«Кожен здійснює власний подвиг»

Денис СИЛАНТЬЄВ, спортсмен, заслужений майстер спорту з плавання, чемпіон світу та Європи, срібний призер Олімпіади у Сіднеї, громадський діяч:

1. У світі я б відзначив дві речі — економічну кризу та хвилю виборів у низці знакових країн. За цей рік відбулися президентські вибори в Росії, США, Франції, Єгипті, Грузії, оновився постійний комітет політбюро в Китаї, президентом Південної Кореї вперше стала жінка. Світ живе очікуванням великих змін, ЄС намагається втримати ситуацію, Росія так само шукає новий проект. Україна ж залишається неготовою до масштабних викликів, бо ми постійно зайняті якимсь дріб’язком. І наші вибори тут мало що змінили.

Для України хочу відзначити дві події: Євро-2012 та Олімпіаду в Лондоні. Бо вони досить показові. Проведення матчів фінальної частини чемпіонату Європи по-справжньому відкрило Україну світові. Зверніть увагу: усі туристи, які приїздили, були в захваті від гостинності наших людей. Вони побачили, що українці — це європейська нація. Тобто коли мова йде про людей і країну — тут позитив. Проте коли йдеться про державу, владу — починаються проблеми. Влада не змогла скористатися шансом Євро-2012 для якісного оновлення інфраструктури. Останні випадки з «Хюндай» — ще одне підтвердження цього. Так само держава вже давно фактично усунулася від проблеми розвитку спорту. У всіх видах, де потрібна інфраструктура, українці програють. Лондон це засвідчив.

Для мене серйозним випробуванням була участь у парламентських виборах. Я провів понад 100 зустрічей із людьми на вулицях. Разом із киянами ми встановили світовий рекорд із наймасовішої ранкової зарядки, таким чином привернувши увагу загалу до проблем здоров’я та спорту. Я написав і видав свою першу книжку як публіцист. Це унікальний досвід, який допоможе мені в подальшій громадській і політичний діяльності.

2. З одного боку, завдяки Євро-2012 багато людей усвідомили, що ми нічим не гірші за іноземців. Нам є чим пишатися, ми не повинні принижуватися і кудись проситися. Я знаю багатьох людей, у яких змінилося ставлення до своєї країни. Із другого — дедалі більше людей зневірюється. Вони бачать, що народ і влада існують у паралельних світах, які не перетинаються. Є чітка тенденція до атомізації суспільства. Люди намагаються звести до мінімуму свої контакти з державою, самотужки виживати. Зникає взаємна довіра і здатність діяти спільно. Усе більше молоді не пов’язує своєї особистої перспективи з перспективою України. Ця тенденція стає справжньою загрозою, і це треба змінити.

3. Колишній лижний інструктор, який підписав з Україною мільярдну угоду про будівництво LNG-термінала. Серйозно. Бо він найкраще продемонстрував, як ми ставимося до стратегічних проектів.

4. Мені дуже сподобалася книжка, яку написав Макіавеллі, — «Государь». У своїй праці він розповідає, за якими принципами розвиваються держави і як повинні поводитися правителі. Цю книжку було надруковано декілька століть тому, але вона досі залишається дуже актуальною.

5. Цього року я відвідав лише міста України, але вони мені дуже сподобалися. Я б порадив поїхати на Західну Україну, там дуже гарна природа — гори, ліси — і дуже чисте повітря.

6. Є один приклад, який я розповідаю на зустрічах із дітьми. Коли відомий спортсмен Володимир Сальников готувався до Олімпійських ігор, він був уже дорослим спортсменом, і тренери та керівники команди в нього не вірили. Його не брали на збори, на змагання, вважали, що він уже не в змозі конкурувати з іншими спортсменами. І тоді він сам собі влаштовував тренування, а його дружина йому допомагала. І на Олімпіаді 1998 року в Сеулі він виборов перше місце. Це дуже показовий приклад того, як важливо вірити в себе і свої сили.

