Три сестри» в постановці Льва Додіна, який класичну форму «психологічної чеховської вистави» наповнив живим нервом одвічного людського намагання — зазвичай марного, — стати щасливим у сповненому драм та трагедій світі. Абсолютно іншим Чехов виглядав у постановці Люка Персеваля. Як і показаного на «Сезоні Станіславського» шекспірівського «Отелло», відомий бельгійський режисер поставив «Вишневий сад» у Гамбурзі в кращих традиціях німецького пуританства та економності: в аскетичному просторі, в якому присутні лише суто функціональні речі (стільці, електроорган чи рояль), німецькі актори більше сидять, аніж рухаються, проговорюючи адаптований до потреб середнього класу чеховський текст. Шекспіра, щоправда, грають більш динамічно, осучаснивши класика не лише очевидними політичними та соціальними алюзіями на расистські проблеми Європи доби глобалізму, а й грубою сексуальною лексикою, якою зловживає Яго. Ще одну версію Чехова було представлено на фестивалі виставою Ярославського театру ім. Ф. Волкова «Без назви» в постановці Євгенія Марчеллі, котрий прочитав першу повноактну чеховську п’єсу «Безбатьківщина» (вона ще знана під назвою «Платонов») як фарс. То ж, подивившись три абсолютно різні трактовки одного з найпопулярніших світових драматургів, можна не лише розширити своє уявлення про можливості сценічного прочитання літературного твору, а й замислитись над тим, навіщо я займаюся театром? Власне, у всі часи нагальні питання про природу та призначення сценічного мистецтва гуру сучасного театру Пітер Брук порушив у своїй виставі Warum Warum, яка завершила нинішній «Сезон Станіславського». Щоправда, в Москві скоро почнеться ще один Міжнародний фестиваль — NET (Новий європейський театр), програма якого обіцяє зустріч із колективами, про більшість яких київські театрали навіть і не чули.

Звісно, театр, як і будь-який інший вид мистецтва, не здатний швидко та кардинально змінити ментальність народу. Однак немає сумніву, що він її, поряд з іншими чинниками, поступово формує. І нехай театр, як свідчить статистика, відвідує всього 1— 2 % населення, серед тих, хто схильний шукати відповіді на одвічні запитання «як і для чого жити?» — також і в колізіях сценічного життя, є люди, котрі так чи інакше впливають на долю суспільства та країни. Принаймні вони мали б бути серед театралів, а не лише серед футбольних чи естрадних фанів.

Станіславський, якого цивілізований світ шанує як одного з найбільших театральних реформаторів, усе життя займався акторською психологією, дбаючи про те, щоб виконавець на сцені був щирим, правдивим. Засновник Московського художнього театру і автор методики виховання актора, при прояві щонайменшої фальші (під час репетицій) кричав із залу на сцену: «Не вірю!»

Нашим багато чого можна було б повчитися в Костянтина Сергійовича. Виходячи на сцену, актори мають понад усе дбати про те, щоб бути правдивими, щоб не фальшувати, не брехати.

Тож поки що наш політичний бомонд лишається байдужим до театру. А часто наше життя перетворюється на фарс. Ті, хто шанує хороший театр, прекрасно це розуміють, оскільки він вчить відрізняти правду від брехні, добро від зла, красу від потворності, а також шукати й знаходити істину, сенс у будь-яких, навіть у непримітних, буденних проявах життя. Нарешті, театр здатний виховувати в нас гідність, національну та людську. І я вірю в це!