Хто «відповідальний» за свята?

І цього року новорічно-різдвяна програма, яку запропонували мешканцям обласного центру Волині, відверто розчарувала. І пунктів начебто багато, бо вписали сюди і шаховий турнір, і ранки в міських бібліотеках, та ще схожого рівня заходи, через які Луцьк для багатьох лучан почав асоціюватися з «поганим райцентром». Як і торік, і позаторік, і ще раніше, свята відзначали лише колядками, конкурсом вертепів і розпиванням медовухи на центральному майдані міста. Недарма мій колега, прес-аташе футбольного клубу «Волинь» Юрій Конкевич у своїй колонці в одному з місцевих інтернет-видань із гіркотою написав, що невдовзі «не те що ніхто в Луцьк на свята не приїде, а й лучани ще масовіше почнуть виїжджати: на Різдво — у Львів, у зоопарк та на каток — у Рівне, а в Тернопіль — в аквапарк».

Тож настрої волинян, які ділилися тим, що їх порадувало і що засмутило останнім часом, були і мінорними, й оптимістичними. Бо все-таки — Різдво!

Ірина КАЧАН, журналіст інтернет-видання «ВолиньPost»:

— Чому я така вразлива? — думала собі дорогою на роботу холодного й сумного різдвяного ранку... Чому дістала із гаманця ті дві гривні й попросила водія не лаяти бабусю? Маленьку, із глибокими зморшками й зеленими-зеленими очима. Бабусю, яку я вперше і, мабуть, востаннє бачу. Чому мені так важко було дивитися в її очі? Нібито я завинила перед нею. Нібито через мене старенька бідує. Нібито я позбавила її спокійної старості. Ні, не моя вина. Але що я можу вдіяти, щоб таких бабусь і таких водіїв у цій державі було менше? Не знаю. Мабуть, просто бути чесною і щирою. Завжди. І тепер, у 25 років, і колись, у бабусині 70, якщо пощастить. А може, то просто Різдво? Може, то різдвяний дух так розчулює мене, здавалося б, достатньо цинічну особу? Не знаю. Але відчуваю: мушу днями потрапити в село до рідного дідуся, якого так нечасто бачу. До дідуся, якого в дитинстві боялася й думала, що не люблю. До дідуся, якого в селі поважали й водночас недолюблювали за те, що «старий аж надто багато знає й усіх повчає». Мушу до нього поїхати, бо час невблаганний. Щоб не спізнитися й не нарікати потім на себе, невдячну онуку, яку розчулюють чужі бабусі й геть не турбують самотні будні рідного діда.

Тетяна ЄЛІСЕЄВА, завідувачка Музею волинської ікони:

— Мені випало чергувати в музеї цієї неділі, тобто шостого січня, напередодні Різдва і Святвечора. Для Волині це — велике родинне свято, тому не сподівалася, що музей відвідає так багато людей! Приходили цілими сім’ями. Дуже багато відвідувачів приходили, зокрема, щоб напередодні Різдва Христового помолитися, прикластися до чудотворного Холмського образу Богоматері, святині нашого народу. Гадаю, це добрий знак. Перерва в нашому музеї була тільки на саме Різдво. А вже другого дня свята були численні екскурсії. Це приємно, що люди вирішують і духовно долучитися до свята, адже наша музейна скарбниця має справді унікальні експонати. «День», до речі, про нашу експозицію, наші скарби писав не один раз, і ми дуже вдячні газеті за розуміння збереження цих мистецьких скарбів, водночас їхню доступність для кожної людини. А ще мене дуже потішив вечір колядок у давньому Покровському храмі Луцька. Ішов сніжок, був тихий морозець... А душа ще довго втримувала в собі відголос чудесних хорів, особливо молодіжного з церкви Пантелеймона-цілителя, вперше почуті дивовижної краси колядки...

Йосип СТРУЦЮК, письменник, почесний громадянин Луцька:

— Я ще застав неатеїстичні часи, коли в моєму рідному селі на Грубешівщині, що вже стала частиною Польщі і звідки свого часу нас, українців, депортували, Різдво Христове для дітей було не засобом «поколядувати-заробити», а справді святом. Селом ходили вертепи, і в одному з них я грав роль пастушка. Ми знали слова усіх ролей напам’ять, і біблійна історія була для нас не казкою з далекого минулого, а істиною, яку розумів й усвідомлював із дитинства. Мені здається, що тоді і свято було веселіше й цікавіше. Адже іграшок не було де купити, тому виготовляли їх самі. Та й цукерок не було, або батьки не могли з мізерного бюджету щось на них вділити. Тому цукерки ми робили самі: із цукрових буряків виварювали сік, до якого додавали мак, ці саморобні солодощі застигали в холоді й були неймовірно смачними...

Мені тепер дивно чути, що на столі на Святвечір мало бути 12 страв. Та ми знали таку біду, що і три страви були вже розкішшю! Головне, що за столом збиралася родина, пригадували предків... Адже моєму роду випала велика біда бути виселеним із прадідівської землі, і моє рідне село депортували за Буг першим. Так ми опинилися в Запорізькій області, на полустанку «Днепрострой второй». Ми потрапили в Голодомор, не такий жорстокий, як 1933-го, але і 1947 року він був мало, як кажуть, приємним. Пам’ятаю, як місцеві дядьки казали моєму татові (а я, вже 10-річний, їхав із ними на одному возі), що ось там було село, а потім його не стало... І вже опісля я пригадував ці розмови й усвідомлював, про що вони. Та й мама, пригадую, застерігала, щоб не ходив на полустанок, бо «зловлять і зварять із тебе холодець». Тому радію кожному прожитому тепер дню, хоча колишньої радості від свят уже й нема.

Ієромонах НІФОНТ (Омельчук), настоятель Свято-Георгіївського храму селища Голоби Ковельського району:

— Зі словами «Христос рождається! Славіте Його!» здійснилося й одне моє дуже велике бажання. Вийшов перший номер газети «Отчий дім», газети парафіяльної, заснованої Свято-Георгіївською громадою УПЦ селища Голоби. Видання вже рознесли в кожну домівку селища. Це одна з великих радощів цього часу. Проте газета не матиме суто церковного змісту, вона має стати друкованим органом всього селища. Це перший такий проект на Волині, напевно, і не тільки на Волині... Уже за тим, як активно взялися голобчани за реалізацію такої газети, як із цікавістю її сприйняли, можна говорити про її потребу для територіальної громади. Адже свої новини завжди найцікавіші. Учні місцевої школи матимуть тут свою рубрику, у добір матеріалів редакційна рада втручатиметься мінімально. Буде історична рубрика, адже Голоби мають цікаву біографію. Розказуватимемо про людей, цікаві родини. Про історію вулиць і сільських «кутків». І, звичайно, вестимемо мову про Христа, Який народився, щоб нас спасти. Із Богом у житті — легше. У газеті не буде негативу, лише позитив, бо його так не вистачає сьогодні людям.