Галина ЧУМАК, директор Донецького обласного художнього музею:

1. Річ у тому, що останнім часом я живу тільки музеєм, тому виділити щось, що я могла б назвати подією року для світу або України, не можу. Але можу назвати подію, яка була пов’язана з музеєм. Це виставка картин художника Нікаса Сафронова. Її відвідали тисячі донеччан. І в першу чергу тому, що було проведено масштабну рекламну кампанію. Державний музей не має таких коштів, які він би міг віддавати на рекламу. Тому я дуже вдячна Нікасу Сафронову за його візит до нас, адже багато хто про наш музей дізнався лише з реклами його виставки.

2. Коли у нас було Євро-2012, здавалося, що ми всі трохи виросли, стали вихованими, щасливими. Мені було приємно спостерігати за тим, як поводяться донеччани, як іноземці висловлювали своє захоплення нами. Нам вдалося показати їм, що ми теж можемо бути Європою, гордими і вільними українцями. Але, на жаль, це відчуття вже минуло. Вибори, які нещодавно у нас відбувалися, бійки в парламенті, чергові скандали — все це не ставить нас на рівень вище. Так поводитися не можна. Але коли це зміниться, я не можу сказати.

3. Для мене цей рік минув під знаком Бориса Григоровича Возницького. Ця людина була одним із головних музейників країни, авторитетом. І той факт, що його не стало, відобразилося і на мені як на людині, і на музейній спільноті.

4. Зазвичай я читаю професійну літературу. Гадаю, що вона не буде цікавою читачеві «Дня», швидше здасться йому нудною. Із художніх творів можу назвати «Мадонну перехресть» і «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко, «Ave, Europa» Оксани Пахльовської. Це ті дві жінки, які по-справжньому хворіють Україною. Так само, як хворію і я.

5. Незважаючи на те, що в «Софіївці» я цього року не була, я завжди радитиму туди вирушати. Це чудове місце. І в Україні таких місцин дуже багато. Адже дуже важливо знати свою країну, кожен її прекрасний куточок, кожного разу знайомитися з нею. А цього року мені дуже сподобалися маленькі старовинні містечка у Словаччині. Там немає ніякої метушні. Ще одне місто можу відзначити — Оргіїв у Молдові. Це дно Сарматського моря — географічно надзвичайно красива місцевість.

Цього року було багато ситуацій, які мені надавали сил. Це люди, які мене підтримували. Було так, що своїми телефонними дзвінками і розмовами, самі того не знаючи, додавали мені сил і радості.

Микола ЛАЗАРОВИЧ, докторант Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, кандидат історичних наук, доцент кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету, заслужений працівник освіти України:

1. Події зі знаком «плюс»:

— в Україні: парламентські вибори, які дають шанс на створення дієвої опозиції і, відповідно, надію на майбутнє;

— у світі: заборона на в’їзд до США заступника Генерального прокурора України Рената Кузьміна, яка може стати початком застосування санкцій проти українських високопосадовців, причетних до переслідування опозиції та згортання демократичних процесів в Україні;

— в особистому житті: у київському видавництві «Знання» вийшло друком третє видання «непокращеного» навчального посібника «Історія України».

Події зі знаком «мінус»:

— в Україні: у щорічному Індексі сприйняття корупції, укладеному Міжнародною неурядовою організацією Transparency International, Україна посіла 144-те місце і отримала назву найкорумпованішої країни Європи;

— у світі: перемога реваншистів на парламентських виборах у Грузії;

— в особистому житті: поки що не знайшов видавництва, котре б узялося надрукувати монографію до 100-річчя легіону Українських січових стрільців.

2. Україна впродовж тисячоліть залишається найчарівнішим куточком світу! Українська держава під керівництвом Партії регіонів, комуністів і «тушок» за останній рік, на жаль, продовжувала деградувати. Погіршилося економічне становище громадян, триває згортання демократичних процесів, посилюється суспільна зневіра...

Українці, попри все, кохають, одружуються, народжують!

Юрій Луценко — політв’язень, котрий виступив проти використання долі жертв вибіркового судочинства як аргументу проти Асоціації України з ЄС. Усвідомлюючи, що підписання такої угоди юридично зупиняє нав’язуваний Україні Митний союз із Росією та її сателітами, він закликав українські парламентські демократичні сили, лідерів громадянського суспільства, українську культурну, духовну та економічну еліту звернутися до європейських інституцій з проханням підписати угоду Україна—ЄС.

Позиція Юрія Луценка — це яскравий приклад любові України в собі, а не себе в Україні!

4. «Чорний ворон» Василя Шкляра не стільки вразив, скільки змусив вкотре задуматися над сутністю українського буття. Чомусь так склалося, що впродовж століть за кращу долю України боролася порівняно невелика частина її народу. Ще якась група «примазувалася» до цієї боротьби. Більшість, як правило, залишалася байдужою... Як же нам подолати комплекс «крайньої хати»?

5. Оскільки я в профкомі університету вже тривалий час очолюю культурно-масову комісію, то, серед іншого, організовую для працівників екскурсійні поїздки. За сім років ми встигли побувати на могилі Тараса Шевченка в Каневі, на батьківщині Івана Франка в Нагуєвичах та Степана Бандери в Старому Угриневі; у місцях бойової слави українського козацтва в Берестечку та Січових стрільців на горах Маківка (Львівщина) і Лисоня (Бережанський район Тернопільської області); доторкнулися до святинь Манявського скиту на Івано-Франківщині; проїхалися і пройшлися замками Львівщини і Тернопільщини, козацькими шляхами та шляхами УПА; відвідали Бережани, Галич, Івано-Франківськ, Кам’янець-Подільський, Кременець, Львів, Рогатин, Хотин та інші міста України.

Цьогоріч ми здійснили тематичну екскурсію «Історія Трипільської культури», під час якої побували в печері «Вертеба» (поблизу села Більче-Золоте Борщівського району) — першому музеї Трипільської культури під «кам’яним небом». Загальна довжина печери — майже 8 км, а її особливістю є густа сітка ходів. Незабутнім було і враження від відвідування скельного печерного язичницького храму ІХ ст. у селі Монастирок цього ж району Тернопільщини.

Ще одним дивом, яке мені пощастило побачити 2012 року та відчути там велич Трипільської цивілізації, був історико-археологічний музей «Прадавня Аратта — Україна» в селі Трипілля на Київщині.

Загалом, будь-яке із перерахованих місць заслуговує не лише на те, щоб там побувати вперше, але й відвідувати його знову і знову!..

6. Прикладом, який додає мені сил та оптимізму, може слугувати історія життя і боротьби відомого українського дисидента Василя Рубана. Його майже на сім років кадебісти запроторили до радянської «психушки», але він не лише не зрадив своїх переконань, але й зумів вижити в тих нелюдських умовах.

У своїх спогадах «На протилежному боцi вiд добра» В. Рубан так описував дію трисиділу — одного з нейролептиків, яким його катували: «Бридкий ниючий щем наповнив усі мої кістки, здавалось, що кожен м’яз у моєму тілі живе окремо, трясеться і ниє. Відчув я також, що мої руки й ноги згинаються колесом, особливо ноги не хотіли мене носити і підгинались у колінах... Сидіти я не міг, коли ж уставав, ноги гнулися, коли ж починав ходити, тримаючись руками за бильця, руки не тримали, з них витекла вся сила. Я відчув, що в’яну, наче полите гасом дерево...»

Від Рубана кадебісти вимагали лише одного — «каяття». Однак не дочекалися... «Я знав, — писав Василь Рубан, — що на волю мені дороги нема. Принаймні, чесної дороги. Хтось же повинен бути твердим, незламним. У всіх діти, мати, жінка. Якщо всі почнуть колотись і каятись, то ми ніколи не переможемо. Навіщо тоді це все? Так КДБ і буде завжди правим, завжди переможцем, а я не міг їм простити тих жертв, яких вони завдали Україні в 1917, 1922, 1928, 1933, 1937, 1940, 1947 роках і так далі, аж до мого арешту 1972-го.»